Смертельні забавки в старіння від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ
Смертельні забавки в старіння від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ

Смертельні забавки в старіння від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ

13:47, 26.12.2011
6 хв.

Це дуже незручний роман для тих, хто не підпорядковується писаним і неписаним законам, і водночас елексир для кожного, хто живе чесно від зарплатні до зарплатні…

Антипович, Тарас. Хронос: фантаст.роман / Тарас Антипович. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 200 с.

Це дуже незручний роман для тих, хто не підпорядковується писаним і неписаним законам, і водночас елексир для кожного, хто живе чесно від зарплатні до зарплатні. Можна сказати, що «Хронос» Тараса Антиповича – це не просто футурологічний, як зазначено в анотації, а соціально-фантастичний роман, або навіть антиутопічний роман-притча. Це текст, який відновлює справедливість світопорядку, ставить усе й усіх на свої місця. І цікаво, що ідеться ніби про 2040-ві роки, але насправді це оповідь про наше сучасне. Щоправда з однією змінною – винайшли хрономат, маленький пристрій, який здатен «переливати» час від донора до того, хто його потребує. Або дуже прагне. І цей винахід, що називається, «оголив» всю суспільну вертикаль: від влади до зоопарків.

Відео дня

Хрономат винайшов професор Койфман, який і продемонстрував його в прямому ефірі, змінюючи вік власному асистентові. Відтоді пристрій почали використовувати не тільки в медецині, де могли повернути людей, наприклад, з онкозахворюваннями на першу стадію хвороби, щоб вилікувати її. Але і з метою косметичного омолодження за рахунок зістарення примусових донорів. Біологічний час почали «висмоктувати» з людей прямо в громадських місцях, «обнулювати» дітей на майданчиках, які за кілька хвилин помирали від старості.  Пенітенціарні заклади стали непотрібними, бо колишнє відбування терміну в тюрмі чи виправній колонії замінили на один притиск хрономату. Також створено державний резерв часу, який повсякчас розкрадає влада.

Весь роман складається з низки окремих історій, які, за виключенням зав’язки та розв’язки, ніби відбуваються паралельно, в один і той самий час. Розділи хоч і підписані роками від 2040 до 2047, але єдина їхня функція – це кількість років, що їх розділяє, тобто сакральне значення цифри 7, число духовної досконалості. Одразу спадають на думку і 7 смертних гріхів і 7 чеснот, а також 7 днів сотворення світу і ще ціла низка символів.

Оповідання, з яких складається текст, – як відкриті вікна на моніторі комп’ютера, де в кожному відбувається своя історія. Кожного разу ця інтерактивність вікон припиняється раптом, коли Тарас Антипович хоче або вважає за потрібне. Можна, звичайно, згадати традицію, зокрема роман у новелах того ж Юрія Яновського («Майстер корабля»), і тут певна подібність організації тексту є, але з текстом «Хронос» усе дещо інакше. У нашому випадку йдеться про зміну моделі нарації, способу розсказувати історію в історіях, безумовно пов’язану зі зміною способу мислення. Сьогодні людина, яка користується новітніми винаходами починаючи від комп’ютера і закінчуючи планшетниками та електронними книжками, почала мислити дещо інакше. Ми відкриваємо купу вікон, розмовляємо одночасно на Facebook, в «асьці» та у віконці vkontakte, раптом на піврозмові закриваємо одне вікно і переключаємося на інше, на щось більш цікаве, на новини, відео, нову розмову. Саме в такий спосіб і побудований «Хронос» Тараса Антиповича. Історія про темпорального в’язня переривається історією про вирощування курчат із яйця за допомогою хрономата, а ця історія – оповіддю про лікування часовими уколами в психлікарні, далі дізнаємося про корумпованого держслужбовця, що посилає людину з раком по всіх інстанціях, а потім історія про алкоголіка-гібрида в клітці зоопарку. І ці всі історії тримаються купи не за рахунок якогось персонажа – оповідається «історія одного винаходу», як це зазначено в підзаголовку до роману, тож головний герой тут саме хрономат.

Але є ще один невидимий головний герой роману – це смерть. Люди в «Хроносі» помирають на право й на ліво, тож природньо має наростати страх смерті, а разом із ним супровідний страх – старіння. «Наше несвідоме ставиться до сметрі так само, як ставилася до неї первісна людина... Несвідоме в нас не вірить у власну смерть», – сказав Зиґмунд Фройд у своїй промові «Ми і смерть». Але свідоме боїться смерті, і жахається чужої смерті, бо ототожнює себе з метрвим тілом. Але, коли існує хрономат, а основною валютою є час, який у разі потреби можна «всадити» у своє тіло, страх смерті відступає, бо тепер уже й свідоме не вірить у смерть. А значить зникає і віра у Бога.

У тексті багато цікавих алюзій, які залучають читача до інтелектуальної гри. Наприклад, в арт-центрі розміщена натуралістична виставка «Дімон Хрест. Смерть і антисмерть» – очевидно автор натякає на відомого художника Херста, роботи якого виставлялися в київському PinchukArtCentre. У пік беззаконня з’являється підпільна організація «Грибниця», такий собі аналог УПА, яку Антипович зображує не в однозначних тонах: вона спершу «прибирала» державних крадіїв часу, а потім її керівники стали цей час використовувати у власних цілях і діяти так само, як і владні старці – насправді при владі вже самі мерці, які за нагоди просто перетворяться на попіл.

Але тут виникають деякі сумніви. Я про передсмертний стан магістрів Ордену і Великого Магістра. Як таке могло статися за 7 років? Проте і це виглядає якось природньо, бо час у романі через насиченість подій дещо пришвидшений. У тексті немає жодних рефлексій, ліричних чи авторських відступів – тільки факти, які й надають сюжету такої динамічності. Проте, треба зауважити, що він не позбавлений і художніх тропів, дуже лаконічних, не більше, ніж в одне речення, зокрема метафор: «І все, що він устиг... – уздріти свої пальці, які наче вусики виноградної лози закручувалися від паліартриту». Багатий «Хронос» на неологізми, без яких не обходиться жоден футурологічний роман, а також – на сленґ, без якого не обходиться жоден роман сучасний. І ще дає багато надій – а це вже без коментарів.

Любов Якимчук

 

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся