Дні Богдана-Ігоря Антонича у Львові

Дні Богдана-Ігоря Антонича у Львові

Богдана-Ігоря Антонича називають одним із найвидатніших поетів ХХ ст. Наближаємося до його столітнього ювілею... Щороку в день його народження на могилі письменника збираються шанувальники його таланту... До 98 річниці від дня народження поета

(До 98 річниці від дня народження поета)

Поета Богдана-Ігоря Антонича називають одним із найвидатніших поетів ХХ століття. Наближаємося до його столітнього ювілею. Щороку у день його народження на могилі письменника, що на Яновському цвинтарі у Львові, збираються шанувальники його таланту...

Цього разу акція пам`яті перетворилася у ґрунтовну розмову по відзначенню 100-річчя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича. Про це говорили письменники Роман Лубківський, Ігор Калинець, начальник обласного відділу культури Львівської облдержадміністрації Галина Дорощук, художники Леся та Євген Безніски, директор видавництва „Каменяр” Дмитро Сапіга та інші. Літературний вінок шани Богдану-Ігорю Антоничу склали  письменники Левко Різник, Іван Гущак, Роман Качурівський, Богдан Чепурко. У святі взяв участь письменник Валерій Кулик із Херсонщини.

Двадцята століття для української літератури розпочиналося розквітом високого поетичного мистецтва. Вибухнув сонячними іскрами Павло Тичина, складав вишукану класичну форму Максим Рильський, поєднував силу і міць стилоса і стилета Євген Маланюк, вибухово емоційно виповідала світові свої поетичні закони Олена Теліга, талановито поєднував наукову працю з художньою творчістю та боротьбою Олег Ольжич, таємничо проникав у надра поетичного світу Михайло Семенко, дивував працездатністю Валер’ян Поліщук, дочасно, дев`ятнадцятирічним, відлетів у позаобрійні світи зі своїм „Заспівом” Василь Чумак...

Століття обіцяло бути енергетично багатим – українство мало стати на порі свого особливого розквіту, явити світові свою незбагненну душу, вигріту на тисячолітніх вітрах історії, виспівану купальськими піснями, вичакловану Різдвяним дійством та Великоднім оновленням. Україна мала принести світову радість великого духовного лету. Предтечею цього лету був Павло Тичина – космічні закони буття з повною мірою відобразилися у його поетичному світові. Пізнати сонячні кларнети світової гармонії – зрозуміти красу світу і сприяти проникненню цієї гармонії у людський світ. Оці естетичні закони існування творчості відображені у його поезії, де роль підсвідомого виповідує високу суть творчості як Божественного дійства. „Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух  – лиш Сонячні кларнети...”

На зорі цього часу ще ніхто не знав, які випробування треба буде перейти нашому народові – наче перед сатанинським випробуванням постала українська земля та українська література.

Чому саме наша література зазнала такого руйнівного впливу сатанинської сили, а наш народ такого мученицької ходи? Першими під ніж сатанинської сили стали творці духовного світу. Їх винищували, розстрілювали, викручували їхні душі, позбавляли елементарного права на творчість як самовияв особистості. Ішов апокаліпсис часу, геніально передбачений Лесею Українкою у „Лісовій пісні” – творові не просто художньому, а філософському, який просто таки передбачає криваву ходу ХХ століття по українській землі. І скільки треба було чекати часу, поки на місці спаленої оселі, занесеної снігом, виростуть нові паростки. Шістдесятництва...

Богдан-Ігор Антонич у поетичному Космосі найбільше наближений до творчості Павла Тичини. така ж вибухова емоційність, така містичність передбачення, сонцесяйна радість і велич великої вселенської радості. Та навіть і у рисах особистого характеру така ж спорідненість – залюбленість у музику, досконале володіння кількома музичними інструментами, високий інтелектуалізм. Обидва   виходці з високодуховних українських священичих родин. Рід Павла Тичини – із знаменитої династії Полуботка.

Навіть в інтимному житті цих письменників було щось спільне – пошук високого жіночого ідеалу, прагнення знайти його і якесь несподівана боязнь конкретної жінки. Одинаково не залишили по собі спадкоємців, хоча Антонич прожив коротке, як спалах, двадцятивосьмирічне життя, а Павло Григорович – довге і розмірене, як хвиля широкої ріки.  Навіть окуляри на носі у юності сиділи якось однаково – немов два метелики. Мелодії життя і мелодії творчості їхньої перепліталися.

Дитяча (а тому така відверта і щира) сповідальність життя відображена у поетичному мисленні, де ти бачиш себе як окрему субстанцію великого світу. „Росте Антонич і росте трава...” Так тільки дитина бачить себе поруч з травинкою, росинкою, деревом... То ж хіба вона може скривдити цей світ, коли він є їй братом за Духом, Духом Каменяревого вічного повстання – повстання, яке несе очищення.

А ще вічно присутній світ казки, де „червоні клени й клени срібні”, де „вливається день до долини, мов свіже молоко до миски”, а „корови моляться до сонця, що полум`яним сходить маком” і „тонка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало птахом”... Ці поетичні ремінісценції Богдана-Ігоря Антонича наповнені вічним світлом і божественним сяйвом буття. Стільки живильної радості у поетичних збірках “Привітання життя” (1931), “Три перстені” (1934), “Книга Лева”(1936), „Зелена Євангелія”(1938), “Ротації”(1938),”Велика гармонія”. Остання поетична книжка уже вийшла по смерті поета.

Микола Ільницький, один з перших літературних критиків, який звернувся до поетичної спадщини Богдана-Ігоря Антонича і написав про нього книгу, характеризуючи творчий світ письменника, наголошував: “Стрімкий, сповнений внутрішньої напруги, розвиток таланту поета, який пройшов до уславлення “зеленої Євангелії природи, до “незнищенності матерії”. Дмитро Павличко у період хрущовської відлиги благословив у дорогу життя поетичну книгу Богдана-Ігоря Антонича зі своєю передмовою.

Розшукали могилу поета на Янівському цвинтарі у Львові подружжя Ігор та Ірина Калинці. Автором надгробного пам`ятника стала видатна художниця Теодозія Бриж. Вона ж – автор пам`ятника на могилі Ірини Вільде, що на Личаківському цвинтарі у Львові. Зараз пам`ятник зруйнований  – скалічений хрест, що височить на камінній брилі.

...Того липневого дня 1937 року небагато людей ішло за домовиною молодого юнака. який понад усе любив життя і мистецтво, красу мистецтва знаходив у житті, а красу життя відтворював у слові та музиці. Жив молодий юнак у своєї тітки. Переніс операцію на апендицит, уже був дома, одужував, та застудився. І Бог забрав його у свої обійми, у позаобрійні світи. Він наче передчував свою кончину, бо писав про ту дорогу, яка веде за небеса і по якій йому треба буде летіти. Високий естет поетичного слова. Іноді думається, що доля забрала його у розквіті літ, аби вберегти його душу від більшовицького божевілля, яке вже наближалося хижою зловіщою птахою.

Це Богдан-Ігор Антонич змалював себе у несподіваному метафоричному образі. “Був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”, декларуючи вірність високій естетиці Шевченкового слова. Йому належать поетичні самохарактеристики: “Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені.” “Я – закоханий в життя поганин.” “Я сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди поет весняного похмілля.” Письменник творив зелене Євангеліє високого духу українства.

Могила Богдана-Ігоря Антонича знаходиться зовсім близько від могил січових стрільців – вони були духовними побратимами.

  Зачаровано стоїть громада, піднесена одним високим Духом. Знаємо, що душа Антонича витає над нами крилами Небесного Янгола, вивищуючи наші серця.

Марія Якубовська, голова Львівської організації НСПУ

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter