Подорож з Владивостока до Києва: про мандрівки при 52 морозу й ночівлю в кучугурах

Якщо вкусила отруйна тварина, якщо я чимось отруївся, якщо підвернув ногу, якщо тяжко захворів – мій досвід і віра, що вийду з цієї ситуації, повинні мене врятувати… Інтерв`ю з мандрівником

Якщо вкусила отруйна тварина, якщо я чимось отруївся, якщо підвернув ногу, якщо тяжко захворів – мій досвід і віра, що вийду з цієї ситуації, повинні мене врятувати… Інтерв`ю з мандрівником

Український мандрівник з Дніпропетровська Сергій Гордієнко називає себе спеціалістом з одиночного виживання. Його життя – дорога. На сьогодні ним уже пройдено 180 тисяч кілометрів. Пан Сергій дістався Північного полюса, здійснив лижний одиночний перехід по Антарктиді завдовжки 1500 км, пройшов від Вогняної Землі до Сан-Паулу в Мексиці і з Марокко в Єгипет по Сахарі. У 2004 році кандидат історичних наук Гордієнко розпочав свою чергову подорож з Севастополя до Владивостока, а потім звідти через БАМ дістався рідного Києва. Зустрівся з родиною, почитав лекції студентам у Київському університеті туризму, економіки і права, де він викладає, і мріє знову продовжити маршрут. Його чекає Європа й Африка, але батьківщина не відпускає. На експедицію, на жаль, поки не вистачає потрібних коштів. Про своє життя в дорозі і екстремальні подорожі Сергій Гордієнко розповів в інтерв’ю УНІАН.

Сергію Івановичу, скільки років ви вже в дорозі?

Почав серйозно займатися спортивним туризмом з другого класу. Став майстром спорту ще в Радянські часи. Майже кожні вихідні витягував сім’ю у походи. Дружина кандидат у майстри спорту з плавання. Дочки зі мною ходили.

Чи нема в них зараз бажання скласти вам компанію?

Зараз може молодша зі мною трохи пройде. Їй 24.

Як ваша сім’я ставиться до тривалих мандрівок і відсутності роками вдома тата?

Коли з дружиною познайомилися, вона знала, хто я. Вона розуміє, що це не просто спосіб життя для мене, це набагато більше.

Якщо зараз усе кинути, у мене будуть дуже сильні біохімічні зміни. Я зараз тільки місяць без дороги, а вже дуже погано себе почуваю. Осіле життя не дозволяє тримати мені нормальну температуру тіла. Серце працює не в тому ритмі. Хоча бігаю, роблю фізичні навантаження. Я, як людина амфібія, не можу без дороги.

Як ви складаєте свій маршрут, за якими критеріями?

Великі міста я не обходжу. Там моя аудиторія. Золоте правило – не входити в місто після шостої вечора. Це період, коли чоловіче населення подекуди починає вживати наркотики, спиртні напої, у них підвищується хибне почуття патріотизму, кожного, кого вони не знають, вважають ворогом. Мені не хочеться потрапити під палицю п’яних чоловіків, тому я чекаю. Входжу зранку.

Ранок – це чудово. Люди ще сплять. Або навіть вже ходять вулицями, але їхні мізки ще сплять.

А де ви в цей час ночуєте?

У мене гарний намет. Польові умови, але я не відчуваю дискомфорту. Для мене це зручно й звично. Я можу зберігати в ньому тепло, опалювати, готувати їжу і так далі. Для мене це дах над головою, навіть незважаючи на тонкі стінки. Психологічно це дуже важливо.

Моя порада для тих, хто хоче переночувати не просто неба в будь-якому місці – треба йти на культову споруду будь-якої конфесії. Там завжди допоможуть, дадуть дах над головою.

З Владивостока я йшов вздовж легендарної магістралі XX століття – Транссибірської, вздовж БАМу. Байкало-Амурська магістраль – складна дільниця. Сьогодні БАМ – це легендарне місце. Для Росії це майже споруда життя і смерті всієї країни. БАМ – головне джерело поставок усіх енергоносіїв. Це нафта, кольорові метали, дорогоцінне каміння... Це шлях у серце Сибіру й оборонна споруда теж. Росія на БАМ витрачає дуже багато.

60 відсотків колишніх будівельників БАМу – українці. Там кожне містечко чи поселення національне. Українських сім, це найбільше. Заходжу в Ургал (його будували харків’яни) і чую на свою адресу: “О, а це що таке йде? Ти хоч українську розумієш?”... Це шматочок України в Сибіру. Там мене чудово зустріли. Наші співвітчизники чомусь більш гостинні й гуманні за територією нашої країни, аніж не всередині.

Первинно, у цій кругосвітній подорожі в мене була задумана й Америка. Американці давали мені візу, але там існує правило, яке мені не підходить. Їхнє законодавство забороняє пересуватися пішки територією США. Велосипед – будь ласка, машина, мотоцикл – беріть і їдьте, але пішки – ні. Мовляв, ви ж за добу не зможете досягнути спеціально облаштованого місця, а ми не можемо забезпечити вашу безпеку...

Чи комфортно вам подорожувати самому?

Я не та людина, яка шукає якесь усамітнення для спасіння. Я люблю людей... Та людина, за природою, уже є одинока. Коли я йду сам, я напрацьовую різні можливості подолання внутрішніх перешкод.

Моя задача – допомогти людині, яка потрапила в екстремальну ситуацію, вийти з неї достойно. Я не йду від людей, я йду до людей через самотність.

От ви вірите у Бога?

Так.

Значить, ви щаслива людина. Ви вже не одна. І це майже 50% перемоги в житті.

Що найскладніше в походах: холод, голод, звірі чи, може, люди?

Нестача їжі чи води тимчасова – її можна подолати. Я зіткнувся зараз з найстрашнішим – людською байдужістю. І не тільки на просторах пострадянського простору, це практично всюди.

У мене нема тих фобій, які є в інших. У мене нема остраху, якщо на мене нападатиме собака чи вовк, бо знаю, що робити. Я знаю, що мій переляк викличе в неї ще більшу агресію і, звісно, призведе до його перемоги. Тварина має зрозуміти, що вона набагато слабша за мене.

Якщо укусила отруйна тварина, якщо я чимось отруївся, якщо підвернув ногу, якщо тяжко захворів – мій досвід і віра в те, що я зможу вийти з цієї ситуації, повинні мене врятувати. Навіть якщо не вийде, я повинен в це вірити.

Для більшого порозуміння з оточуючими мандрівнику потрібне знання мов. Якими мовами ви володієте? 

Людина починає говорити практично будь-якою мовою через три місяці перебування в мовному середовищі. Це перевірено. Мови Індокитаю, щоправда, складніші. А от мова індійців дуже легко вчиться.

Чудовий український антрополог Міклухо Маклай мав проблеми з мовами. У нього перемішувалися англійські й французькі фрази. Але коли він потрапив у Папуа – Нову Гвінею, де англійської ніхто не знав, йому потрібно було швидко, шляхом мови серця і жестів довести аборигенам, що війна – це погано. І протягом одного тижня йому це вдалося. Він зупинив міжкланову війну й став там божеством. Якщо зараз приїхати в Папуа – Нову Гвінею, то можна побачити серед пантеону богів зображення нашого Міклухи Маклая.

Міклухо Маклай – нащадок українських козаків, мешкав на Чернігівщині. Георгій Сєдов – уродженець Маріуполя. Це перша людина, яка відкрито посягнула на Північний полюс. Сєдов – наша людина. Але про це ніхто ніколи не говорить...

Незмінні атрибути ваших експедицій, без чого ви ніколи не підете в подорож?

(Дістає з-під светра дерев’яний хрестик).

Мені здається, усе спорядження взаємозамінне...

Перше – це ніж. Він повинен бути не складний. Він допоможе захистися і прогодуватися. Дозволить здобувати вогонь, його можна використовувати як зброю, за допомогою якої здобути здобич. Якщо ножа прив’язати до палиці – це вже спис. Ножем можна навіть у холодну пору року відколоти необхідну кількість льоду для пиття.

У мене є спеціальний візок для перетину великих просторів. Я його сам розробив, МНС Білорусі й Росії потім його в мене скопіювали. Він зможе допомогти біженцям. Усього не перевезеш, звісно, але на нього можна погрузити необхідний скарб, вміщує до 120 кг. При зміні коліс різного діаметру можливий перехід по глибокому снігу, по тундрі.

Спорядження у мене дуже хороших фірм. Для перебування в екстремальних умовах не можна вдягати на себе якесь дрантя. У важко вижити.

Я цієї зими йшов при температурі 52 градуси морозу. Я йшов не більше п’яти кілометрів за день. Це Крайня Північ, Республіка Комі.

Я сюди прийшов до вас з Владивостока. Зупинився в Києві, бо треба почитати лекції студентам. Але головне – продовження експедиції, вона повинна була проходити далі по Європі через Західну Європу до Атлантики, французький Брест, потім Іспанія, Гібралтар і вздовж Північної Африки повернутися до Севастополя. На жаль, на експедицію зараз нема коштів. Наші меценати важко відкликаються.

Віктор Ющенко був моїм спонсором, коли він ще не був президентом. Знайшов мене на дорозі і запропонував свою допомогу. Але як тільки я вийшов за територію України про мене всі забули.

Мені й кримінал допомагав. У 2002 році, коли я йшов з Мурманська до Севастополя, зупинився в одному містечку і зустрівся з пітерською “братвою”. Один питає: “А ти тіпа хто?” “Мандрівник”, – кажу. “Тіпа Федір Конюхов?” “Ні, Гордієнко”. “Ну ти тіпа з торбою по світу?” “У принципі, так”. “Так ми тоді зараз крутнемося, вогнище, шашлички.. ти як?” “Нормально”. Вони загнали машину в ліс. Тайга. Шашлики. Розпитували про походи. А зранку перед від’їздом один з них заходить до мене в намет і каже: “Ти тіпа не ображайся. Але братва вирішила”. І дає мені 6 тисяч доларів у целофановому пакеті.

Ви з Федором Конюховим знайомі?

Так, дуже добре. І з його чудовим братом Павлом, про якого майже ніхто не знає. Павло відмінний велосипедист, який здійснив дуже важку експедицію зі своєю групою до полюсу холоду. Взимку, з великами, по тундрі... Це дійсно не просто.

Ви згадували, як вам доводилося пересуватися при температурі мінус 52 градуси. З холодом важко боротися?

Ну що ви. Зі спекою набагато складніше (сміється. – Авт.).

У холоді завжди можна зігрітися – для цього достатньо пройтися. Є ж спеціальний одяг.

Але як ночувати при такій температурі?

Тут нас врятує тільки сніжний будинок, а не намет. Треба вирити в кучугурах снігу отвір, замурувати його й увімкнути опалювальний пристрій. Хоча той самий примус при низьких температурах може й не запрацювати. А от свічка завжди запалиться. Тому в мене завжди великий запас воскових церковних свічок. І тепло тримається дуже довго.

Коли запаси продуктів закінчуються, чим тоді харчуєтеся просто неба?

Якщо відстань дозволяє зайти в якесь селище чи місто, я можу там щось купити. Якщо просиш у людей продукти, а не гроші, навіть ніяких питань не виникає.

Але часом по 300-400 кілометрів, а то і по 1000 нема нічого. Тоді ти ловиш рибу, комах, змій. Узимку теж є органіка, тим паче в лісі, під корою дерев. Ті комахи містять дуже багато білка, і в той же час вони не небезпечні, не мають токсичних речовин. Серед комах найбільш токсичні метелики, гусениці – їх куштувати взагалі не можна. Дуже часто показують різні шоу, де треба з’їсти черв’яка. Боже збав! Їх не можна їсти. У землі знаходиться дуже небезпечна бактерія ботулізму. А дощові черв’яки переганяють крізь себе дуже багато органіки і, якщо їх не обробити спеціальним методом, їх категорично заборонено їсти. А от коники та павуки абсолютно безпечні.

Ви їх смажите?

Павуків можна трішки приварити, вони стають твердішими. У них єдиний з ракоподібними пращур – скорпіон. Це, звісно, не молюски, та все ж таки... До речі, хочу попередити українських любителів молюсків, які ходять у наші ресторани. У наших посадках я бачив цілі мішки відпрацьованих стулок молюсків. Це не мідії і не устриці, це наші двостулки, беззубки, які живуть у Дніпрі. Вони через себе пропускають декілька тон води. Ви уявляєте, скільки радіоактивних і хімічних речовин вони в собі затримують? Їх їсти можна, але якщо вони взяті з чистих водоймищ. А це ж Київ...

Годуватися можна багато чим. Є спеціальні тести для визначення безпечності рослин.

Які?

Якщо рослина виділяє молочний сік – її треба виключити зі списку потенційних до вживання одразу. Молочайники всі отруйні. Зонтичні рослини, які нагадують кріп, теж отруйні. Кріп, до речі, так само, але ми до нього звикли і ми його приручили, тому токсини не встигають розвиватися. Зазвичай, треба шукати низькорослу рослинність у районах пісків. Вона їстівна.

Отже, такий тест. Стебло рослини відсікаєте і дивитеся, як швидко капає сік. Якщо інтенсивність потужна – вода близько. Це добре. Вода дозволяє очищати стебло від хімічних речовин, які рослина вбирає. Кладіть рослину під пахву. Якщо протягом п’яти хвилин на шкірі не відбулося ніяких змін, не відчуваєте печії, то тест продовжується. Кусаємо стебло, але не ковтаємо, слину спльовуємо. Якщо нема гостроти, неприємного відчуття чи оніміння губ, тоді вже можна шматочок проковтнути. Нема головокружіння, позивів на блювоту, тоді можна з’їсти все стебло. І якщо все добре, цю рослину треба відрізати покласти у блокнот зі знаком плюс. Тепер ми можемо нею годуватися. Весь тест займає близько трьох годин.

Як боретеся з утомою?

У мене чотири дні ходових. А один – відпочиваю. Ставлю намет у глухому місці і весь день сплю, навіть майже не їм.

Додому з різних куточків світу якісь сувеніри чи подарунки приносите?

Усі ці сувеніри дуже часто несуть культовий смисл, особливо з екзотичних країн. Вони можуть заключати в собі різні прокляття. Перетворювати свій будинок у музей незрозумілих статуй – не варто. Але завжди можна привезти картину або жіночу прикрасу з кості чи дерева, навіть зброю.

Ви ведете якийсь щоденник мандрівника?

Я веду короткий щоденник, але постійно, щоб згадати ту чи іншу подію. Але не завжди пишу про те, що пов’язано з дорогою. Можу писати на відсторонені теми. За цю експедицію написав історико-бойовий роман “Лучник”, це період Сторічної війни… Я цікавлюся історією.

Людина повинна читати не вибірково тільки наукову літературу чи тільки художню, треба читати багато різноманітної літератури для розширення свого світогляду. Цей вінегрет згодом набере форми. Чим менше ми знаємо, тим більше в нас фальшивих кумирів.

У походах встигаєте читати?

У мене є електронна книга. Читаю щоденно. Поставив примус, розпалив багаття, поки їжа готується – я читаю. Буває і википає. Тому дуже часто доводиться їсти пригоріле (сміється. – Авт.).

Розмовляла Анна Ященко