Діти підземелля

19 років гри в однорівневий квест. Тунель дедалі глибший. Світло в його кінці дедалі тьмяніше... Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Кінця метушені не видно...

19 років гри в однорівневий квест. Тунель дедалі глибший. Світло в його кінці дедалі тьмяніше.

Блукання темними лабіринтами власних помилок, схоже, остаточно захопило наших поводирів. І остаточно відвернуло ведених (тобто народ) від кінцевої мети походу. Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Минає четверта п’ятирічка метушні, кінця процесові не видно.

Драматизуємо? Чому ж. Самі погляньте. Країні скоро 20 (уже доросла дівиця), а питання про її самостійність, про її спроможність досі актуальне. Та що там: сам факт подальшого існування республіки (принаймні в теперішніх кордонах) багатьма нахабно ставиться під сумнів. Можливість розколу України надзвичайно жваво обговорюють як усередині держави, так і поза нею. Це по-перше.

По-друге. Успішність держави як суб’єкта господарювання так само сумнівна. Оскільки визначається вона не тільки й не так кількістю мільйонерів, банків і «лексусів» в окремо взятій столиці. Вона вимірюється насамперед станом шкіл, лікарень, шляхів, мостів, гребель, тепломереж, водогонів, ліфтів, каналізацій, смітників та очисних споруд. А в нас у цьому сегменті — тотальне лихо. Десь — глибокий «совок», місцями — похмуре середньовіччя.

Новий режим декому дав привід для моментального задоволення, але нікому не подарував підстав для стратегічного оптимізму. «Нарешті відновлено керованість країною!» Ура! І? Запитання риторичне, відповідь сакраментальна.

Все як і раніше. Кожен другий товар у кожному другому магазині «сірий». У кожному другому підприємстві — «чорна» бухгалтерія. Кожне друге суддівське рішення рясно присмачене «зеленню». Кожен другий не вірить владі. І для них Віктор Федорович не стане ближчим тільки тому, що він демонстративно скуповує вишиванки і таємно студіює державну мову. Півкраїни могло опинитися ближче до нього на півкроку. Якби він запустив два-три успішних економічних проекти, відправив на нари десяток-два хабарників, зробив рівнішими сотню-другу доріг загального користування.

Проте наші реформи передбачувані. Перейменували президентську адміністрацію в секретаріат, щоб знову реанімувати АП. Скасували ДАІ і «Кобру» — відтворили. Подовжили термін навчання в школах — скоротили. Ліквідували «мажоритарку» — відновлюємо. Змінили Конституцію — готуємося до реставрації. Кричимо про порочність зовнішніх фінансових запозичень — залазимо в нові борги. Перебудували Хрещатик — плануємо чергову реконструкцію. Абсолютна ілюзія руху. Повна відсутність просування.

До речі, з приводу рухів. Той, хто йде, здатний подолати шлях. За однієї умови: він повинен кудись іти. В який бік світу крокує держава Україна — як і раніше, загадка. Від того, що злощасну багатовекторність ми гордо нарекли відкритою позаблоковістю, нічого принципово не змінилося. Добровільний ізоляціонізм кепсько приживається у світі, що глобалізується, але деякі країни все-таки примудряються сповідувати таку собі геополітичну окремішність. Теж варіант, але навіщо тоді публічно розповідати про інтеграцію? Кого обдурюємо, а головне — навіщо?

Так жити не можна. Але ми так живемо. Не тому, що таке життя нам до душі. А тому, що розум відмовляється видавати нові підказки, необхідні для пошуку правильного шляху. Правду кажучи, ми й зі старими не дуже розібралися...

Якщо вже існує genius loci, «геній місця», то тут доречно говорити про лиходійство місцевості. А геній і лиходійство, як відомо, по суті, дві речі несумісні... Дивно, погодьтеся. Місце, де нам приключилося жити, позначене печаттю геніальності. Бог створив ці краї з такою любов’ю, що навіть камінь, впущений у тутешній грунт, приречений давати сходи. Але скільки ж у цій благодатній землі поховано мрій, надій, ідей, амбіцій, талантів і кар’єр! Якийсь злобний і всесильний scelerator loci ховає їх охоче, натхненно. І кожен переможний анабазис обертається гучним падінням.

Зрозуміти це важко. Можна тільки прийняти, зробивши над собою чергове, уже звичне зусилля. Прийняти як гіркі ліки. Які не виліковують, але від яких (буцімто) не буде гірше.

Саме так чинить Захід, що дуже втомився приймати наші суперечливі декларації за чисту монету. Нині він із полегшенням приймає нас такими, якими ми є. Палко вітає відсутні реформи. А українське місто (яке прогриміло на пів континенту у зв’язку з вирубуванням парку) отримує премію за заслуги від комісії ПАРЄ, що курирує питання довкілля.

«Для вас двері завжди відчинені. Знайдете — увійдете. А поки що — робіть що хочете!»

А чого ми хочемо? Чого зволить історична спільнота під назвою «український народ»? Добре жити? Достойна мета, але кепська ідеологія. Різні країни в різні часи досягали добробуту в різний спосіб. Південна Корея і Сінгапур, Фінляндія і Туреччина, Бразилія і Китай. Вони шукали й знаходили. Найчастіше ігноруючи агресивну критику, модні тренди та заумні теорії.

В одних країнах державна політика тримається на експлуатації заслуг предків. В інших — інвестують у нащадків і так вибудовують економіку майбутнього. У третіх — культивують уміння жити сьогоденням, перетворюючи це на національну традицію.

Ми так не вміємо. Ми злочинно мало знаємо про минуле своєї Батьківщини. Ми дуже незадоволені її сьогоденням. Ми намагаємося менше думати про її майбутнє. Щоб не позбавити себе сну й апетиту.

Проте саме з усвідомлення самобутності, віри у власну винятковість починався підйом багатьох країн і різних народів. У тому

числі підйом економічний. Утвердження національного «его» найчастіше полегшує успішний пошук. Пошук оптимальної моделі управління, підходящої політичної ніші, ексклюзивної економічної «фішки», достойного місця на всесвітньому ярмарку розподілу праці.

Можливості держави — інструмент реалізації устремлінь її народу. Державну ідеологію не можна підганяти під економічну модель. Навпаки: обрана ідеологічна модель може дуже успішно підкоригувати шлях економічного розвитку.

Одного разу зроблений ідеологічний вибір звужує коло союзників, уточнює перелік можливостей і звільняє від помилкових ілюзій. Ідеологічна точність нещадна як лезо: не може півсвіту ходити в стратегічних партнерах, не можуть усі сфери господарства бути пріоритетними.

Ми довго й неправильно приймали за ідеологію набір штампів, які нам підсовував то один, то інший небожитель. Але ідеологія — це аж ніяк не вишиванки і косоворотки, не трембіти та балалайки. Це логіка і психологія політичної поведінки. Це — звід правил, написаний для влади. Але бути творцем такого кодексу покликаний народ.

Різкі слова на адресу влади, яка не спромоглася за 19 років утвердити переможну ідеологію, справедливі лише почасти. Режим не може і не повинен підміняти суспільство, населення, народ у процесі створення максим загальнонаціональної поведінки.

Коли допитливий іноземець ставить тобі просте запитання: «Що є сучасна Україна?», ти почуваєшся розгубленим. У твоїх кишенях не так багато візитних карток з іменами достойників.

На жаль, ми не маємо в достатній кількості особистостей, ідей, винаходів належного масштабу. Здатних слугувати і маяками для тих, хто підпливає до наших берегів, і орієнтирами для нас самих. У нас у дефіциті впізнаваність і авторитетність. Нелегко скласти цілісне враження про сучасну національну філософію та літературу, кіно і живопис, музику та архітектуру, фізику і математику. Збереглося щось, що з натяжкою претендує на право називатися старою українською школою. Де-не-де з’являється щось, що замахується на неординарність. Героїзм обдарованих одинаків заслуговує на увагу і повагу, але вони — виняток, який вигідно підкреслює правило. Немає нічого, що повноваго тягло б на звання модерного українського стилю. Немає чіткого уявлення про українськість як явище. Уривки, острівці, клаптики, фрагменти — з усього цього тільки повинна скластися наша національна ідея. Те, що дасть нам змогу впізнати одне одного, а решті — безпомилково впізнавати нас у натовпі.

Влада заслуговує суворого осуду за те, що не допомагала, не підтримувала, не заохочувала, не цінувала. За те, що зневажає, стримує, ігнорує й тисне. Але чи можна тільки цим виправдати духовну убогість, агресивну безідейність? Чим пояснити, що в багатому на таланти краї гострий брак яскравого, непересічного?

Влада не зробить нашу роботу за нас. Не тільки не захоче, а й не зможе.

Той-таки Янукович так ретельно копіює російськість значною мірою тому, що інших джерел ідеологічного натхнення не має. Архаїчна українськість йому далека, сучасна — невідома. Сусідський набір цінностей — найближчий зі зрозумілих і найзрозуміліший із близьких.

А копія завжди гірша за оригінал. Погана копія (як у нашому випадку) — взагалі карикатура. Непристойні кліпи з балалаєчниками, які горланять український гімн, — найкраща цього ілюстрація. Нерозумно вважати себе Ван Гогом лише тому, що в тебе відрізане вухо. Будьмо до них милосердними. Лише співчуття заслуговують ті, хто щиро сприймає сон розуму за сієсту.

Пробудити країну від летаргічної сплячки — завдання кожного з нас. Без цього ми приречені на роль безвідмовного постачальника труб, брухту, повій і моряків. Експортера робочих рук і внутрішніх органів. Без цього бездіяльна, тупоголова тусовка ніколи не перетвориться на обтяжену совістю еліту. І на зміну світським павичам та світським павіанам, ексцентричним ідолам і екзальтованим бонвіванам ніколи не прийдуть визнані моральні авторитети.

Ми підмінили віру в себе публічною недовірою до них. І несміливою надією на них-таки. «Усі вони однакові». Поширене судження. Але добрих дві третини його носіїв однак добросовісно вирушають на виборчі дільниці. І якимось хитрим, тільки їм відомим, способом вичленяють із натовпу «менше зло». Як? Чи то на око («гарненька...»). Чи то на слух («пісні українські любить»). Чи то на зуб («міцний мужик, га?»).

Спроба ідентифікувати за кольором уже не актуальна. Коричневі, червоні, зелені, білі, біло-сині, помаранчеві — все змішалося. Різниця стирається легко. Візьміть партійну іконку. Легенько потріть монеткою. Верхній, кольоровий, шар зникне. З’явиться сума.

Вони різні. Але майже в усіх — однаково сильна пристрасть до маєтків величиною як королівська стайня і до стаєнь із королівським оздобленням. Вони не можуть породити ідею, від якої завмирало б серце. Ми зможемо, якщо зуміємо зневажити понурий фатум бездушшя, бездумності і безвілля. Якщо створимо підказки, котрі дозволять нашим дітям вийти з підвалу, яким ми понуро тиняємося 19 років поспіль.

Сергій РАХМАНІН, "Дзеркало тижня"

УНІАН в Google News