Микола Жулинський: Робота віце-прем`єра з гуманітарних питань - клята робота

Микола Жулинський: Робота віце-прем`єра з гуманітарних питань - клята робота

Я читаю Леся Подерев`янського, він мене цікавить, епатажний письменник... Я назвав свого третього песика «академік Дзюба», бо мені його нав`язав сам Іван Дзюба... Моя дружина кличе його Дзюбик... Інтерв`ю

Радник Президента України з питань культури і духовності, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, член Спілки письменників України Микола Жулинський відповів на запитання УНІАН

Пане Миколо, чи бачите Ви себе знову в кріслі віце-прем`єр-міністра з гуманітарних питань?

Не бачу...Хоча мене мучить бажання таки реалізувати те, що намислював, намірявся... Адже мої два «ходіння в уряд» були, на жаль, короткими – не попрацював кожного разу й двох років. Для такої посади, як і для уряду взагалі, потрібен розгін, можливість попрацювати зі «своїм» бюджетом, розробити програми і, головне, над ними попрацювати.

Чесно скажу: є енергія, є вже розуміння, досвід, але вік «не пускає». Та й молоді є гідні такої клятої роботи.

На даний момент я працюю радником Президента України. Очолюю також Національну раду з питань культури і духовності при Президентові України. І директором Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Те, що ми називаємо гуманітарною політикою, намагаюся впроваджувати зі своїми колегами через цей громадський орган.

Я розумію, що це не те, що виконавча влада, бо там фінанси, владні важелі… Проте я задоволений нинішнім своїм статусом, бо Президент України Віктор Ющенко вважає, що головними пріоритетами державної політики мають бути освіта, наука, культура, інтелектуальний потенціал нації. Одне слово, це гуманітарні пріоритети. Без нарощення інтелектуального потенціалу нації ми не можемо розраховувати на те, що Україна почне динамічно входити в світовий цивілізаційний простір і займати там авангардні місця.

Очевидно, що ми багато чого робимо під впливом стереотипів, які були нав`язані нам ще комуністичною ідеологією. Як багато ще політиків, урядовців апелюють до того, що коли буде більш розвинена економіка, тоді виділятимуть більше коштів на науку, освіту, культуру, на духовне оздоровлення суспільства.

Ще Гегель стверджував: «Держава є власне дух народу». Духовно ослаблена нація не здатна на консолідацію і на енергійне, амбітне самоздійснення. Прочитаймо бодай есей іспанського філософа Ортеги-і-Гассета «Іспанія з переламаним хребтом» чи, скажімо, Олега Ольжича «Дух руїни».

Сьогоднішній уряд переконує: надзвичайно швидкими темпами розвивається економіка. Мовляв, радіймо. Але чому в цьому році не фінансується державна програма «Українська книга» і чому мізерні кошти пішли на збереження історико-культурної спадщини. З великим докором слід звернутися до уряду, що наука сьогодні фінансується так, що неможливо говорити про якийсь прорив у фундаментальних дослідженнях. Отже, є дуже багато проблем.

Майже щодня з`являються повідомлення, що в Києві закриваються книгарні, мистецькі галереї та багато інших культурних інституцій. Що Ви робите для того, аби цьому протидіяти?

Ми це вже розглядали на засіданні Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України. Я особисто ініціював нараду в Київській міськадміністрації, на якій були заступники глави

Київдержадміністрації Олесь Довгий і Віталій Журавський. У цій нараді брали участь керівники національних спілок, власники деяких приватних галерей... Зокрема, Євген Карась - власник «Ательє Карась» що на Андріївському узвозі.

Ми висунули дуже жорсткі вимоги до Київської адміністрації...! Київська міськвлада намагалася зреагувати на цю нашу ініціативу, були дані відповідні доручення і навіть деякі запевнення. Так, заступник голови Київської міської державної адміністрації В.Журавський у листі на моє ім`я від 29 серпня 2007 р. ( № 005-999) запевнив: «На сесії Київради, яка відбулася 22.08.2007, було розглянуто і підтримано проект рішення Київради «Про підтримку закладів культури і мистецтв у місті Києві», пунктом 1 якого заборонено до 31 грудня 2010 року відчужувати об`єкти комунальної власності територіальної громади м. Києва, у яких розміщуються державні та комунальні заклади культури і мистецтв, без погодження з керівництвом цих закладів та Головним управлінням культури і мистецтв Київської міської державної адміністрації.

Я ці запевнення спеціально навів, аби керівники закладів культури і мистецтв у місті Києві могли надалі цим рішенням Київради послуговуватися. Але хіба це лише одна проблема, якою змушені клопотатися творчі люди в Києві та в Україні? А державний «рейдерський наїзд» на територію і майно «Укртелефільму», а розпорядження мера Києва Леоніда Чернівецького від 20 вересня 2007 року, яким наданий дозвіл ТОВ «Історія міста» за рахунок власних коштів знести недобудований корпус Республіканського виставкового павільйону по вул. Інститутській, З, який два роки (2001-2003 рр.) перебував у сфері управління Міністерства культури і мистецтв України і на його утримання і ремонти виділено десятки мільйонів гривень. Адже всім відомо, що ця будівля передана Національному художньому музею України. Ще в Державному бюджеті України на 2005 рік було передбачено видатки розвитку за програмою 1801800 «Реконструкція та реставрація комплексу споруд Національного художнього музею України». Я вже не кажу про два Укази Президента України, про доручення і Президента України, і Прем`єр-міністра України щодо негайної реконструкції Національного музею України, яка передбачала добудову і приміщення по вул. Інститутській, 3.

А що вже говорити про рішення райрад м. Києва, глав районних адміністрацій столиці, які скористалися зі статті 118 «Закону про державний бюджет України на 2007 рік» і почали переглядати орендні ставки при користуванні комунальною власністю. Швидко повиставляли на приватизацію через торги кілька десятків ласих приміщень, на які «пристріляли» жадібне око різного роду бізнесмени (депутати райрад, міськради, бо вони перебувають у тіні). Під гарячу руку «прихватизаторів у законі» потрапили і Київська спілка композиторів, і видавництва «Мистецтво» та «Обереги», і Національний центр Курбаса, і Центр сучасного мистецтва «Совіарт», і «Галерея «Ра», і театр «Актор», і галерея «Ательє Карась», і громадська організація «Мистецький Курінь», і    з ініціативи Кабміну нинішнє приміщення «Гостинного двору», зокрема «Укрреставрація»... Не випадково уряд мовчить. Мовчить і віце-прем`єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник, бо це все стосується якогось там тоненького прошарку інтелігенції, на яку годі й звертати увагу.

Як би Ви оцінили роботу сьогоднішнього віце-прем`єр-міністра з гуманітарних питань?

Мені, як колишньому віце-прем`єр-міністру України, не годиться оцінювати роботу Дмитра Табачника, але повинен наголосити: це висока державна посада і свої симпатії та антипатії, свою ідейну позицію, свої конфесійні уподобання слід, м`яко кажучи, не демонструвати так активно, інакше це витлумачується, сприймається, як державна політика. Член Урду зобов`язаний керуватися Конституцією України, законами, Указами Президента України, рішеннями Уряду, а не роздратуванням з приводу дій національно відповідальної інтелігенції, яку він так не любить.

Чи продовжуєте Ви знову виступати за впровадження в Україні так званого «діаспорного» правопису?

Це не «діаспорний» правопис, бо свого часу він був розроблений фаховою представницькою комісією на чолі з тодішнім наркомом освіти УСРР Миколою Скрипником. Це так званий «скрипнинківський» або «харківський» правопис був компромісним варіантом у тогочасних умовах, тому що до складу цієї комісії були запрошені також представники рідної нам з вами Галичини від Наукового товариства ім.. Шевченка. І вони прийняли важливу і необхідну редакцію українського правопису.

Але після самогубства Миколи Скрипника 1933 року, після репресій, яких зазнала мовознавча наука, творча інтелігенція, після самогубства Миколи Хвильового, після появи в Україні посланця Сталіна Павла Постишева був відмінений цей правопис. За наказом Сталіна українізація була припинена 1933 року. До речі (і до відома сучасних русифікаторів України, передусім комуністів), у квітні 1925 року при політбюро ЦК КП(б)У була утворена Комісія у справі українізації і в її складі був М.Скрипник, який у 1927 р. обійняв посаду народного комісара освіти. А в 1925 році за наркома освіти О.Шумського при Наркомпросі була утворена згідно з рішенням Ради Народних Комісарів УСРР Комісія для впровадження українського правопису. Так що, повторюю, це не «діаспорний» правопис, а результат тривалої праці багатьох учених-мовознавців, які узгодили дві правописні традиції - центральноукраїнську і західноукраїнську і на правописній конференції в Харкові 25 травня - 6 червня 1927 року за участю 50 делегатів від усіх історичних земель, заселених українцями, схвалили нову редакцію «Українського правопису». Прикро, що багато журналістів і досі не орієнтуються в цих проблемах. Та й, до речі, деякі вчені-нардепи досі вважають, що реформування правопису є реформуванням мови. Так от, з появою в Україні на посаді секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева почалася цілеспрямована русифікація і боротьба з місцевим націоналізмом. З`являється Постанова народного комісара освіти УРСР В.Затонського від 5 вересня 1933 р. «Про «Український правопис». І що ви там прочитаєте про так званий «діаспорний» правопис?: «Український правопис, затверджений М.Скрипником 6 вересня 1928 р., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М.Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису».

І почалося штучне і насильницьке зближення української мови з мовою російською шляхом творення нових редакцій «Українського правопису». І не тільки. Припинилося видання всіх словників, терміново переглядалися наявні словники, вся термінологія під кутом зору «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті». Ми до сьогодні ще не уявляємо масштабу лексичних втрат української мови, яку почали штучно підганяти під російську мову шляхом уніфікації реєстру українських слів. І це продовжувалося протягом кількох десятків років. Апофеозом такого «зближення мов» стала брежнєвська концепція створення «нової історичної спільності - радянського народу», який повинен послугуватися тільки російською мовою.

Тому можна зрозуміти українську діаспору, яка прагнула зберегти цей «харківський» правопис.

Я вважав і вважаю за необхідне, аби Кабінет Міністрів затвердив нову редакцію українського правопису. Повторюю: говоримо про нову редакцію «Українського правопису». Ніхто мову не реформує!.. Треба нарешті схвалити новий варіант українського правопису, тому що за часів комуністичного режиму українська мова свідомо пристосувалася зусиллями деяких мовознавців під стандарт російської мови, щоб активніше говорити про спорідненість цих двох мов. Мова - це живий організм, який постійно розвивається і відбуваються в ньому зміни, які у правописі потрібно враховувати. Ці зміни вже напрацьовані. Але, на жаль, до сьогоднішнього дня Національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів, яку я свого часу очолював, не працює. Фактично її нема при КМ України. Вона формально існує при НАН України і Міносвіти і науки України, але вже кілька років не збиралася.

Національна рада з питань культури і духовності запропонувала сьогодні Президентові «Концепцію державної мовної політики України». У цій Концепції передбачено створення Правописної комісії, яка повинна була б займатися цими проблемами.

Я ще раз хочу наголосити, що нова редакція українського правопису необхідна і вона повинна бути затверджена постановою Кабміну, надрукована багатомільйонним тиражем.

Чи вважаєте Ви, що під час Вашого віце-прем`єрства збільшилося число україномовних людей?

Так. У 1922 - 1994 роках я чітко проводив політику на впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності суспільства. Тоді ще не було Конституції, статті 10, був лише «Закон про мови в Українській РСР», який прийняла ВР ще радянських часів. Той закон так і не запрацював вповні, бо не були підготовлені відповідні підзаконні акти, які б сприяли його реалізації. Але ми виходили цього закону, де було виписано, що державною мовою УРСР є українська мова. До речі, за нього голосували й комуністи, і нехай би вони це пам`ятали.

У підготовці цього заслуга й наших видатних письменників: Олеся Гончара, Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Івана Драча...

До речі, я проводив майже щоквартально наради в Кабміні, куди прибували заступники представника президента в кожній області і вони інформували, як іде впровадження української мови в школах та інших інституціях.

Але ніхто не закривав ні російських шкіл, не змушував переходити на українську мову. Ми намагалися максимум приділяти уваги мовам усіх етносів, які проживають в Україні, задовольняти їхні мовно-культурні потреби...

Чи не здається Вам, що Спілка письменників України трохи застоялася?

Перед усіма творчими спілками постало безліч проблем, які розв`язувати надзвичайно важко. Вони відчайдушно борються за своє виживання, бо держава їм мало допомагає. Хіба що як громадським організаціям виділяє деякі кошти на реалізацію статутної діяльності. Наприклад, Національній спілці архітекторів відмовляють в подовженні терміну дії угод про оренду приміщень творчих майстерень. І це стосується не тільки діючих архітекторів-практиків, а й художників, скульпторів, композиторів... Приміщення творчих майстерень, а це переважно колишні горища, підвали, технічні поверхи, були ними самостійно відремонтовані, пристосовані для творчих занять, знаходилися в їхньому користуванні 15-20 років... І що, тепер їх треба виставляти на аукціон – на продажу? І з ким митцям конкурувати? Із бізнесменами, власниками комерційних структур, олігархами, магнатами, які таку виставлять суму за оренду, що митцям і не снилося. Це «культуррейдерство» вже почало, як зараза, поширюватися по Україні. До речі, Президент України Віктор Ющенко на звернення Національної ради з питань культури і духовності в листі до Київського міського голови Леоніда Черновецького ще 30 січня 2007 р. просив ініціювати внесення змін до нової методики розрахунку орендної плати за користування майном, що її затвердила Київрада 28 вересня 2006 р., щодо віднесення національних творчих спілок України до категорії організацій, що здійснюють діяльність у галузі культури і фінансуються за рахунок державного бюджету, встановивши для них орендну ставку за використання приміщень у межах витрат на їх утримання.

Так, сьогодні не ті часи, і слава Богу, коли здійснювався ідеологічний контроль за діяльністю митців, тепер є свобода слова, свобода творчого самовираження, але як реалізувати плоди творчої діяльності? Як, врешті-решт, вижити митцеві? Очевидно, що творчі спілки, якби вони мали якісь фонди, і покликані допомагати творчим людям. Але де благодійні фонди, де меценати, спонсори? Вони є, але їм невигідно підтримувати фінансово творчі проекти, що закони наші не сприяють благодійництву і меценатству. Письменники, художники, композитори, майстри народної творчості, кінематографісти не хочуть жити і творити в атмосфері тотального контролю, бути підцензурними, заангажованими владою, тому змінили принципи і засади діяльності творчих спілок. До речі, творчі спілки спеціально створювалися Сталіним з метою здійснення контролю за митцями. Надавали їм різні блага, приваблюючи цим до державного корита й роблячи також провідниками ідеологічної політики комуністичної партії.

Ви є директором Інституту літератури і у вас часто проводяться наукові студії. А чи не плануєте ви проводити наукові студії по Лесю Подерев`янському?

(Сміється. – Авт.).

Я не думаю, що ми це будемо робити спеціально по Подерев`янському, хоча чому б ні? Але у нас є багато молодих критиків і якщо вони захочуть провести такий круглий стіл, я буду тільки вітати. До речі, Інститут разом із часописом «Книжник-рев`ю» критично реагує на нові імена і явища української літератури. Не лише твори Леся Подерев`янського нас цікавлять, але й Юрія Андруховича, Богдана Жолдака, Оксани Забужко, Сергія Жадана, Любка Дереша, Марини Гримич, Юрка Іздрика, Ірен Роздобудько, Василя Кожелянка...

А Леся Подерев`янського я читаю, він мене цікавить, епатажний письменник.

Ходять чутки, що Ви маєте багато дач... Можете сказати скільки саме і на якій часто любите бувати?

У мене немає дач, у мене є будинок, який побудований мною 6 років тому в письменницькому кооперативі «Конча-Заспа». Це у районі Кончи-Озерної, там живуть письменники, хоча вже їх звідти потихеньку виживають олігархи. Але цієї землі ще тримаються Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук, Павло Мовчан, Олег Чорногуз, Раїса Іванченко...

Я живу зі своєю дружиною у цьому будинку, а моя донька живе в моїй міській квартирі по вулиці Олеся Гончара.

Будинок має п`ять невеличких кімнат, будував я його за гроші, які був взяв у кредит. Оце всі мої «дачі», про які ви говорите.

Хочете побачити де я живу, приїжджайте хоч зараз. Я, до речі сам дома. Познайомлю вас зі своїми друзями: генералом де Голем, Нестором Махном й академіком Дзюбою (виявилося, що це собаки. – Авт.). Я назвав свого третього собаку «академік Дзюба», бо мені його нав`язав сам Іван Дзюба. Я йому так і сказав: «Якщо ти мені привів цього песика, то я назву його на твою честь». І взяв у нього розписку, в якій Іван Михайлович зобов`язався «від 26.08.07 не писати жодного рядка», аби зменшити «муки моєї пекельної заздрості» і далі «вести здоровий спосіб життя». За це я зобов`язався  «забезпечити  гідні  умови  існування»  подарованому  ним цуценяті, якому я «нахабно дав неблагозвучне ім`я» (Копію розписки додаю). Моя дружина кличе його Дзюбик.

Але ці пси тільки в мене столуються, ганяють лугами – живуть своїм життям.

Якось до мене зателефонував мій сусід Іван Драч і каже: «Ти будеш завтра гуляти зранку, то давай зустрінемося?». Я йому сказав, що буду і зі мною буде академік Дзюба. Він каже: «Добре, поговоримо разом». Зустрілися ми на лугах... Драч вітається з де Голем, Нестором Махном і питає: «А де Іван Михайлович?». Я кажу: «Як, де? Та ось!» і показав на чорненьке цуценя. Він «Тю, а я думав, що ти серйозно».

Ваша дочка Олеся працює в компанії «Кока-Кола» в Україні. То Ви, мабуть, дуже любите цей напій?

Чесно кажучи, не дуже захоплююсь кока-колою, але це чудовий напій. Частіше п`ю у знак солідарності з моєю донею.

Розмовляла Оксана Климончук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter