Як відновити культурний рівень нації

Олександер Шокало, культурософ, голова МГОУ “Четверта Хвиля” та ВГО “Українська Взаємодопомога” висловив свою думку щодо того, як досягнути повноцінного духовного саморозвитку суспільства в Україні.

Олександер Шокало

Людина як духовно-біологічне творіння для повноцінного життя і здійснення своєї життєвої програми потребує високоякісної, екологічно чистої біологічної й духовно-інтелектуальної поживи. Основа біологічної поживи й розвитку інтелекту – білок. Коли людина споживає тільки енергетичну їжу, вона й трудиться як раб, не думаючи. А споживаючи високоякісну білкову їжу, людина живе й працює осмислено. Крім того, для духовно-інтелектуального розвитку, для забезпечення істинного думання й творчо-вольової діяльності необхідна відповідна добірна, високоякісна духовно-інтелектуальна пожива.

Отут постає проблема забезпечення суспільства високоякісною біологічною і духовною поживою. За неякісний харчовий продукт виробника й реалізатора ще можна притягти до відповідальності. А за неякісний чи й шкідливий культурно-інформаційний продукт, який завдає шкоди духовному здоров’ю індивіда й суспільній моралі, ніхто не несе відповідальності, бо розмито моральні критерії культури. За радянського тоталітаризму діяли відповідні партійно-ідеологічні настанови й цензура. А нині весь культурний простір заполонив неоліберальний тоталітаризм  – утилітаризм із його фінансовим диктатом. На тлі масового поширення генетично модифікованих харчових продуктів особливої шкоди завдає людині інфікована інтелектуальними вірусами інформаційна продукція й деструктивне квазімистецтво. Суспільну свідомість вихолощують від високих ідеалів і критеріїв моральності. А національна ідея не спрацьовує, бо вона ще не стала конкретною духовно-соціальною програмою нації, а витає в просторі нашого життя як інтелектуальна абстракція. Відтак не сформовано в нас і національної ідеології – системи традиційних духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм, яка є джерелом й осердям життєвої сили нації в її самовідтворенні й державному саморозвитку. Національна ідея й національна ідеологія є сутнісними ознаками й провідними орієнтирами стратегії розвитку нації й держави. Дієва триєдність ідеї, ідеології й стратегії забезпечує моральну зрілість людської особи й суспільства, і завдяки цій системоутворюючій триєдності суспільство спроможне подолати хаос антисистемності й створити систему власного ладу – національну державу.

Життєдіяльність суспільства, його психосоціальної системи добору, збереження й передачі духовної інформації у процесі формування національного інформаційно-енергетичного поля забезпечує культура як енергоінформаційна система людини, яка за своїми функціями подібна до її вищої нервової системи. А виробництво й поширення культурно-інформаційного продукту здійснюють галузі культурної індустрії, якими має належним чином управляти галузевий центральний орган виконавчої влади, керуючись триєдністю національної ідеї, ідеології й стратегії.

Нинішня система управління культурною інфраструктурою не відповідає духовним запитам суспільства – прагненням людської душі жити, а працює головним чином на обслуговування занижених прагматично-споживацьких потреб соціального організму. Утилітаризм як синдром глобалізму заполонив увесь український культурний простір, який виявився неготовим протидіяти глобалістичному квазікультурному імперіалізму.

Ось загальна характеристика окремих складових національного мовно-культурного простору на час здобуття Україною державної незалежності, що її подає Національний інститут стратегічних досліджень в експертній доповіді “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році”:

Виробництво культурно-мистецьких товарів і послуг:

- несамостійні, залежні від державної підтримки, неадаптовані до конкуренції українські культурні індустрії являли собою чи не найслабший елемент національно-культурного простору;

- легальний приватний сектор в українських культурних індустріях практично не існував до 1991 року, натомість від початку “перебудови” бурхливо розвинувся тіньовий ринок “піратської” кіно- та аудіопродукції;

- на українському ринку культурних товарів і послуг швидко здобули панівне становище імпортні мас-культурні продукти – фільми, книжки, аудіопродукція; це значно звузило можливості для становлення національних культурних індустрій.

Канали та мережі культурної комунікації:

- українські ЗМІ продовжували відігравати другорядну роль по відношенню до “центральних”, що формувало упереджено-зверхнє ставлення до них значної частини українського суспільства;

- посилення національного змісту та статусу державних українських ЗМІ не супроводжувалось адаптацією їх діяльності до ринкових умов; це не дало їм змоги витримати конкуренцію з потужними медіа-суперниками – комерційними телеканалами та газетами, у тому числі російськими (за мовою та державною приналежністю).

Споживання культурного продукту:

- економічна криза початку 90-х років спричинила занепад українського книговидання, кінематографії, всієї державно-комунальної галузі культури, що на тлі різкого зниження купівельної спроможності населення призвело до руйнації цих важливих культурних індустрій;

- помітне місце в культурному раціоні українців посіла низькопробна іноземна мас-культурна продукція, значною мірою “піратська”;

- значна кількість українських громадян, передусім у Східних та Південних регіонах, майже повністю позбулися доступу до українського культурного продукту.

Державне регулювання мовно-культурного простору:

- Україна успадкувала авторитарну систему регулювання у культурній сфері, яка зводилась до “ручного” адміністрування та розподілу бюджетних асигнувань;

- інертність і неефективність державної культурної політики України початку 1990-х років стримувала розвиток як державного, так і недержавного секторів національної культури”.

Майже нічого не змінилося на краще в мовно-культурному просторі України за роки незалежності. А руйнація важливих культурних індустрій відбувається не стихійно, а сплановано. Хаос запроваджується через т. з. неоднозначні трансформаційні процеси, в результаті яких відбувається руйнація системи традиційних цінностей і занепад культурних практик українців, а в інформаційно-культурному просторі України став переважати російськомовний продукт. Ця диспропорція набагато загрозливіша, ніж була за рядянського часу, особливо в книговиданні та ЗМІ, й має потужний антисистемний вплив на українське суспільство. Про формування якісно нової парадигми української національної культури лише говорять і то вряди-годи. Відповідно тільки в локальних випадках і в сервісних функціях можна простежити щось подібне на культурну політику влади. Але цілісного українського мовно-культурного простору держава не формує, бо в нинішньому квазідержавному антисистемному утворенні відсутня національна державницька ідеологія – ціннісне осердя суспільного життя.

Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного саморозвитку в Україні  полягає також у тому, що нині близько половини українського етнічного соціуму живе за межами Батьківщини. Як наслідок в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна – в Україні, друга – за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами.

До того ж, тоталітарна політика десятиліттями запроваджувала модель уніфікованої, усередненої культури, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник химеризований соціальний прошарок, відірваний від культурної традиції, який тепер агресивно насаджує в українському мовно-культурному просторі оту уніфіковану модель “русскоязычной общепонятности”.

Нині національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе також від глобальної квазікультури, в якій діють свої тенденції й механізми нівелювання національних культур, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзацкультури споживацтва. Аби протидіяти цьому, необхідний державний ресурс і правовий регулятивний механізм забезпечення подальшого повноцінного функціонування національної культури як духовної системи самоорганізації, самовідтворення й самореалізації українського соціуму в усій його неповторності.

Першорядними засадами національної культурної політики має стати:

- визнання культури головним чинником збереження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності її саморозвитку;

- підвищення духовної ролі культури як головного чинника націєтворення у гуманітарній, науково-технічній, виробничій галузях, культивація національних духовних цінностей в усіх сферах суспільного життя.

Визначальним дієвим чинником національної культурної політики України має бути українська загальнонаціональна ідеологія, сформована на традиційних духовних засадах. Необхідність української загальнонаціональної ідеології як системи духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм для забезпечення стабільності, послідовності процесу націєтворення й державотворення – цілком очевидна. Тільки завдяки духовно-моральному ціннісному осердю національної ідеології, що є джерелом життєвої сили нації, можливо досягти консолідації українського громадянського суспільства і його спільних солідарних дій у творенні національної держави.

На основі духовної традиції Українського світу маємо виробити стратегію культурного саморозвитку українського соціуму й відновити цілісну систему української національної культури, яка забезпечує формування єдиного духовно-інтелектуального, інформаційно-енергетичного поля, в якому людина самореалізується на особистісному й суспільному рівнях.

Національна стратегія культурного саморозвитку має забезпечити долучення до української культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї частини української людності, яка перебувала за кордоном і була відгороджена від материкового мовно-культурного простору стіною ізоляції. При цьому слід зважати на той позитив, що закордонні українці, завдяки своїй інтегрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще належить осмислити й поцінувати. Активне залучення української закордонної культури до процесу націотворення уможливлюється введенням її інформаційно-енергетичного ресурсу в єдине українське національне духовно-інтелектуальне поле.

Українська держава має взяти під свій патронат усі культурні ініціативи українських закордонних громад, долучаючи їх до єдиного процесу українського культуротворення. Водночас закордонні українські громади зобов’язані самі долучатися до формування питомого інформаційно-культурного простору й поширювати українські культурні набутки в країнах свого оселення, сприяючи тим самим гідному утвердженню України у світі.

Для активної присутності української культури у світовому культуротворчому процесі необхідно розробити Програму культурної співпраці України з іншими країнами в різноманітних сферах: організація вивчення української мови для іноземців; переклади іноземними мовами української літератури; популяризація за кордоном найкращих українських гуманітарних, наукових, виробничих досягнень; вихід на міжнародний рівень українських ЗМІ. В реалізації цієї програми мають узяти дієву участь закордонні українці.

Основним фінансовим джерелом реалізації культурної політики держави має бути державний бюджет, який забезпечує щорічні надходження на розвиток національного інформаційно-культурного простору. Держава також має гарантувати юридичну базу для комбінованих фінансових надходжень від спонсорів, меценатів для утримування та розвитку культурної інфраструктури.

Для повноцінного духовного саморозвитку суспільства необхідне належне енергоінформаційне забезпечення через:

- відновлення всеукраїнської системи книговидання й книготоргівлі як основи національної інформаційної сфери;

- створення масового друкованого органу світового українства (газети) для розповсюдження в Україні й за кордоном;

- створення українських теле- й радіоканалів цілодобового поширення достовірної інформації про Україну та українського відео- й аудіопродукту для формування духовно-світоглядних орієнтирів українського соціуму й сприяння утвердженню життєздатності українства.

Надзвичайно важливими чинниками соціокультурного розвитку України є система духовно-соціальної орієнтації, інформаційної та економічної безпеки. Тільки завдяки цій системі орієнтації, яка поєднує національну ідею, ідеологію й стратегію, суспільство спроможне вийти з тотальної духовно-соціальної кризи. Дієвим матеріальним чинником поступу є триєдина система національної економіки, в якій нерозривно поєднуються функції виробництва, продажу виробленого й розподілу результатів праці в інтересах цілого суспільства. Ці духовно-соціальні й економічні засади є основою національної політики – системи оптимального й ефективного управління суспільством і створення українського державного ладу, який повинен забезпечувати самовідтворення й саморозвиток українського національного єства в стабільному питомому природному й мовно-культурному просторі.

Олександер Шокало, культурософ, голова МГОУ “Четверта Хвиля” та ВГО “Українська Взаємодопомога”