Слуги їхніх господарів

Читаючи прозу Галини Пагутяк, починаєш вірити у паралельні світи, інше звучання і значення слів. Її проза нагадує старовинний, рукопис, який невідомо хто і невідомо звідки витягнув. Імена, назви сіл і міст не мають значення, важить слово і світ, який вибудовується довколо нього. Рецензія

Читаючи прозу Галини Пагутяк, починаєш вірити у паралельні світи, інше звучання і значення слів. Її проза нагадує давній, чи то пак старовинний, рукопис, який невідомо хто і невідомо звідки витягнув. Імена, назви сіл і міст не мають значення, важить слово і світ, який вибудовується довколо нього.

У романі «Слуга з Добромиля» - історія слова від 13 до 20 століття. Тут постійний туман, у якому мандрують душі з одного часу в інший, з одного тіла в інше.

Галина Пагутяк описує той, інший, світ, який окрім неї ніхто не бачить, тому іноді буває важко розібратися, а що ж насправді відбувається у Добромилі і поза його межами. І не лишає  тебе відчуття швидкоплинності, миттєвості того, про що читаєш, бо через сторінку починається зовсім інша історія, щоправда з тими самими дійовими особами.

Виявляється, у світі, дотичному до нас, є відьми, опирі, дхампіри, носферату. Весь наш світ заселений ними. Їхні закони сталі і непорушні. Нам би таку сталість! Люди зі своїми проблемами у романі – то тільки тло для того, аби нам було краще зрозуміти, хто ж вони такі – ті, інші. Люди практично не діють у романі, а сприймаються як певна сіра маса, виокремлюється лише той, хто здатен на вчинок. Та й як потім виявляється, він теж не людина, а один з обраних. Сам вчинок трактується авторкою доволі просто і геніально: можна завоювати півсвіту і лишитися одним із натовпу без імені і слави, а можна врятувати один рукопис і стати тим, кого запам’ятають на все це та інше життя. Важливо не лише те, що ти робиш, а й те, як ти дивишся на світ.

Головна ознака обранців (чи то позитивних, чи негативних) у романі – відсутність звичного імені. Так у романі діє Слуга з Добромиля, Купець з Перемишля, Купець з Добромиля. Особи швидше символічні, аніж реальні. Їх вбивають, вони воскресають і знову рятують світ або ж хочуть його загибелі. Авторка не уточнює щоправда, як саме вони діють. Вона лиш фіксує їхні мандри.

Складається таке враження, що авторці не затишно серед людей, вона не описує їх, а оповідає вустами інших героїв історію їхнього життя, та й то дуже побіжно і прагне повернутися до світу інших істот.

Це роман-мандрівка, подорож з одного часу в інший, де події як такі не є суттєвими, бо загалом події не мають значення, бо важлива лише пам’ять відчуттів і музика, яка може подарувати гарний сон, а може і смерть. Той, хто відає про неї, ретельно зберігає цю таємницю.

Дія відбувається, а точніше навіть не відбувається, а фіксується, протягом кількох століть, але авторка фіксує лише окремі роки з давнього минулого і 30-40 роки ХХ століття. Йдеться про пошук притулку і спокою, а ще про цінність ідеалів. Наскрізним є образ монастиря, в якому знаходять собі притулок спочатку монахи, а потім психічно хворі, хоча у контексті доби психічно хворими їх важко назвати, у монастирі Слуга з Добромиля рятує повстанську сім’ю. Проте він може порятувати від ран, але не від людської підлості. Саме у монастирі триває одвічна боротьба між добром і злом, що втілюють двоє слуг: один – Слуга з Добромиля, а другий постає перед нами то в образі воєводи, то капітана НКВС. 

Слуга з Добромиля – головний персонаж. Оповідаючи свою історію, він розповідає про 800 років української історії. Він є своєрідним оберегом своєї землі. Мало хто бачить його справжнє обличчя, бо він являється людині у подобі того, кого вона хоче бачити. Але якщо людина побачить його самого, то це ніби янгола побачити. І коли лікар психлікарні запитує кухарку, що ж такого той зробив, що його так люблять люди, вона йому відповіла: «Він має нас за людей, а не за бидло!» Виявляється, не треба здійснювати подвигів і рятувати людство, аби тебе любили. Треба просто бути і дарувати віру. І не забувати, що ти слуга (не плутати з прислугою!). Віра, яке і душа, є вічною. І всі душі, стверджує авторка, родом з далекого минулого, про яке не всі пам’ятаємо.

«І вони йшли, двоє слуг, один темний, другий світлий, а куди ніхто не знає. (…) Що їм історія, що їм пам’ять? Добро немає історії. Є лише історія Землі, на якій випадково оселилися люди».

Пагутяк Галина. Слуга з Добромиля. – Київ: Дуліби, 2006. – 330 с.

УНІАН в Google News