Острови мудрості Бориса Гуменюка

"Острів" – рефлексія, відверта, як сповідь, розмова тет-а-тет тільки з тобою. Головний герой Олесь зрісся зі своїм творцем Чоловіком, вони „сіамські близнюки” – Отець, Син і Всенароджуючий Дух острова. Так що таке цей Острів Олеся?.. Рецензія

Борис Гуменюк

У мене в руках роман Бориса Гуменюка „Острів”. Це логічне продовження або ж, на мій власний погляд, передісторія роману „Лук’янівка”.

Наразі в сучасній українській літературі, яку дотепники обзивають „сучукрліт”, не так багато авторів, чия творчість спонукає читача до філософствування. І самий роман „Острів” – рефлексія, відверта, як сповідь, розмова тет-а-тет тільки з тобою.

„У кожної людини мусить бути свій власний спасенний острів, навіть якщо ці острови – льохи, камери, інвалідні візки, дахи чи жінки, – бо коли такий острів зникає, людина вмирає”. Ці острови побудовані із наших таємних нереалізованих сподівань.

Хто ми є? Навіщо? Куди йдемо? Одинокі, заґратовані рамками самотності відлюдники. І кожний із нас на своєму власному, і, як нам здається, приватному острові. Ми – деміурги власного світу.

Головний герой роману Олесь зрісся зі своїм творцем Чоловіком, вони „сіамські близнюки” – Отець, Син і Всенароджуючий Дух острова.

Так що таке цей Острів Олеся? Невеличке село біля річки Серет. Віддалений, ізольований осередок незнаного світу.

А люди там, як люди. Крадуть, пліткують, вбивають, тобто успішно відтворюють усей список наведених у Біблії гріхів. Мають прекрасну підтримку у вигляді іронічного Диявола Ноя.

Вони руйнують себе і руйнують світ навколо. Знищена гребля, річка знесилено переливає свої мілкі води, зрубані усі дерева, навіть зі священного саду. Немає нічого святого – в хід йдуть хрести з могил і свіже поховані небіжчики (гроби ж із деревини!). Острів’яни будують корабель. Навіщо він їм? Тікати? Від кого? Певно, таки від себе. Але куди ж втечеш від себе, коханого, в котрому так зручно облаштувався диявол і м’якенька, схожа на розплавлений віск, совість.

Головний герой – інший. Він – дивак, не боїться часу, відстані, розмовляє з далеким океаном, посилаючи йому листи тихими водами обмілілої річки. Він має право бути самим собою, не прикидатися. Він єдиний із багатьох острів’ян наділений любов’ю, яку він бережно ховає від наруги. Він „любить свій острів самотнім”, інстинктивно весь час шукаючи справжню Людину. Автор вкотре звертається до Олеся: „А ти, людино, знову і знову клюєш на людину, навіть не дочекавшись, коли тобі загоїться розірваний рот: чи твій голод на людину такий страшний, що ти знову готова платити за можливість торкнутися до неї кров’ю…”

Важко жити праведникам, вони віддають себе в жертву першими. Від руки вбивць залишилася навіки у своїй хатці бабця Євка, тільки вона фартухом уміла ловити рибу в ручаї і варила найсмачніший і найсолодший у світі узвар з кислиць. На згадку про стареньку з її костура виросла розлога груша – місце медитацій головного героя.

Олесь весь час шукає свій такий потрібний острів спасіння, де можна відчувати себе по-справжньому щасливим. Відчуваючи відповідальність за свій дім, за свій світ, за свій маленький острів, він рятував „цілий космос”.

Корабель готовий, але на острові вже не залишилося жодної гідної спасіння людини... Юнак, єдиний із усього Острова не знайомий із дияволом, бере до рук смолоскип.

Ілюзією втечі нічого не зміниш – відчуває Олесь – і, неначе месія, наважується на вчинок – підпалює корабель, який будували острів’яни. А кому судилося покинути острів, випливти, зможе це зробити і без корабля...

„Адже у цьому світі людина більше нічого не має, окрім пам’яті і сумління...Бо без пам’яті – немає майбутнього, тобто воно можливе, як хата без людини, як тіло без душі, як море без води, а без сумління – нема особистості”.

Залишається тільки всевладний Час і люди, які вже довгі роки святкують День народження Бога, неначе свій власний...

Юлія Соколюк