Про офіційну церкву й українське православ’я у творчості Тараса Шевченка

Подекуди здається, що держава прагнула звульгаризувати й спотворити митця… Таке масштабне явище як Тарас Шевченко віддаляється від нас…

"Тарасова світлиця" у Каневі

Біля Чернечої гори продають матрьошок і портрети Шевченка в рамках, на яких лаком для нігтів написано: «Канів». Ця апотеоза несмаку є цілком логічним вислідом тих «зусиль», які доклала наша держава до «осмислення» українцями свого геніального поета. Хоча чому лише поета? Він також був напрочуд талановитим художником, академіком ґравюри…Урешті, ким він був, кожен має для себе з’ясовувати сам. Безсумнівним є лише той факт, що таке масштабне явище як Тарас Шевченко віддаляється від нас. Бо як може бути інакше, коли на двадцятому році незалежності ми не маємо ні повного академічного зібрання його творів, ні альбомів і каталогу малярської спадщини, ні бібліографії. Наукові студії здебільшого лишаються в дисертаційному форматі, себто доступними, на відміну від монографій, невеликому колу «втаємничених». Подекуди здається. що держава протягом усіх цих років прагнула зовсім іншого – «звульгаризувати» й «спотворити» митця.

Звісно, його завжди прагнули увіпхнути в якісь рамці. Ким йому тільки не доводилося побувати – і «революціонером-демократом», і просто «демократом», і «батьком нації», і «пророком», і «інтернаціоналістом», і «націоналістом», – цей перелік можна ще продовжувати. Іншими словами, його прагнули відгородити стіною офіціозу. Проте, якщо замислитися, в народній свідомості завжди існував інший Шевченко – Поет. І тут криється один із найбільших секретів. Погодьтеся: бути поетом для всіх – себто автором однаково близьким і зрозумілим і для людей із ґрунтовною освітою, і для звичайних селян, – це вже феноменально.

Прагнучи зрозуміти витоки цього явища, спробуємо подати свою версію, яка, – аж ніяк не претендуючи ні на всеохопність, ні на аксіоматичність, – видається нам одним із підходів до розуміння творчості Тараса Шевченка.

У монографії «Шевченків міф України» Оксана Забужко з-поміж іншого визначає його поезію як текст, покликаний захистити українське розуміння православ’я: «…здійснена Шевченком «українізація» християнського міфу, послідовно дисидентська щодо так активно зненавидженого нашим поетом «візантійства», виконувала функцію вельми близьку до реформаційної, а саме, духовно виокремлювала українське православ’я, стверджуючи сакральність українського світу «в обхід» офіційній російській церкві».

Тож спробуємо, відштовхнувшись від цієї тези, з’ясувати дещо про реформаційні впливи, офіційну церкву й «українське православ’я» в контексті нашої традиції.

Як відомо, межа XVI –XVII століть позначилася загостренням релігійних змагань. Суперечка між католицизмом, який асоціювався з польською владою, та православ’ям, співвіднесеним власне з поневоленим населенням України та Білорусі, в літературі вилилася у «війну трактатів». Відтак під ту пору розуміння Православної Церкви ототожнюється на цих теренах із поняттям Вітчизни.

1610 року у Вільні з’являється чи не перша «культова» для українців книжка – «Тренос» Мелетія Смотрицького. Уплив цього тексту на тогочасну громаду годі переоцінити, за явлену «Треносом» Божу правду закликали пролити кров, його примірники заповідали класти з собою в могилу. І це попри сувору кару за його зберігання та наказ знищувати всі віднайдені примірники, виданий Сигізмундом ІІІ. Відтоді для українців поет починає бути чимось більшим, аніж просто поет, а література – важити більше, ніж просто література; у її рамцях, найперше в поезії, постає явище, яке відомий медієвіст Богдана Криса окреслює як «полемічну свідомість», котра давала змогу, як то кажуть, без зайвих слів єднати автора з його авдиторією.

До чого я веду? А тепер поміркуймо, на чому тримається, приміром, розуміння чи не найконтаверсійнішого тексту Тараса Шевченка – «Гайдамаків»:

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

Насправді нам не треба багато говорити, аби зрозуміти, ЩО хотів сказати поет – не ріками крові «упивається» автор, а відстоює право України мати власну історію; однак усім, хто перебуває поза контекстом цієї історії, складно, ба навіть неможливо зрозуміти авторського наративу. Оце і є отією «полемічною свідомістю», яку відновлює поет. Адже секуляризація літератури на межі XVIIІ – ХІХ століть і пошук, у прямому та переносному сенсі, нової мови на певний час витіснять це явище. З новою силою воно відродиться саме в Шевченка, йому вдасться розбурхати те, що було «на дні», – чи, іншими словами, «колективне безсвідоме» українців. Ось лише образ упослідженої Православної Церкви, виходячи з нових реалій, заступить образ знедоленої України. Однак і тут не все так просто…

У трактаті Мелетія Смотрицького чи не найяскравіше увиразнюється образ Церкви-Матері, що водночас стає й Церквою-Вітчизною. Таке співвіднесення виразно оприявнює протестантські симпатії автора, – адже реформаційні ідеї він засвоїв, так би мовити, з першоджерела, квартируючи під час навчання в домі Мартіна Лютера. Принагідно зазначмо, що зближення українського православ’я з протестантами має цікаву історію, котра певним чином пов’язана з позицією Православної Церкви в державі. На межі XVI –XVII століть, в умовах загострення боротьби з католицизмом, союзниками православних стали протестанти, які теж мали свої порахунки з Римом. На рубежі XVII –XVIII століть, з одного боку, маємо перехід протестантів у православ’я (яскраві приклади – Інокентій Ґізель, Адам Зерникав), з іншого – посилення утисків церкви російською владою та поглиблення протестантського впливу при царському дворі; український клір розколюється на два табори: симпатиків католицизму, який уже асоціювався не з агресією, а з традицією (своєрідним символом якого стане Стефан Яворський), та симпатиків протестантизму, який правив за взір «нових віянь», спрямованих на обмеження церковного впливу (Теофан Прокопович). І крізь призму цих стосунків увиразнюється сам образ Матері Церкви, що був одним із стрижневих для нашого письменства протягом XVII –XVIII століть, уособлюючи Вітчизну.

Відтак, з-поміж іншого, самоідентифікація українців буде відбуватися через усвідомлення окремішності своєї церкви. Причому йдеться про «українське православ’я», яке доводило свою самобутність та інакшість, протиставляючи себе як Католицькій Церкві в рамцях Польської держави, так і російській владі та російському православ’ю («ми із сторон київських», – зазначатиме, Дмитро Туптало, натякаючи на відмінність традиції). Чи не тому, коли представники реформаційної ідеології стають до керівництва імперією, стверджуючи як певну єдність державу й церкву, українські богослови старшого покоління різко засудять протестантські впливи – кульмініцією стане трактат Стефана Яворського «Камінь віри». Церква-Вітчизна й Церква-Держава в цій ситуації були аж ніяк не тотожні.

Тож і православна церква закарбувалася в українській свідомості як явище, за своєю суттю опозиційне владі. Опинившись на російських теренах, українські богослови, спробують принести «свою» Церкву, котра буде мислитися чимось більшим, ніж просто Церква, – тому з такою любов’ю будуть вони оберігати її і від нападок старовірів, обстоюючи обряд, і від самої імперської влади, старанно боронячи її права й незалежність. Останнім символом цієї боротьби стане єпископ ростовський Арсеній Мацієвич, який за наказом Єкатєріни ІІ буде засланий до ревельської фортеці (sic!) «без права писати» та позбавлений власного імені – як слушно завважить Юрій Шевельов, «захід, до якого, здається, не додумалося навіть МВД».

Питання Церкви зринає й безпосередньо в творах Тараса Шевченка, причому динаміка цього образу теж певною мірою може бути співвіднесена з розвитком історичних подій. У ранній творчості Шевченка відчитуються елементи полеміки з Католицькою Церквою, яка символізує польське панування в Україні, – себто він фактично починає з того, з чого українці власне й почали усвідомлювати свою окремішність («Тарас Трясило», «Гайдамаки» та ін.). Трохи перегодом свій протест він спрямовує проти Західної Церкви як офіційної інституції, що перебуває на боці сильних держав і нищить паростки національних культур («Єретик»). У цьому випадку його й не цікавлять доктринальні розбіжності між католицизмом і гусизмом (як не цікавлять вони його в сенсі католицизму й православ’я), бо поет сприймає реформаційний рух найперше як вияв чеської культури, як право чехів розмовляти з Богом своєю мовою – і в цьому вбачає єдину правду. Принагідно завважмо, що симпатія до ідей протестантизму буде притаманна творчості Шевченка загалом, чи не найяскравіше увиразнившись у поемі «Марія».

Та повернімося до тексту «Гайдамаків». Дія поеми розгортається з убивства православного титаря, і наш автор встановлює чіткий зв`язок: «ворог – лях – католик». Протягом усього тексту ці поняття будуть тотожними, у той час як поняття «свій – православний» чітко не проговорюється. З одного боку, воно нібито зрозуміле контекстуально (і тут знову оприявнюється «полеміцчна свідомість»), однак з іншого, ця авторська недоговореність, може бути потрактована і як оприявнення ще однієї серйозної проблеми – формулюємо її як усвідомлення «українськості» унійної церкви. (До речі, це один із моментів, котрі обстоювали в полеміці з православними представники цієї конфесії). Ця проблема яскраво увиразнюється через образ синів Гонти, на приналежність яких саме до греко-католицької традиції вказує епізод руйнування василіянської школи («Базиліан школу, / Де учились Гонти діти, / Сам Гонта руйнує…»).

Отже, їх приводить на загибель ксьондз-єзуїт («Гонто, Гонто! / Оце твої діти. / Ти нас ріжеш – заріж і їх: / Вони католики»); вірний присязі ватажок гайдамаків їх убиває («…не я вбиваю, / А присяга». / Махнув ножем – І дітей немає!»). Без вини винні, вони фактично чужі всім, – і в цьому їхня трагедія. «Тату, тату… ми не ляхи! Ми…» – недоговореність ситуації стає символом «недоосмисленості» й «недосприйнятості» унійної традиції.

Відтак образ «проклятої матері католички» вочевидь мислиться автором як уособлення католицької Польщі, яка, запровадивши унію, призвела до внутрішнього розбрату між українцями, до війни «Руси з Руссю». Відлуння дитячих слів: «Ми не ляхи, тату!», – які вчуватимуться Гонті, спонукатиме замислитися над цією трагедією, заради чого власне й потрібна була сама ця жертва.

Він не залишить тіла синів на поталу, а поховає (дотримавшись козацького звичаю, що фактично означатиме їх визнання) і оплаче. І піде навмання, розчинившись у диму пожежі. Разом із синами-католиками тієї ночі він поховає і українсько-польське минуле, й «українське православ’я», котре буде знищене за часів Єкатєріни ІІ, і традицію визначати «свій – чужий» за конфесійною ознакою. Однак про це Шевченко поки що не говорить прямо, бо це ще перебуває в царині «зрозумілого без слів».

Справді, якщо замислитися, то існування поряд цих двох конфесій стимулювало їх розвиток, а суперечка, що існувала між ними вже в другій половині XVII століття (після виходу трактату Лазаря Барановича «Нова міра»), від взаємних образ поступово перейшла в царину інтелектуальних змагань та демонстрацію літературної вправності опонентів, – і це врешті збагатило українську культуру низкою високохудожніх пам’яток. Витіснення з Правобережної України, після переділу Польщі 1795 року, греко-католицької культури призведе до зникнення власне української православної традиції, яка буде на тривалі роки поглинена російською церквою. Втративши дух суперництва, який протягом кількох століть був активним стимулом до розвитку, наша культура потроху марґіналізуватиметься, набуваючи рис провінційності. І тут був потрібен Шевченко, який дав їй новий поштовх, воскресивши отой дух полемічності, в якому вона кристалізувалася. «Польща впала, / Та й вас роздавила», – підсумує він. Ці рядки, звісно, не лише про нашу релігійну дискусію, – але і про неї також.

Завважмо, що для своїх гнівних антикатолицьких інвектив Шевченко обирає лише минуле, сучасна нашому авторові Католицька Церква його не цікавить у принципі. Себто, щоб розбурхати українців, він починає «усе спочатку»: змушує пережити минуле, щоб приготувати ґрунт для іншого – усвідомлення окремішності та інакшості своєї культури, а також права на власне, а не нав’язане кимось прочитання історії. Питання актуальне дотепер («Гайдамаки не воины – / Разбойники, воры. / Пятно в нашей истории..» / Брешеш, людоморе!»), кореспондуйте його на сучасність – чи нічого вам це не нагадує?… До речі, такий безапеляційний тон стосовно опонента теж був притаманний нашим полемічним розправам.

Ведучи мову про наше старожитнє полемічне письменство, професор Леонід Ушкалов зазначає, що «інспіроване тугим вузлом церковно-релігійних суперечностей, воно віддзеркалювало «межову ситуацію» України в геополітичному й культурному часопросторі тодішньої Європи». Те ж, вочевидь, можна сказати й про відображення в творах Шевченка вітчизняної історії.

Поставивши в центрі канону образ матері-України, поет, ототожнить себе з її долею, – це аналізує Оксана Забужко у «Шевченковому міфі України», до подібних речей вдавалися й наші полемісти, зокрема Мелетій Смотрицький, співвіднісши себе в «Треносі» з матір’ю Церквою та промовляючи від її імені.

При пильному розгляді цікавою видається й риторика тексту. Так, у Мелетія Смотрицького подибуємо: «Діток вродила, пильно їх ростила, а вони мене зреклися й привели до упадку… Колись пані сходу і заходу сонця, півдня й північних країв, удень і вночі плачу». Натомість у Шевченка: «Панувала і я колись на широкім світі, / Панувала… Ой Богдане! Нерозумний сину!». Образ рідної Церкви, що обідраною жебрачкою поневіряється світом, створений Смотрицьким, фактично «перейде» в поезію Шевченка, ставши символом України («Подивіться на рай тихий, / На свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну…»). До речі, інший ключовий для наших полемістів образ – злих та нерозумних дітей, що завдають страждань рідній матері, – теж оприявниться в поезії Шевченка. Причому так само вражає подібність характеристик. Стефан Яворський: «Вышше созданного єстества, аки денница вышше небес возлђтают, глубины божественнаго Духа недосязаємыя дерзостно испытуют…». Шевченко: «А то залізете на небо: / «І ми не ми, і я не я..». Дмитро Туптало: «Вы терпите от чужих, а мы от своих…» («свої» – це верхівка православної російської монархії, яка безперестанку втручалася в церковні справи). Стефан Яворський: «И аще бы врази нашеи поносиша нам… но се творят нам врази наши домашніє…». Шевченко: «Доборолась Україна / До самого краю, / Гірше ляха свої діти / Її розпинають».

Попередивши закиди в тому, що наведені слова українських богословів були про російську владу та розкольників, хочемо ще раз наголосити, що вони прагнули ствердити на тих теренах власне розуміння Церкви, яке різко контрастувало з російською традицією, – це була частина українського культурного проекту, який наші інтелектуалісти планували реалізувати в межах усієї імперії. Цьому проекту, на жаль, так і не вдалося стати дійсністю, – про це говорить Юрій Шевельов у статті «Москва, Маросєйка». Також варто наголосити, що ці автори перебувають у рамцях української традиції, – тож, можемо припустити, що ще одним із пояснень отієї «усезрозумілості» Шевченка може бути своєрідне «відновлення» мови: він воскрешає у свідомості українців добре знаний, але трохи «призабутий» текст.

Варто зазначити, що архетипальний образ рідної Церкви не вичерпується в творчості Шевченка згадкою про колишню суперечку з католиками. Він увиразнюється в протиставленні його сучасному поетові «візантійству», яке мислиться нашим автором ув образі офіційної російської Церкви – міцного оплоту реакційної монархії. Причому споглядання отієї «неправди на землі», яка чиниться в імперії з мовчазної згоди Російської православної церкви, подекуди й переростає в нього у мотиви, які видаються богоборчими.

Уявлення про «українське православ’я» поет вочевидь формує, спираючись на барокове письменство, зокрема на творчість Дмитра Туптала. Принаймні з поглядами Святителя, який зокрема вважав, що причиною всіх людських бід є неуцтво, цілком кореспондується теза «якби ви вчились так як треба…». Та все ж найголовніше – ідея Любові, яка взагалі вирізняє Православну Церкву з поміж інших християнських конфесій. Особливого звучання ця ідея набуває в творчості Димитрія, який учить співчувати й прощати. З виразною силою вона забринить у пізній творчості Шевченка:

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердешний рай!

І більш нічого не давай!

Урешті, подібними словами про щире розкаяння, молитвою та надією на те, що Бог нікого не залишить у своїй любові, зазвичай завершувалися українські богословсько-полемічні трактати.

І ще один штрих: свого часу Мелетій Смотрицький випустив свій «Тренос» під ім’ям Теофіла Ортолога, а Тарас Шевченко в українській народній свідомості мислиться Кобзарем. Як зазначав Сергій Бабич, «у свідомості православного читача образ містифікованого автора перетворювався на елемент віри, складаючи передовсім культову та ритуальну цінність». А це є одним із пояснень своєрідної «народної канонізації» Шевченка.

Отже, творчість Тараса Шевченка значною мірою спирається на попередню традицію, фактично вона стає містком між минулим і сучасним. Йому вдається відновити в свідомості українців отой полемічний первень, який протягом століть правив за головну рушійну силу їхньої самоідентифікації. Разом із тим, змусивши своїми текстами українців ніби заново пережити й переосмислити свою модерну історію, він приходить до загальнохристиянських цінностей, які в нашому контексті співвіднесні із загальнолюдськими. Інакше кажучи, змусивши пізнати себе, він учить пізнавати світ…

Катерина Борисенко