”Вузли життя і смерті” від Сергія Пантюка

Дуже професійно описані в романі різні трудівники „невидимого фронту”, які мають доступ до потойбічного. Симпатична екстрасенс розганяє чортів матюками, святий старець Валер’ян молитвою допомагає усім... Рецензія

Сергій Пантюк

Писати про поета і видавця Сергія Пантюка (Сліву) і плоди рук його та розуму, здається, легко.

2007 року у видавництві його ж імені вийшов роман „Сім днів і вузол смерті”, який став результатом 10-річних творчих пошуків Сергія.

Книжка подобається багатьом і, як кажуть, є за що… От, наприклад, зверніть увагу: „глибока, зріла, професійна і при тому настільки динамічна, гостросюжетна й захоплююча” (Василь Кожелянко), „багато хто знайде в ньому те, що шукав” (Іван Андрусяк), „смілива спроба зустрічі з потаємним, невидимим, нефізичним” (Анатолій Дністровий). Хочу і свою дещицю докласти до відгуків вдячних читачів.

Про що ж цей твір? Балансування між реальним і потойбічним. Тонка павутина поєднує думки, вчинки і долі людей. Необережно проказане слово, вода з чужого келиха, недобрий погляд, заздрість людська, матеріалізована пристрасть до чужого...

Сюжет цікавий: від комп’ютерника Мегабайта (він же у миру Олег), точніше, з розробленої ним програми, головний герой роману Орест дізнається, що на вирішення основної проблеми – жити чи загинути – йому виділено усього сім діб. І ніхто окрім нього не розв’яже цього вузла смерті.

Орест – звичайний хлопак, перекладач. Працює, не відмовляється від чарочки, келишка чи гранчака чогось міцненького у хорошій компанії. Досить непогано заробляє, бо на власні кошти придбав окрему від батьків квартиру. Не обділений увагою „вдовичок”, так називає жінок його друг Вінько.

Орест сприймає ситуацію так, як пересічна людина, котрій вказали день, місце і точний час своєї смерті – „в душі його поселилася неприємна тривога”, „непрохані думки зсотувалися у липкий клубок”. Проте він не згинає голови перед долею, перед загадковою білою дівою у прозорому вбранні, котру чомусь люди більше зображують старою бабою з косою в руках. Він викликає її на двобій. Немає в нього навіть думки про те, щоб накрившись білим простирадлом тихо повзти у бік цвинтаря, хоча „смерть – жіночка серйозна”.

Дуже професійно описані в романі різні трудівники „невидимого фронту”, котрі мають доступ до потойбічного. Симпатична екстрасенс Ксенія розганяє чортів триповерховими матюками, святий старець Валер’ян добрим словом і молитвою допомагає усім, хто цього потребує.

Орест має справжнє кохання, але ніби боїться у нього повірити. Сумнів навіть дає йому привід підозрювати кохану Олюньку, що це саме вона поробила йому на любов до смерті... У результаті саме Олюнька ставить в історії фінальну крапку: в неї виявляється роздруківка передбачення зі зміненим на добро фіналом.

Врешті людина цінна не матеріальними надбаннями, а своїми людськими якостями, своєю здатністю до дружби, кохання, самопожертви. На що вже точно багатий Орест, то це на справжніх друзів. Які прийдуть серед ночі, підставлять плече, застосують усі сили і засоби, щоб допомогти. Серед них і нематеріальний друг. Померлий Олег приходить у снах до Вінька і до Магди, щоб підказати шлях до порятунку Ореста. „Три книжники, два провісники, ще один чужий, один мій, а ключ у поверненні” – таку формулу вони отримали від нього. У результаті саме таким шляхом і переграли долю Орко з друзями. Три книжники: двоє професорів і один журналіст Царик, двоє  провісників „тих, хто вихопили із запевних жорен смерті”, чужий – капітан міліції на прізвисько Грейдер, „свій” – бандит Вітька Баян, і врешті-решт повернення  - кохана Олюнька.

Орест виграв у Смерті. Вона тільки війнула поруч холодним крилом, його зачепила куля, що пронизала наскрізь його ворога...

Хепі-енд. Треба жити і любити життя, і усі вузли, навіть містичні, мають бути розв’язані. Саме так і повинні закінчуватися справжні історії від справжніх письменників!

Юлія Соколюк