Володимир Яворівський: На дуже відповідальні голосування ми підтягнемо живих і мертвих

Володимир Яворівський: На дуже відповідальні голосування ми підтягнемо живих і мертвих

"Мені дуже хочеться зачинитися у хаті, в селі, купити сала (а сусід гонить добру самогонку), сісти собі в тиші і закінчити роман про останню любов Шевченка..." Інтерв`ю

Письменник Володимир Яворівський – один з патріархів українського парламенту, цього разу він обраний до Верховної Ради вже вчетверте (№22 у списку БЮТ).  Літератор-політик відповів на запитання УНІАН.

Володимире Олександровичу, як Ви вважаєте, демократична коаліція зможе нейтралізувати той розкол, який зараз існує в Україні?

Думаю, що так. Це нелегко буде. Але я переконаний – якщо Юлі Тимошенко і Кириленку як майбутньому голові Верховної Ради вдасться здійснити те, що ми обіцяли людям, ніякі розкольники вже нічого не зможуть зробити. Бо Україна не була розколотою, її просто штучно розкололи політичні шарлатани. Не політики, а саме шарлатани, в яких немає інших аргументів, з якими можна йти до людей, і тоді вони підкидають то питання то мови, то різної історії, то різного менталітету і таке подібне. Через те я переконаний, що людям потрібно дати бодай трішки якоїсь стабільності, відчуття того, що в державі відбувається щось нормальне і тоді ні про який розкол ми говорити не будемо.

Але 228 голосів в умовах нестабільності – це мізер. Яким чином Ви плануєте приймати необхідні закони в парламенті і вносити зміни до Конституції?

228 голосів – це не мало. Це цілком достатньо для того, щоб приймати будь-який закон. А щоб долати вето Президента.. Того не може бути - ми однодумці. Так що 228 голосів, навіть 226 – це цілком достатньо для прийняття будь-якого закону.

А стосовно внесення змін до Конституції?

Якщо регіонали не захочуть підтримати потрібні зміни для Конституції, якщо ми знову приймемо щось половинчате – Україна з цього болота не вилізе ніколи. Ми ніколи не мали патріотичної більшості в Верховній Раді. Через те всі закони рахітичні, вони половинчасті, нам завжди треба було йти на якісь певні компроміси. Я розумію, що ви маєте на увазі. Чи є така можливість мати трошки більше голосів, скажімо 248? Така можливість, звичайно, є. Вона поки що теоретична. Але для мене вона вже є і практичною. Я не думаю, що Литвин захоче себе закопувати відразу з перших кроків, повернувшись до парламенту. Він прекрасно знає історію соціалістів. Він знає і свою власну історію, коли він не пройшов до парламенту. Взагалі позиція в опозиції (сміється з власного каламбуру) - вона дуже цікава. Йому мабуть і хотілося б бути в опозиції, хоч Литвин не є опозиційним чоловіком. Він постійно був в якомусь оточенні – біля Кучми, наприклад. Він завжди був захищений, він не був на вістрі. І в Верховній Раді він не був в опозиції, в нього була більшість, якою він диригував. Оці мої аргументи мене наводять на думку, що він не піде до Регіонів. Акція його виявилася не золотою і не срібною, а бронзовою, чи може навіть дерев’яною, адже без нього ми зможемо обійтись. Але я переконаний, що йому це потрібно. І нам би це було нормально. Але це рішення повинен приймати Литвин. Може він хоче з цієї своєї акції щось мати. Я не знаю і не можу про це говорити, бо це не наша квота. Як би це була квота Блоку Юлії Тимошенко, наша квота, теоретично, ми навіть могли б піти на те, щоб Литвину віддати посаду голови Верховної Ради для того, щоб ця більшість була повнокровнішою. Адже деякі кажуть: “А раптом когось не буде на голосуванні?” На дуже відповідальні голосування ми підтягнемо живих і мертвих.

Багато хто називає прем’єрство Тимошенко одним із ризиків для економіки країни, її саму  звинувачують у правому популізмі. Як би Ви це прокоментували?

Юлію Тимошенко багато хто просто дуже боїться. Для мене це єдина людина в політиці на сьогодні, яка здатна йти до кінця, яку неможливо підкупити чи залякати. Людина рішуча, людина, яка вже була на посаді прем’єра. І говорити сьогодні, чи вона професійна чи ні - це просто вигадки тих, хто її боїться. Через кілька днів Юлія Тимошенко приступить до виконання обов’язків прем’єра і ми побачимо, що буде з економікою країни. Вже в перші дні можна зробити дуже багато речей. Найголовніше – вирішити газову проблему. Україна добуває близько 20 млрд кубів свого газу. Виявляється, що цей наш газ дешевий. То цей газ сьогодні йде на металургійні заводи Пінчука, Ахметова та інших. А газ, який ми купуємо в Росії, йде населенню. Росія весь час тримає наше населення на гачку. В перший день вже можна переключити (технічно це не дуже складно) газ нашого виробництва для населення, і населення відразу заспокоїться. А Ахметов хай їде до Москви і домовляється. Він же продає свій метал на світовому ринку за світовими цінами, і ціна газу закладається в його метал світова, а він платить за неї копійки. Уявляєте, які колосальні прибутки! От чого його капітал за 10 місяців його депутатства виріс з $4,5 млрд майже до $14 млрд. Ці дані наводить журнал “Forbes”.

Вже на перших засіданнях можна відмінити це прокляте ПДВ. Це податок тільки для тих держав, які мають перевиробництво товарів. І для того, щоб стимулювати їхній експорт, вводять це ПДВ. А у нас людина приходить платити за телефон, а там пишеться “в тому числі і ПДВ”, заходите в магазин – “в тому числі і ПДВ”. Зняти податок на заробітну плату - і відразу зникнуть конверти. Вже в державі появиться якийсь кисень. Сюди прийдуть інвестори, принесуть свої гроші. Нас же бояться – бандитська країна, де все розкрадається і розтягується . Тільки буде подано сигнал, що ми самі не крадемо і нікому в Україні не дамо красти – побачите що буде з Україною...

Володимире Олександровичу, днями Ви святкували 65-річний ювілей. Хто з перших осіб Вас вітав? Який найцінніший подарунок отримали?

Вітав Президент. Офіційне привітання від нього зачитав Микола Жулинський на відкритті письменницького форуму. Вітало багато людей – міністр оборони, міністр культури, голови творчих спілок. Важко відповісти, що було найдорожче, тому що просто не було такої речі, яка б мені була потрібна. Мені вже нічого особливого й не потрібно (сміється). Приємно було, звичайно, привітання від Анатолія Дімарова – це наш найстарший письменник. Він прийшов в Спілку письменників привітати мене. Я приходжу, а він уже сидить під кабінетом і чекає.

А у себе – у селі Перемога в Баришівському районі - я запросив сусідів-селян. Була моя родина, моя доця (ведуча новин на Новому каналі), дружина, син приїхав зі Львова. Це було так тепло, зворушливо. Тут був один рівень, а там інший. У селі були пісні, сиділи біля вогню.

Ви щойно згадали про Міжнародний форум письменницьких спілок “Слово без кордонів”, що 11–12 жовтня проходив у Києві. Яка його ідея створення?

Ця ідея виникла в цьому кабінеті, саме тут, де ми з вами розмовляємо. Я довідався про те, що Білоруську спілку письменників, таку класичну, як нашу, бацько фактично розгромив. У них забрано фактично все: приміщення, Будинок творчості…

Офіційна адреса Спілки сьогодні – на дачі покійного письменника, у вдови Василя Бикова, за 70 км від Мінська. Це все вийшло через те, що в Білорусі ходить самодіяльна поема під назвою “Лука Нудищев”. Вона анонімна. Президент її прочитав, і оскільки він Лука, Лукашенко, він в кожному письменнику бачить автора цієї поеми. Вона знущальна. І Лукашенко Спілку письменників розтрощив, натомість створивши їй альтернативу з людей, які, надрукували 1-2 вірші в районній газеті, відставних військових і таке інше.

А в цій класичній спілці Григор Бородулін, Ніл Гілевич, Геннадій Буравкін – все найкраще, що є в білоруській літературі. І вони є в опозиції до Президента. Кількох з них я запросив до Києва, щоб вони просто одвели душу. Коли вони детально розповіли, що там у них робиться, ми подумали, що українські письменники можуть підготувати якусь заяву – але це вже може виглядати як втручання у внутрішні справи. Я як політик, як депутат, мушу про це пам’ятати. І народилася ідея – створити якусь громаду, одну могутню руку…

Письменники, митці все-таки повинні бути в опозиції до влади, і рано чи пізно якісь конфлікти будуть виникати. Через те повинен бути якийсь світовий голос. Спочатку ми домовилися з білорусами, вони одразу погодилися. Потім ми розіслали листи до письменницьких спілок із різних країн, наводили контакти, пояснювали (адже дуже багато хто боявся, що це буде якась надбудова, особливо наші пострадянські країни). А ідея така – зближувати перекладання. Найголовніше – це перекладацька діяльність. Багато літератур сьогодні перебувають в певній ізоляції – хтось у більшій, хтось у меншій. Ми, українці, особливо.

Якщо раніше щось виходило в Україні, то через рік-два воно планувалося в Росії і виходило. А зараз взагалі фактично нічого не виходить. І виникла ідея набирати до нас на філфак студентів із різних країн, щоб вони закінчували університет Шевченка, отримували освіту й вивчали українську мову й літературу, а потім поверталися до себе додому і ставали перекладачами. Планується такий самий й зворотній процес.

Після встановлення контактів ми вийшли на 25 голів спілок. Проблема в тому, що не всюди є такі спілки, як у нас. Скажімо, у Італії спілки як такої немає, а є якісь невеличкі угрупування. Через те не можуть бути залучені всі країни. Отже 25 держав дали свою згоду й виникла проблема знайти кошти. Я знав про це раніше і трохи ми заклали в державний бюджет і в бюджет Спілки письменників десь 70 тисяч…

Як на мене, ми провели все на дуже високому рівні, це був справжній європейський рівень. Ми кожного зустрічали машиною в Борисполі, повністю на себе взяли всі витрати, проводили все у готелі “Україна”…

Я зробив прийом від імені Спілки письменників ввечері. А вже на самому форумі виступили всі, хто хотів, обмінялися думками, і тут же погодилися ті, хто мав повноваження для цього, підписати цей статут й установчі документи.

За підсумками Форуму була створена Асоціація спілок письменників світу “Слово без кордонів”. Підписали її 10 письменницьких організацій.

Наскільки Ви вважаєте цей форум ефективним і дієвим, і яка його роль у розвитку саме української літератури?

Я не скажу: “Ось його результати! Можна брати серпа і йти жати”. Конкретних результатів ще немає. Але я мушу сказати, що з Вірменії приїхав на наші весняні Шевченківські свята Фелікс Бахчанян. Це було 22 травня. Він вперше був в Україні, ми його гарно прийняли. В той час на Тернопіллі були дні літератури, йому це так лягло на душу і вже на форум він привіз з Вірменії дві перекладені книжки.

Уявіть собі, за такий короткий час – дві українські книжки. Це вже результат нашого форуму. Бо вже тоді він знав про те, що ми його запрошуємо і що він приїде сюди. Ми робили форум не для того, щоб допомогти полякам, чехам, німцям чи словакам, хоча якоюсь мірою це теж було, але вони сьогодні можуть обійтися і без нашої допомоги. Ми виходили з нашої потреби, і з наших проблем, тому що українська книжка навіть тут в Україні в такому загоні, що вона фактично не конкурентноздатна з книжкою російською. Адже російська книжка по всьому ланцюжку має звільнення від податків. А ми воюємо і воюємо…

Може, дасть Бог, цей наш уряд затвердить закон, а він вже є, щоб дати пільги для українськомовної книжки. Вона сьогодні не може конкурувати. Вона вдвічі дорожча.

Що саме потрібно зробити, щоб українська книжка була конкурентноспроможна не тільки в Україні, а й на світовому книжковому ринку?

Перш за все, треба зробити так, щоб вона була конкурентноспроможною в Україні. Якщо вона буде конкурентноспроможна тут, якщо вона буде популярна і дешева в Україні, то це же буде зовсім інше питання.

Власне кажучи, ми робили цей форум, щоб українську книжку просунути на світовий рівень, щоб вона була перекладена в різних країнах. Основна дійова особа у виході української літератури в світ – перекладач. Якщо хтось би на державному рівні заопікувався про те, щоб перекласти Ліну Костенко на ту ж саму іспанську, німецьку, англійську, французьку мови і ці книжки закинути в ті країни, ми могли вже говорити про Нобелівську премію. А так про що можна говорити, коли це все для домашнього вжитку. Я переконаний, що нова влада, до якої і я належу, зробить все, щоб українська книжка мала пільги в Україні. Через те ми в першу чергу хотіли залучити перекладачів, привернути увагу до української літератури. Ми їх переконали, що ми ні на хуторі, що в українській літературі йдуть системні пошуки того самого рівня, який є в світовій літературі. Ми маємо сьогодні все – модерн, постмодерн, реалізм, гіперреалізм, суперреалізм! Але, на превеликий жаль, воно не набуває широкого розголосу, воно навіть до українського читача завжди доходить не в повній мірі, то що вже казати про зарубіжну.

Дуже багато сучасних популярних українських письменників доволі скептично ставляться до Спілки письменників і вважають її не дуже ефективним і дієвим органом. Чи можете Ви їм в цьому заперечити і що сьогодні Спілка може запропонувати письменникові?

Якби спілка була непопулярною, до неї б ніхто не йшов. А ми не маємо відбою від тих самих молодих. Ми їх приймаємо дуже багато. Може іноді навіть занадто багато. Багато потрапляє таких – видав першу збірку, насправді яскрава, а другу дивишся – і вже потух чоловік. Мутація голосу, мутація душі...

Сьогодні в Україні є дві письменницькі організації – Національна Спілка письменників і Асоціація українських письменників або АУП. Вона не є нам альтернативою. У нас прекрасні стосунки з ними. Ми їм дали приміщення у нашому будинку по вулиці Олеся Гончара. Ми підтримуємо з ними найтісніші контакти. Більше того, половина “аупівців” є членами Національної спілки письменників. І голова АУПу Василь Шкляр – мій заступник.

Ніхто до Спілки письменників нікого не тягне. Я розумію молодих. Це дуже нормально, коли молоді бурчать на старших. І я на це зовсім не ображаюся. Але ж буквально за останні 5 років ми прийняли десь 160 людей. Після кожної наради молодих, тобто початківців, хто вже має книжку або на підході, ми приймаємо 10-12 авторів, яких рекомендують керівники семінарів – відомі письменники. Отже іноді ми приймаємо напряму.

А взагалі прийом до Спілки – це складний процес, може навіть занадто складний: приймає Обласна організація таємним голосуванням, потім приймальна комісія, яка збирає свою сесію, а потім Президія уже затверджує знов таємним голосуванням.

Я прекрасно розумію, що Спілка не є чимось модерним. Є якісь певні рудименти й минулого. Є багато літніх письменників, які звикли жити в тій системі. Вони знали, що є цензура, але є дуже дешеві путівки, є квартири й машини, хоч і в черзі. Це тодішня система.

Але за це треба було платити – платити певною свободою. Спілка виключала за політичну неблагонадійність. Виключали колись Івана Дзюбу. Добровільно склав з себе членство Микола Лукаш – геніальний український перекладач. Сьогодні ніхто не виключає зі Спілки за політику. Тепер тут зовсім інший напрямок – це письменницьке товариство. І дуже часто ми можемо прийняти до Спілки не геніальних авторів, може, навіть дуже середнього рівня, але ми сьогодні дивимося на те, як ця людина здатна до співжиття у товаристві.

Кожен письменник – це окрема держава, це егоїст. Якби він не думав, що він геніальний, він би не писав нічого. Тільки божевільний може сказати, що письменниками можна керувати. З ними треба просто жити, в одному гурті.

За справами політичними, громадськими у Вас залишається час для власне письменницької роботи?

Сіль на рани... Я прекрасно розумію, що я віддав політиці 16 років. Я ж був останнім депутатом СРСР, обраним від Києва. Ті роки віддані політиці... Іноді шкодую. Може написав би свої найкращі речі за цей час, кілька романів, які вже стояли у мене перед очима. Але мене замотала політика і майже 10 років я фактично нічого не писав і навіть боявся, що можу втратити якісь професійні письменницькі навики. Мітинги, збори, Верховна Рада, шум, гам, боротьба за незалежність, вибори, виборчі кампанії – як білка в колесі. Але сталося так, що одного разу мене не обрали, і я мав вікно 4 роки. За той час я дуже багато написав. Я написав роман “Криза”, кілька повістей, оповідань, книжки “Вовча ферма”, “День переможених”, “Перед тим, як жити”. Вернувся в літературу і намагаюся щось писати. На превеликий жаль, таки бракує часу. Політика і література – в чомусь різні, звичайно, речі. Політика забирає набагато більше сил, ніж література. Я професійний письменник, і мені дуже хочеться зачинитися в хаті, в селі, купити сала (а сусід гонить добру самогонку), сісти собі в тиші, нікому не заважаючи, за комп’ютер, і закінчити роман про останню любов Шевченка – Лукеру Полусмакову. Дуже хочеться дописати роман про братів Розумовських чи другу частина роману про Чорнобиль. Звичайно, хотілося б писати більше. Але сказати зараз так: “Хай цей поїзд летить куди хоче, а я сходжу з нього”, - я не можу. Щойно я пережив виборчу кампанію. Я провів 202 зустрічі в найглухіших селах на Кіровоградщині. Найбільшим нашим ворогом чи опонентом на цих виборах були не “регіони”, не комуністи, не соціалісти, а зневіра людей. Догукатися, здобути в кожному селі трошки тієї довіри – це було неймовірно важко. Але я зараз надіюся на те, що новий уряд стане трішки спокійніше, і я до кінця року завершу повість, яку зараз пишу.

Розмовляла Анна Ященко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter