Аукціон стандартних травм

Інформація про те, що “суки одержують все” міститься не лише в новій книжці Карпи, – з цією ідеєю лірична героїня з’явилася у попередніх творах і з нею ж намагається просуватися крізь нашарування подій...

У 90-х роках, окрім ниття про занедбаність книговидання, часто йшлося про ті осяйні перспективи, що самі падають до ніг молодим українським письменникам: здоровенні жанрові прогалини тільки й чекають текстового заповнення, а відсутність конкуренції створила чудернацькі умови, за яких кожен новий роман – це подія. Тож здавалося, що подальший перебіг вітчизняного літпроцесу легко передбачити.

Минуло вже достатньо часу, щоб констатувати: ніякого форматування ринку не відбулося. Жанрові прогалини пліснявіють на узбіччі й ніхто не дивиться в їхній бік. Натомість головною магістраллю – акуратно за броньовичком Сергія Жадана – суне зворушлива колонада авторів, які вірять у шоу-бізнес і телебачення. Авторів, які намагаються бути чесними. Бо чесність – це єдине виправдання тексту, утвореного з приватних історій про нещасне кохання, історій про суїцидні наміри в підлітковому віці, історій про інфернальний наркотичний досвід, що вимірюється уколом кетаміну в задницю й багатьма хвилинами трави, історій про психологічні травми, які в загальній будові світогляду виявилися тими порожнинами, де завиває вітер, де смердять щурячі спогади про фатальні помилки, де живе біль і жага до порозуміння з кожним, у кого є аналогічні вади в душевних спорудах.

Відтак читання багатьох книжок, виданих протягом останнього часу, залишає враження, ніби кожна з них – це фрагмент одного і того ж таки тексту, який милостиво заковтує всіх адептів. Цей метатекст ніколи не мав потреби наздоганяти моду, бо у них давні симпатії – мода починається з чиєїсь відвертості, чиясь відвертість закінчується модою; так і рвуть вони на собі шкіру заради сторонніх поглядів. Хтось може дозволити собі більше сповідальності, хтось симулює гру на роздягання, в якій неможливо зазнати поразки. У будь-якому разі це видовище завжди проламує літературні стіни, бо може чудово існувати не тільки в тексті, але й поза ним, і навіть без нього.

Найкращі й найпопулярніші з тих авторів, які продукують терапію у промислових масштабах, не творять новий прозовий канон, а лише насолоджуються колами на воді, що розходяться від кинутих колись каменюк.

Так сталося не лише з Сергієм Жаданом, який застиг біля приватного ставка для анархістів, де так добре літніми вечорами співати гімни демократичної молоді під фонограму Depeche Mode. Він, принаймні, усвідомлює, що пройшов свою дистанцію до фінішної стрічки, яку можна перетнути заради пошуку нових веселих стартів, хоча можна й зупинитися перед нею, ба навіть затриматися на книжку-другу – адже ніхто не дихає у потилицю. Але для подальших перегонів потрібен або принципово новий досвід, або інший жанр, й не знати, яка з цих територій чинитиме менший опір.

Набагато сумніше спостерігати за психотуризмом, що його продукують Любко Дереш та Ірена Карпа. Їхні імена зовсім не випадково опинилися поруч, в одному вагоні, ба навіть на одній полиці. Своїми першими каменями вони спричинили більші хвилі, ніж того варто було сподіватися. Ними ж вони означили не так напрямки свого поступу, як бажання не зупинятися у метанні каміння. І вони не зупиняються, хоча всі наступні камінці, що вилітають з їхніх пращ, розчиняються ще в польоті, змушуючи читача спостерігати лише кола на воді, утворені колись культом трави.

Останній роман Дереша – “Трохи пітьми” – це намагання заблукати в собі після того, як всі потаємні схрони й кутки були нещадно висвітлені. В цьому тексті сюжет ще лаконічніший, ніж у “Намірі”, й виконує суто декоративну функцію. Герої дедалі активніше зрощуються з авторським еґо, й герметизуються у своїх нарко-містичних переживаннях аж так, що втрачають індивідуальність. Усі вони носять у собі трохи пітьми, як і герої попередніх книжок, усі вони страждають від несприйняття і нерозуміння, усі вони харчуються тривогою і безсенсовістю. А ще дехто з них читає “Культ” Дереша, бо без нього важко зрозуміти доцільність такого коматозного подорожування тією землею, де автор блукає зі сомнамбулічною заповзятливістю.

І проблема навіть не в тому, що іншого каменя з іншими рунами у Дереша немає (ще немає чи вже немає – не так важливо). Проблема в тому, що спокуса повторної терапії переважає можливості нової літературної інтерпретації ретельно розжованого матеріалу. Тобто, замість нової пісні доводиться чути ремікс, замість нового фільму – дивитися сиквел, замість нового роману – читати чергову редакцію вже написаного.

Наприклад, інформація про те, що “суки одержують все” (Bitches get everything), міститься не лише в новій книжці Карпи, – з цією ідеєю лірична героїня з’явилася у попередніх творах і з нею ж намагається просуватися крізь нашарування подій, що віддзеркалюються одна в одній, у численних повторах і паралелях. Змінюються імена та обставини, але все це – антураж психодрами, розлогої спроби зруйнувати світ власним роздратуванням, обуренням і цинізмом. Світ не руйнується – тож і нові книжки пишуться, тиражі збільшуються. Такого ж штибу постава до світу, складеного з уламків обурення і подразнення, характеризує і прозу Світлани Поваляєвої, де коктейль із містики, істерики та інших методів розширення свідомості дегустує сам себе.

Ці книжки – двигуни внутрішнього згорання, які функціонують у безвідходному циклі: з пального, використаного для однієї книжки, можна вигнати ще трохи для наступної, а потім – ще націдити, збовтати й залити.

Інша річ, що травматичний досвід горить щоразу гірше, тьмяніше; від його мерехтіння стає незатишно й холодно, ніби тебе втягують у простір, звідки вже видерли з м’ясом кусень болю, й відтак пропонують осягнути ще й глибину та незагоєність ран.

Писати лише про те, що пережив, – це хороша заповідь для письменника-початківця, яку не варто скасовувати. Інша річ, що в спільних культурних і соціальних координатах такий досвід нівелюється, зростається зі стереотипами й відтак вже не може слугувати сучасному роману “замість крові”.

Михайло БРИНИХ

УНІАН в Google News