Раду Поклітару: Це не я вибрав Україну - це Україна вибрала мене

Росія – це не приваблива пропозиція... Я раптом зрозумів, та хореографія, яку я створював, – неокласика, набагато менше чіпає глядачів... Є головний критик, до думки якого я завжди прислухаюся - це я сам... Інтерв`ю з балетмейстером

Раду Поклітару – молдовський балетмейстер (хоча зі своєю батьківщиною він остаточно не визначився), який уже більше року живе в Україні і є керівником театру “Київ модерн-балет”. На сьогодні за плечима у хореографа постановки біля 20 спектаклів, які проходили на сценах Великого театру Росії, Національних опер Молдови, Латвії, Білорусі, України. 30-31 грудня театр на чолі з Раду презентуватиме свою чергову прем’єру – “Лускунчик”. Про свій новий проект, модернові ідеї і розвиток українського балету в цілом, Раду розповів у інтерв’ю УНІАН

Раду, Вас називають то молдовським, то російським, то білоруським хореографом. Так яку країну Ви вважаєте своєю батьківщиною?

Якщо говорити з погляду якогось коріння, то є дві країни – Молдова і Білорусь. Я народився у Молдові, у сім`ї артистів балету, там уся моя сім`я досі живе: батько, мати, брат, племінник. З 19 до 29 років, саме під час становлення моєї творчої особистості, я жив у Мінську. У мене білоруський паспорт. Там залишилася величезна кількість друзів.

У Білорусі я став саме таким, яким я зараз є, адже там я стажувався, учився, отримав фах балетмейстера. Але для людей мистецтва батьківщина – це ще і те місце, де ти щасливий як творча людина. Тому більшою мірою, ніж Молдова і Білорусь, зараз моя батьківщина – Україна.

А чому Ви зробили свій вибір на користь України, чим Вам сподобалася саме ця країна?

Це не я вибрав Україну – це Україна вибрала мене. Я був протягом шести довгих років вільним хореографом: їздив, ставив по різних театрах, був щасливим. Але у всіх театральних колективах був у гостях. Мене запрошували, я ставив і їхав. Потім проект або продовжував жити, або вмирав з тієї чи іншої причини.

Звичайно, у якийсь момент мені захотілося, щоб у мене був свій театр, своя трупа, свій колектив. Якось мене запросили на проект фонду мистецтв Володимира Филипова. Це була сучасна опера-балет «Le Forze Del Destino». Олена Гребенюк там виконувала головну роль. Це була чисто антрепризна річ. Ми попрацювали і через 2 місяці показали прем`єру. І тут Володимир Вітольдович сказав: “Раз так добре вийшло, може не розходитимемося? Давай зробимо театр”. Я вважаю, такі пропозиції надходять раз у житті, і я не зміг знайти в собі сили, щоб відмовитися. Тому я тут.

А якби зараз Вам надійшла пропозиція з якоїсь іншої країни, з тієї ж Росії, наприклад, але більш вигідна, приваблива, Ви б погодилися?

Чому Ви вважаєте, що Росія – це приваблива пропозиція?

Росія – це тільки як приклад. Хай буде Молдова, Польща, будь-яка інша країна...

У авіації є таке поняття – точка повернення. Літак вилітає з одного аеропорту і слідує в інший. І ось протягом польоту є точка, після якої він через запас палива не може повернутися назад. Він зобов`язаний летіти далі. У випадку з театром “Київ модерн-балет”, я цю точку повернення уже пройшов. Занадто багато зроблено… Я прив`язаний до тих людей, які разом зі мною роблять цю справу. Я люблю своїх артистів, у мене величезна відповідальність, у першу чергу, перед ними і перед тими людьми, які повірили в цей проект.

Ну що таке приватний театр балету? Це практично зараз неможливо. Проте, ми існуємо. І в творчому плані я абсолютно винагороджений за всю ту працю, яка була прикладена протягом півтора року.

Наскільки відрізняються глядачі в Молдові, Білорусі, Росії, Україні і чи є якісь національні особливості перегляду Ваших спектаклів?

Принципових відмінностей немає. Я вважаю, що відрізняється не глядач, а спектакль. Весь балет, як і будь-який інший вид мистецтва, поділяється на дві категорії: на нудну і не нудну. Якщо всі складові спектаклю, не важливо чи це балет, чи опера, зроблені правильно, якщо артисти танцюють правильно, якщо режисура продумана правильно, світло, звук, костюми, ідея, сюжет – усе разом працює правильно, то цьому спектаклю забезпечений успіх у будь-якому куточку світу, навіть в Зімбабве.

Ви створюєте свої балети за мотивами досить відомих творів: “Кармен”, “Лускунчик”, “Ромео і Джульєтта”. Це своєрідний піар-хід, щоб привернути більше глядачів?

Найбільший аншлаг, який у нас був, і він продовжувався три рази, відбувався на спектаклях “Дощ” і “Болеро”. Люди йдуть і йдуть. Хоча це вже не прем`єра. І ніякої літературної основи там немає. Отже, є виключення. Хоча я люблю сюжетний балет.

Чому я беру сюжетні речі? Мені подобається, коли глядач приходить у театр зі своїм уявленням про сюжет. Усі в загальних рисах, хто гірше, а хто краще, але все ж таки уявляють собі “Кармен”. Після перегляду нашого спектаклю глядачі бачать, що з одного боку – це схоже на їхнє уявлення за якоюсь канвою, лінією, і в той же час – разюче відрізняється. Тоді їхні враження стають багатшими.

Чому Ви вирішили зайнятися модерном, якщо танцювати класичний балет в Україні по суті нікому?

Що стосується України, то в плані класичного балету, тут все точно у повному порядку. Постійно з`являються зірки, нові виконавці. Якщо я зараз назву одного-двох, вийде, що я нікого більше не знаю. Для того, щоб було зрозуміло, на якому рівні зараз знаходиться київський балет, можна назвати хоча б Дениса Матвієнка – соліста Національної опери України, який одночасно є і солістом “Большого театра” у Росії. Я їздив нещодавно на поновлення спектаклю Юрія Григоровича “Золоте століття” і провідну партію на прем`єрі виконував саме Денис. Це показник.

Хто був Вашим наставником, учителем, і чи це якось вплинуло на становлення Вашого стилю? Чи Ви виробили свій власний стиль?

Педагог, у якого я вчився, – це керівник Великого театру Республіки Білорусь Валентин Миколайович Єлізарьєв. Коли ми прийшли до нього вчитися на балетмейстерів, він відразу сказав: “Хлопці, я вас навчити нічому не можу. Ви або умієте ставити – або ні. Я можу допомогти вам це розкрити. І в жодному випадку я не хочу робити з вас маленьких єлізарьєвих. Я хочу, щоб кожен з Вас був самим собою.” Тому питання про наставника – це одне, а звідки виник стиль – це вже інше.

Я завжди дуже багато дивився балетного відео. А в певний період раптом зрозумів, що та хореографія, яку я створював, – неокласика, набагато менше чіпає глядачів, менше викликає співчуття, емоційного відгуку в залі. Я свідомо культивую у собі неука. Я ніколи не відвідував ніяких майстер-класів, не вивчав ніяких систем сучасного танцю. Я спеціально огороджував себе від цього.

Є класичний танець, який є глобальним у всьому світі, і є школа сучасного танцю, заснована однією людиною, з її почерком, стилем – Уїльям Форсайт, Піна Бауш, Матс Ек. Дуже багато імен чудових хореографів і пройматися їх системою координат, вибудовувати свою творчість саме в цьому ключі завжди здавалося мені страшним, адже я можу втратити своє власне.

Для Вас театр – це хобі, робота чи джерело заробітку?

Чудове питання! (сміється. – Авт.) Це і хобі, і робота, і джерело заробітку.

При власних постановках ніколи не виникало бажання виконати якусь роль самому чи все вже зіграно?

Ні. Я щаслива людина. Я повністю наївся своїм виконавським танцювальним мистецтвом за час роботи в театрі. Я протанцьовував 10 років. Коли я зайнявся балетмейстерством, я зрозумів, що танців мені вже не треба. Це не та сублімація, яка мені необхідна. Мені вистачає творчості в тому, що я роблю за межами сцени.

Як часто відвідуєте театр і який Ваш улюблений театр у Києві?

На жаль, я у Києві майже не відвідую театр, тому що працюю щодня з 7 до 11 вечора. Вихідний понеділок. А зараз, коли до прем`єри залишилися менше двох тижнів, узагалі працюємо без вихідних. Тому все театральне життя Києва проходить повз мене. Хоча я часто одержую запрошення, від яких постійно відмовляюся. Робота, робота, робота…

Ваші твори сприймаються досить неоднозначно. Одні глядачі залишаються у захопленні від незвичайного шоу та оригінального рішення, а інші критикують за відсутність класичної основи. Як Ви ставитеся до критики?

Абсолютно спокійно. Є головний критик, до думки якого я завжди прислухаюся, і він часто буває набагато суворішим, ніж будь-хто з глядачів, що сидять у залі, – це я сам. Щоб мені самому сподобалося, мені потрібно дуже багато для цього зробити.

“Лускунчик” традиційно вважається дитячим твором. Як у Вас виникла ідея переробити п’єсу в казку для дорослих?

Я прочитав Гофмана і зрозумів, що казка не така мила і наївна, як її трактують на балетних сценах. Вона набагато глибша, філософічніша, психологічніша. Вона оповідає дуже непросту історію про світ дитини, про те, який не схожий цей світ на той, як його уявляють дорослі.

Як Ви вважаєте, майбутнє за класичним балетом чи за модерном?

Майбутнє відкрите для усього, що надалі готове стати класикою. Разом із Моцартом творили багато композиторів, але в історії залишився саме він, і він житиме завжди. Те саме з класичним балетом. Є твори, які залишаться і переживуть нас з вами і наших дітей і внуків. І деякі твори, які створюються зараз, чекає та ж доля, що і моцартські – жити довго-довго і люди ходитимуть на них, тому що це є класика.

А класика – це те, що нетлінне. Але для того, щоб вона з`являлася, повинні з`являтися нові твори, які створені новою мовою. Моцарт не писав мовою Вівальді, Вівальді не писав мовою григоріанських хоралів, григоріанські хорали не писалися музикою античної Греції. Кожен час виробляв свою мову.

Ваша постановка ставилася уже“Большому театрі”, а яка сцена для Вас так би мовити “заповітна мрія”?

Будь-яка сцена, яка дозволить реалізувати себе повною мірою.

Зараз балет переживає не найкращі часи. Чому він не так популярний, як інші види мистецтва?

Це все циклічно. Упродовж історії будь-якого з мистецтв ми можемо бачити зльоти і падіння, знову зльоти і знову падіння. Щось виходить на перший план, щось відходить на другий. Це нормальна тенденція. І, на щастя, ми не можемо передбачити, що буде далі.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News