Петро Зайченко: Онук, за моє невігластво у комп’ютерах, називає мене бабуїном

КМКФ Кінофестиваль би вдався, якби ним займалися. У перший день не було дисків, потім – зображення. На другий день з’явилося зображення, але не було звуку… Інтерв’ю

Петро Зайченко, у якого в активі більше, ніж півсотні фільмів та нагороди міжнародних фестивалів, – частий гість в Україні, але зустрітися з ним можна, здебільшого, на знімальному майданчику. Проте, нещодавно актор завітав на Третій Київський кінофестиваль, де в останній день кінофоруму й вдалося з ним поспілкуватися. Він був помітно роздратований…

Петре Петровичу, які враження від кінофестивалю?

Навіщо мене запрошувати до Києва, якщо я тут не потрібен?! Коли прилетів – мене не зустріли, харчування не організували... Не розумію! У мене багато справ. Наприклад, зараз знімаюся в серіалі для одного з українських телеканалів «Девичья охота».

Й жодного позитивного моменту?

Фестиваль потішив зустрічами. Мене впізнав голова журі, італієць, Анджело Іаконо. Ми з ним багато спілкувалися. Було приємно бачити Григорія Гладія, який зараз проживає в Канаді. Його найкращою партнеркою по сцені була Наташа Каліканова, з якою ми разом знімалися у фільмі «Таксі-блюз». Зустрів Юру Шапочку, киянина, який переселився до Америки.

На київському кінофестивалі ви презентували картину «Сибір. Монамур»...

Ця стрічка у різних країнах вже отримала 17 призів. Нещодавно режисер фільму Слава Росс, привіз нагороду з Америки. У мене, як виконавця головної ролі, вже 4 призи. Коли у 2008 році ми знімали «Сибір. Монамур», розпочалася криза. Слава змонтував те, що вже встигли відзняти, й поїхав до Франції. Французьким продюсерам, зокрема, Люкові Бессону, цей матеріал здався цікавим. Вони й допомогли завершити картину. На афішах написано: «Люк Бессон представляє фільм Слави Росса «Сибір. Монамур»». У 2009-му зйомки було завершено. Наступного року картину побачили французькі глядачі, як це передбачено умовами контракту. Пізніше буде прокат у Росії.

Знаю, що зйомки картини йшли у важких умовах, майже екстремальних...

Фільм знімали в Сибіру, в глухій Тайзі, серед Саянських гір, на річці Мана. Там я застудив ноги, бо доводилося по декілька годин стояти у крижаній воді. Утворилися тромби, й мені зробили операцію з шунтування аорти. (показує паличку, з якою ходить. – Авт.).

Але ж для таких випадків передбачені дублери?

Дублера використовують, коли не видно обличчя актора. Взагалі-то, я ніколи не прагну в кадрі виконувати трюки самостійно. Поважаю роботу каскадерів. Навіщо віднімати їхній хліб? Але, якщо режисер вважає, що необхідно мені виконати якійсь трюк – роблю все, що потрібно. Фільм лише тоді буде вдалим, коли актори виконають задум режисера. У картині «Сибір. Монамур» Слава Росс не тільки виступав режисером, але й написав сценарій. Це стовідсотково авторська картина. Коли я трохи змінював текст, то жартома казав Славкові, що автор сценарію може образитися. Він віджартовувався, що Слава Росс – режисер дозволяє ці зміни.

Останнім часом ви багато знімаєтесь у молодих режисерів...

Так, на старість «пішов по молодих» (сміється. – Авт.). І дуже цим задоволений. Вони чудові. Усе знають. Зараз старшому поколінню складніше. Багатьом чудовим режисерам не вдалося вписатися у новий час. Майстер, відомий на весь світ не розуміє, що перш ніж розмовляти з акторами, художниками, набирати групу, йому спочатку необхідно знайти гроші на фільм. Вони до цього не звикли. Раніше все було інакше. Держкіно затверджувало сценарій, режисера. Останній, у свою чергу, висував вимоги.

А зараз потрібен піар, як фільмові, так і будь-якій творчій людині...

Мені це не підходить. Я старий і не піаруся. Люди самі дізнаються про мої фільми. Я знімався більше ніж у 50 стрічках. Мені в житті щастило. Коли працював у Волгоградському театрі імені Горького, познайомився з Василем Макаровичем Шукшиним. Я хотів поставити за його сценарієм п’єсу «Я пришел дать вам волю», написав авторові листа. Василь Макарович запросив мене на зйомки. Але, на жаль, не судилося – видатного актора та режисера не стало. Мій кінодебют відбувся через 9 років після смерті Шукшина у картині «Парад планет» режисера Вадима Абдрашитова. Потім я знімався у Павла Лунгіна в «Таксі-блюз» – картині, яка перемогла на Канському кінофестивалі. Знімався в чотирьох європейських фільмах: у Франції, в Іспанії, Польщі.

Актори, які знімаються за кордоном, кажуть, що там працюють технічно, а у нас – з душею...

Це неправда. Дійсно, там чудова організація. Вони купують у актора не знімальний день, а фактичний час. Коли я працював на зйомках стрічки «Крапачук» – грав головного героя – мене виписали на два місяці. Якщо був не потрібен в цей день на майданчику – перебував у готелі. Інша справа, що ті, хто мають гроші й прагнуть вкласти їх у кіно, дуже часто взагалі нічого в цій справі не розуміють. У стрічці «Гроза над Русью», де Івана Грозного грав Олег Борисов, Сергій Бондарчук – боярина Морозова, а я – улюбленого опричника Матвія Хом’яка, інвесторами були, з одного боку канадці, з іншого – харківський агропром. Вони чудові люди, але зовсім не розуміються на кіно. Принесли на знімальний майданчик музейну шаблю, справжню, часів Івана Грозного, й запропонували битися нею. Ви що, з глузду з’їхали?

Працівники музею ладні собою прикривати її від дощу та вітру, а вони дають коштовну зброю у бійку. Я запропонував показати вкриту візерунками шаблю крупним планом, а потім взяти звичайну й битися – на екрані ніхто й не помітить підміни. Кіно потрібно робити грамотно. У Європі всі продюсери, з якими я працював, мають фахову освіту, й розуміються на своїй справі. Але вони прагматики. Можуть сказати режисеру: «Не встигаєш знімати мистецтво – знімай сюжет». Жодної зайвої години не працюватимуть. Потрібно все прорахувати й вкластися в план. А наші актори можуть затриматися й на півночі. Але талант завжди і скрізь лишається талантом.

Еммануїл Віторган сказав, що ви не хочете переїжджати до Москви. Впевнена, що вас запрошували...

Коли мене питають про переїзд, я уточнюю: «Ви мені дасте квартиру в столиці, як це було за радянських часів?». Коли Марк Захаров запросив Олега Янковського до театру, актор отримав від міської ради квартиру, яка відповідала потребам його родини. До того ж, кардинально змінювати життя потрібно в юному віці. Наприклад, Євген Миронов, коли закінчив училище, поїхав до Білокам’яної. Спав десь по майстернях, з часом обжився. Переїжджати потрібно, але замолоду, не у 68 років.

Ваші онуки пов’язані з акторською професією?

Мій онук навчається на третьому курсі у Волгоградському державному університеті, на соціальній роботі. Йому 19 років, а онучці – 16. Онук, за моє невігластво у комп’ютерах, називає мене бабуїном. (сміється. – Авт.) Ще він навчає мене читати реп. Каже: «Не здаси заліку – знижу тобі пенсію, я ж чиновником буду». Але, ще невідомо, ким він буде.

Вас звільнили з театру, можливо, щоб таким чином помститися за успіх у кіно?

Мені це не відомо. Про це потрібно питати у тих людей, які мене звільнили. Але, зараз вже театру ім. Горького не існує. Замість нього є Новий Експериментальний Театр. Звільнили за скороченням штату, мені не виповнилося й 60-ти років. З того часу, я працюю лише у кіно. Звільнили – я знайшов роботу у Москві. Потім виходив на знімальні майданчики у Парижі, Брюсселі, Мадриді, Варшаві.

А на закордонних зйомках політичні моменти присутні?

Політика впливає на мистецтво, але пересічним людям ділити нічого. Коли ми приїхали до Кам’янець-Подільського на зйомки «Тараса Бульби», я черговий раз у цьому пересвідчився. Нещодавно у Росії пройшов серіал «Дело было на Кубани», який знімався у Києві. Тут дешевше зробити фільм, при цьому, працюєш з чудовими фахівцями, наприклад, з кіностудії Довженко. То що я повинен мати проти українців?

Ви товаришуєте з Богданом Сильвестровичем Ступкою...

Я щасливий, що доля звела мене зі Ступкою. Ми разом працювали у «Тарасі Бульбі». Рік тому знімалися у Сімферополі у стрічці «Дом», Олега Погодіна. Грали зі Ступкою братів. Товаришували й поза кадром. Коли видавалася вільна хвилина, проводили «семінари». (сміється) Я добре розуміюся на російській літературі - 25 років пропрацював читцем, виконуючи літературні твори. Ступка так само чудово розбирається в літературі. Він відкрив для мене українських класиків. Навчав мене мови. «Я думав, що приїде Петро ЗайчЕнко - наша людина, будемо з ним розмовляти рідною мовою. – Жартував Богдан. - А він у мене питає, що то є «перукарня»?». З того часу ми зі Ступкою вітаємось: «Хай живуть москалі!». А він мені: «Та хай живуть». (сміється) Ступка дуже мудра людина й талановита. Дай Боже йому здоров’я!

Ви мрієте про кінофестиваль у Волгограді. Чи є шанс втілити цю мрію у життя?

У мене є ідеї не тільки стосовно фестивалю. Я пропонував «нести кіно у маси». Якщо я демонструю фільм з моєю участю, права на прокат мені не потрібні. Офіційно це творча зустріч. Якби допомогли, я б об’їхав не лише районні центри, а завітав туди, де люди давно забули, що таке клуб і кінотеатр. Простирадло, проектор – більше нічого не потрібно. Але, на жаль, втілити ці ідеї у життя поки не вдається.

Все ж таки, у останній день підсумуйте. Наш Третій Київський кінофестиваль вдався?

Якби ним займалися – він би вдався. Я не був членом журі, але переглядав фільми разом з ними. У перший день не було дисків, потім – зображення. На другий день з’явилося зображення, але не було звуку. Коли я прийшов на «Зустріч крупним планом», не знайшов там жодної людини. Довідатися де відбудеться спілкування й о котрій мені з’ясувати не вдалося. Я бажаю вам успіху, але більше до вас на кінофестиваль не приїду!

Розмовляла Анна Скрипаль