Пораненого комбрига полковника Бориса Кифаренка під Іловайськом добивали росіяни
Пораненого комбрига полковника Бориса Кифаренка під Іловайськом добивали росіяни

Пораненого комбрига полковника Бориса Кифаренка під Іловайськом добивали росіяни

13:07, 22.09.2014
8 хв.

До мартирологу загиблих під Іловайськом наших військовослужбовців увійшов ще один вінничанин – полковник-зв’язківець Борис Кифоренко.

Народився Борис у селі Демівці Чечельницького району 11 квітня 1974 року. Батько Борис Микитич — інвалід другої групи, працював у ракетній військовій частині біля села. Мати Ірина Василівна — сільська вчителька. Є молодша сестра Олена. Рідний дідусь Бориса Василь Максимишин пройшов Велику Вітчизняну війну. На Курській дузі був важко поранений і потрапив у полон. Коли полонених гнали дорогами Європи, він впав і не міг рухатись. Але фашисти не вбили пораненого солдата.

– Син був рішучим, цілеспрямованим! Найкраще усіх «сонечко» крутив на поперечині. Не дай Боже, хтось би при ньому образив слабшого чи дівчину! Дуже любив правознавство, історію, особливо Великої Вітчизняної війни! У 10 класі виборов четверте місце на обласній олімпіаді із правознавства. Малював, писав вірші! Школу закінчив зі срібною медаллю! Мріяв бути військовим льотчиком. Коли ми його спочатку не пустили до льотного училища, сам пішов до військкомату. У 1991 році син став курсантом Київського вищого військового двічі Червонопрапорного училища зв’язку! – згадують батьки офіцера. — Крім вступних іспитів, була співбесіда у генерала, який бачив юнаків наскрізь. А Боря вилетів на крилах звідти: «Генерал потиснув мені руку і сказав: «Юноша, с вами приятно было побеседовать!» Якось фотографію сина вивішали на стенді після участі у науковій конференції. Хлопці жартома написали під фото «Святий Борис»! Намалювали над головою німб, а поруч маленьке янголя! Дійсно, син був схожий на святого великомученика князя Бориса, якого із братом Глібом вбив віроломний брат! Невже така фатальна доля була у сина заздалегідь?

Відео дня

– З 1996 року Борис пройшов тернистий шлях від командира взводу до полковника-комбрига. В основному служив в Одесі, там і жив. Звісно, важко, відсутність житла, інші проблеми. Але Боря закінчив військову академію, а ще здобув омріяну з дитинства юридичну освіту в Одеському університеті. Аби заплатити за навчання, підробляв охоронцем у нічному магазині. Йому дісталась частина, де дисципліна та стан справ були дуже незадовільні. Боря зробив з неї зразковий підрозділ! Звісно, це не всім подобалось! У своїх листах нам та віршах часто виливав тугу і переживання! Із дружиною виховували двох доньок: 13-річну Ніку та Марину, якій виповнився 21 серпня рік. Борис мав багато друзів, був веселим і життєрадісним! Став кандидатом в майстри спорту із рукопашного бою. Він бачив себе генералом! І обов’язково став би ним!

У квітні 2014 року Бориса призначили командиром окремої бригади зв’язку оперативного командування «Південь» на Дніпропетровщині. Але захворів батько офіцера, а потім і він сам. Його вже призначили на посаду комбрига, а він ще лікувався у госпіталі, де його прооперували. Для офіцера це вже була друга операція...

– Боря міг не їхати на Схід через стан здоров’я. Але не таким був! Тому щойно лікарі дозволили, то син поїхав на фронт, – згадує Ірина Кифоренко.

– Борис не був «кабінетним» командиром, ніколи не ховався від небезпеки. Я сам десантник-розвідник, пройшов Афган, маю поранення та бойові нагороди. Тому шурин казав дуже коротко про війну виключно мені, не хотів, аби сестра та батьки переживали. Звільняв від ворога Савур-могилу, крім зв’язку, ще був розвідником, — розповідає чоловік сестри Бориса Павло Єфремович. — А у цей час деякі людці презирливо казали – ну, воює, що тут такого! Боря вже міг піти на ротацію, але відмовився залишити своїх побратимів...

А далі був кривавий Іловайський котел. Мужній комбриг із побратимами опинився у чотирьох колах оточення терористів та російських військових. Він вже виводив з оточення з боями своїх підлеглих і не кидав їх напризволяще! Трагедія сталась о 7.30 29 серпня під селом Новою Єкатеринівкою, неподалік Іловайська...

Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку і пішла на прорив. За півтори години українці потрапили у засідку. Бійня була страшною. Більш ніж півгодини по колоні лупили з гармат бойових машин піхоти, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокаліберні кулемети. В «УАЗ» комбрига влучив постріл з гранатомета. Майор та капітан, які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командиру перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкі, хоча, певно, якби полковнику Кифоренку своєчасно надали медичну допомогу, він би вижив. Та допомоги від росіян, які саме обстрілювали колону, чекати не доводилося…

Поранений водій підповз до свого командира, хвилин 15 вони ще розмовляли, аж поки до «УАЗа» не під’їхала російська БМП-2. Десантники з російськими шевронами на рукавах не приховували своє походження! Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. У Павла поранення були легкі, а Борис Борисович стікав кров’ю. І так ще довгих чотири години. Потім «легких» поранених росіяни забрали з собою, а «важких» залишили помирати під спекотним серпневим сонцем. Коли ворог завантажував на машини поранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли, якими добивали важких поранених. Чули їх і Шапошников, і люди з інших частин, які вціліли у розбитій колоні...

Ірина Василівна згадує, що напередодні загибелі сина чула, як він тричі гукав її в хаті вночі! Рідні офіцера вжахнулись, побачивши його тіло – на розбитій голові не було живого місця. А руки та тіло чогось були білі.

– Водій вижив після поранень та російського полону і повернувся додому. На похороні Бориса ми чули, що росіяни тоді наказали йому підняти руки і здатись. Але він відмовився це зробити. За іншою версією, йому наказали залізти на бойову машину піхоти загарбників, але Боря не зробив через важкі поранення. І його холоднокровно впритул розстріляв прапорщик на прізвисько Москва, — з сумом згадує шурин Бориса. – Яка ницість — вбивати пораненого! Раз у Афганістані наш підрозділ потрапив під обстріл душманів. Ми чекали на ворогів у засідці. І на нас вибігають шестеро душманів зі зброєю, але зовсім хлопчики. Ми з засідки могли легко вбити їх усіх. Але чогось мені стало їх шкода! Я став у повний зріст, а вони нас не бачили, крикнув: ану, тікайте звідси! Діти втекли! Ми втратили двох вбитих, ще один боєць був поранений, але я не став різником! На відміну від росіян нині!

Бориса Кифаренка ховали у селі Авангарді, у передмісті Одеси. Плакав, обіймаючи труну командира, водій Павло Шапошников. Коли із Борисом прощалися у гарнізонному Будинку офіцерів, міліція перекрила дорогу – так людно було. «Таких, як Борис, відразу записують у список святих», — сказав над труною Бориса його друг-священик.

Цей вірш із родинного альбому процитувала мати офіцера... Борис урочисто декламував його мамі ще шестикласником напередодні свята 8 Березня...

На мамине свято, на мамине свято

Хороших дарунків для мами багато!

Найперший од тата – шовкова картина!

Од старшого брата - барвиста хустина!

Од діда — картина велика у рамі!

Та мій найбільше сподобався мамі!

Погляньте – які на підвіконні

Альпійські фіалки ростуть у вазоні!

На мамине свято, на мамине свято

Я в гості весну запросив у кімнату!

Громада Демівки та Чечельницького району просить присвоїти Борису Кифоренку високе звання Героя України та назвати його іменем одну з центральних вулиць села.

Анатолій МЕЛЬНИК

33kanal.com

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся