Психушка й гламур

Ви здивуєтесь, коли дізнаєтеся, яку саме історію письменниця зробила основою свого роману з такою гламурною назвою «Устриці під дощем». Рецензія на книгу Оксана Робськи “Устриці під дощем”

Рецензія на книгу Оксана Робськи “Устриці під дощем”. 2007 рік

Особисто я полюбляю читати книжки Робськи, коли напружено думати немає сил, але й до усілякого примітиву опускатися неохота. Є в них щось близьке серцю майже кожної дівчини: кохання, психологія для “чайників”, устриці, кофтинки, сумочки, душевні драми, перевірені часом класичні сюжети, дороге взуття, паски від Гучі, легкий та ненав’язливий стиль, елітна косметика, дієти, гарні та багаті чоловіки (щоправда, все більше зі вкінець понівеченою психікою), дивні історії, маленькі баночки й флакончики, що коштують шалені тисячі, та дуже, дуже-дуже багато гламуру...

А ось тепер у цих книжках є ще й справжнісінька психушка.

“Так, я їздила до Кащенка, до Ганнушкіна, відвідала один закритий привілейований заклад. Найжахливіше враження справила на мене саме лікарня імені Кащенка. До того ж, я прочитала багато спеціалізованої літератури з психіатрії. Тепер можу навіть діагнози ставити” ,- хвалиться Оксана в інтерв’ю московському журналу TimeOut.

Проте, судячи з усього, передати свої справжні враження у романі Робськи так і не наважилася: її психушка більш схожа на той самий “привілейований” заклад, хоча, хто б сумнівався... Занадто важко уявити собі кащенківських пацієнтів, що на обід поїдають лобстерів, зі знанням справи носять елітний одяг і кожні три тижні акуратно підфарбовують відрослі корені “ідеально висвітленого волосся”, а без цих атрибутів гламуру Оксана в своїй творчості, поки що, обійтися не може.

Але будемо сподіватися, що це лише початок: писати Оксана вміє, спору немає. Старається, розвивається - її книжки, побудовані тепер з дотриманням усіх правил модної літератури, читати легко й цікаво. До таких дрібниць, як запозичення чужих сюжетів та образів (Фаулз, наприклад, відразу приходить на думку, Принц зі Злидарем, “Політ над гніздом зозулі” Кізі, улюблені психи Муракамі) або нав’язлива реклама усіляких брендів, прискіпуватися якось навіть не хочеться: це й так вже зробили усі, кому не ліньки. Проте, з’являються поступово у письменниці образи зовсім навіть не гламурні, досить близькі до реальності розміркування про серйозні речі (що може бути серйозніше за психлікарню!), цікаві та душевно описані спостереження з життя.

Тяжіння Оксани до серйозності знайшло вихід не тільки у запозиченні класичних сюжетів, образів і літературних прийомів. Ви здивуєтесь, коли дізнаєтеся, яку саме історію письменниця зробила основою свого роману з такою гламурною назвою « Устриці під дощем».

Нещодавно ЗМІ усього світу розповіли історію австрійської дівчинки Наташі Кампуш, яку у десятирічному віці викрав безробітний маніяк з Відня. Дівчинка провела у підвальному приміщенні його будинку в містечку Штрассхоф вісім страшних років, поки її не врятували працівники поліції.

Само собою, молода дівчина, виведена на світ божий, стала справжньою знахідкою для психіатрів, можна сказати, неораним полем для дослідження причин виникнення і методів боротьби з численними психічними хворобами й психічними розладами.

Робськи назвала австрійську Наташу Олею, переселила її до Москви та дозволила втекти від лікарів, щоб спокійно насолоджуватися довгоочікуваною свободою, досліджуючи усі закономірності та особливості життя величезного мегаполісу.

А в цей час у психушці замість дівчинки Олі животіла зовні схожа не неї дівчинка Маруся. У той фатальний день вона, як на гріх, вбралася у рожевий спортивний костюм – точнісінько як у нещасної жертви маніяка – тож нічого дивного немає в тому, що дівчат переплутали. Хоча, Марусине життя у лікарні важко назвати животінням. Бути психом, звичайно, несолодко – як у Кащенка, так і в елітній лікарні – але ризикну припустити (напевне не знаю), що у п’ятизірковому готелі божеволіти все ж приємніше, ніж на убогій кухні в комуналці.

І ось у цьому гламурному бедламі Маруся і не подумала божеволіти – навпаки, вона нарешті усвідомила, що у житті є важливим, а що – не дуже. На любов дівчини до атрибутів розкоші лікарня аж ніяк не вплинула, проте допомогла нарешті відновити нормальні людські стосунки з матір’ю і вітчимом, які виростили Марусю хоч і в бідності, але у любові, а також навчитися спокійніше та з гідністю сприймати усі блага, що звалилися на неї після появи (краще пізно, ніж ніколи) справжнього батька – олігарха, що не пасе крайніх (а як же ж інакше може бути у Робськи!).

Тим часом Оля, набігавшись містом і набравшись вражень, пожаліла таки Марусю (та її маму), прийшла до лікарні й майже добровільно здалася санітарам, міліції та журналістам.

Ось такі серйозні справи. Але книга, все ж, «не про це, а про любов». Про любов різну: звичайну та химерну, до світу й до життя, до окремих людей (іноді дуже дивних), також до людства в цілому, – персонажів, окрім головних, у книзі навіть трошки більше, ніж досить. Кожен з них чим-небудь займається і кого-небудь або що-небудь любить. Наприклад, той самий  маніяк – особистість колоритна, але розповідати не буду – почитайте краще самі.

Катерина ПУШКАРЮК

УНІАН в Google News