Очамимря-2, або Сліпота як прозріння у новому романі Олександра Ірванця

Загалом роман Ірванця переобтяжений фізіологічними подробицями насильства, споживання їжі, а також малопереконливими роздумами героя про державу, репресивні органи та інші пафосні речі...

Олександр Ірванець. Хвороба Лібенкрафта. – Х.: Фоліо, 2010. – 187 с.

…Прагнучи осучаснити власну прозу традиційного кшталту, в якій колись переважали піонерські оповідання про санітарочку Раю, відомий літератор Олександр Ірванець вкотре вдався до опису реальності в дусі «альтернативної історії». При цьому (у новому романі) він використовує вже випробувані моделі цього екзотичного жанру, які (від часів своєї появи в сучасній російській літературі) не відпускають нашого автора зі своїх спокусливих стилістичних обіймів. Так, дебютний роман Іранця під назвою «Рівне/Ровно» нагадував хрестоматійний твір «1984» Джорджа Оруела, наступна «Очамимря» була переспівом «Кисі» Тетяни Толстої, а вже його нове твориво «Хвороба Лібенкрафта» про звільнений внутрішній зір відсилає до постапокаліптичних страшилок на зразок «Бібліотекаря» Михайла Єлізарова й «Списаних» Дмитра Бикова.

Отже, перед нами чергова історія про те, як могло бути, якби гору взяли темні сили, що донедавна вели нас у світле майбуття. Очна хвороба, названа іменем загадкового доктора Лібенкрафта, – червоні плямки на повіках, які помітні тоді, коли хворий моргає чи заплющує очі – виявляється, з одного боку, символом інакомислення, а з іншого, – актом прозріння. Недаремно головний герой – молодий актор Державного театру Зарічного району на ім’я Ігор – призначений на роль царя Едіпа в однойменній п’єсі, який, як відомо, наприкінці дійства осліплює себе, не витримавши тягаря ганебної дійсності.

Таким чином, у недалекому «альтернативному» майбутньому, описаному Ірванцем у дусі братів Стругацьких, відбувається це химерне дійство апокаліптичного штибу. Місто на карантині у зв’язку з епідемією, законослухняні мешканці виловлюють і забивають на смерть хворих, в країні існує одна-єдина партія, вихованням трудового колективу займаються парторги і профорги, а ще, згідно з вказівками Ідеологічного Управління, твори давніх епох вилучені з усіх без винятку бібліотек. Утім, зарплати головному герою в театрі все одно не платять, ще й на суботники ганяють, де змушують масово винищувати бродячих псів. І все це на тлі остогидлого краєвиду, під акомпанемент затухаючих шлюбних почуттів, нечастого подружнього сексу в темряві під ковдрою, розмови з бездарним начальством, буфетну їжу і розпивання пляшки з колегою в гримерці.

До речі, стосовно їжі. Багато що з описаних тоталітарних часів у романі «Хвороба транслюється саме через їжу. Точніше, її якість. «Чому ми не робимося кращими? – міркує актор-герой. – Чому скніємо в цьому марудному, одноманітному житті? Невже ми довіку приречені жлуктити несмачні, пекучі напої, від яких на ранок шлунок перетворюється на важку й гарячу кулю десь під серцем? Невже ми мусимо день у день пережовувати ту саму несмачну їжу, пісну і трав’янисту, а потім непомітно відригувати й виколупувати з-між зубів застряглі залишки того жахливого їдла або ж, кутуляючи язиком, зішкрібати їх непомітно й намагатися проковтнути пересохлим горлом?».

Загалом роман Ірванця переобтяжений фізіологічними подробицями насильства, споживання їжі, а також малопереконливими роздумами героя про державу, репресивні органи та інші пафосні речі, що зазвичай мають формат дулі в кишені. Брати Стругацькі були згадані вище до того, що манера оповіді автора нагадує про старі добрі часи фізиків-ліриків з обов’язковими кухонними розмовами, самвидавом і цензурою. А також згадками про те, як «у старій дитячій книжці, ще в школі, до того, як бібліотеки було остаточно очищено від архаїчної літератури», але вже по тому, як усіх хатніх тварин було винищено в рамках кампанії за економію продуктів, герой Ірванця (наче герой роману «Кись» Толстої) побачив зображення «якогось дивного, проте симпатичного звірятка з невеликими вухами, кирпатим носом на круглій мордочці й тілом, укритим сірими та білими пасмами» і дізнався «котика», про молочко й сметанку, і якісь дивні дієслова: «нявчить», «муркоче»...

Хоча, які там тепер кухні, знаєте? «У кухні під стелею слабенько жевріла двадцяти ватка, – дізнаємось ми про побут головного героя. – Стіл, застелений картатою цератою, був порожнім, коли не рахувати синьої в білу цяточку сільнички, яку хтось із друзів привіз у подарунок із гастролей до столиці». А стосунки на цих кухнях, гадаєте, змінилися? Чесно кажучи, не дуже, оскільки п’яному чоловікові, що так само, як герой роману, не приніс звечора зарплатню, там і досі важко на ранок, і не лише тому, що «у дні конфліктів і сварок Ліда принципово не дозволяла йому лягати в подружнє ліжко». Але це нічого, бо, як працівник сцени, він «сприймав розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні».

Ну, і, нарешті, добре знана автором роману залаштункова атмосфера театрального життя, в якій вчувається відгомін легендарних часів брежнєвського застою, Висоцького і театру «Современнік», неабияк сприяє розгортанню цього «дисидентського» епосу. Ось старий актор Семен Маркович, який крекчучи, й далі працює, виходячи на сцену майже щовечора і втілюючи в життя образи добрих керівників у виробничих драмах. Ось приятель головного героя, молодик Віктор, який «повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова», і на чийому «вузькому гримерному столику лежало п’ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом».

Утім, згадуючи власну юність, в якій тільки й чути було, в якому поганому класі-групі-військовому підрозділі вчиться-служить головний герой, він не надто дивується сірим будням. І цілком справедливо вважає, що порівняно з нещодавнім життям «епідемія нічого особливо не додала у стосунки між людьми, хіба що трохи оголивши і проявивши те, що давно вже лежало на дні душі ледь не в кожного». Тож не дивно, що наприкінці роману нашого героя разом з половиною міста кидають до табору прозрілих сліпців, які офіційно вважаються ворогами суспільства, а що буде далі – автор не придумав. І тому фінал маємо відкритий – вочевидь, для продовження, себто для такої собі «Очамимрі-3».

Ігор Бондар-Терещенко

УНІАН в Google News