Чи варто дражнити голодного ведмедя?

Володимир Огризко, як кажуть джерела в МЗС, особисто вимагає, щоб на кожну заяву з боку Росії лунала відповідна заява з української сторони... Наскільки ця тактика корисна в сучасних умовах і чи сприятиме вона нормальному діалогу?

Український МЗС останнім часом взяв на озброєння нову тактику: на кожну заяву з Москви відповідати власною заявою. Наскільки ця тактика корисна в сучасних умовах і чи сприятиме вона нормальному діалогу? Відповіді на це питання, здається, не знають, навіть в самому МЗС, намагаючись лише аргументувати свої дії “патріотизмом”. Але ж, як відомо, справжній патріотизм не в тому, щоб голосно кричати на кожному кроці про любов до своєї країни, а в тому, щоб не зробити для неї гіршого. І тут, здається, досвід Грузії нічому не навчив керівників українського дипломатичного відомства.

Практично рік тому в інтерв’ю з кореспондентом УНІАН в Парижі міністр закордонних справ України Володимир Огризко заявив, що в переговорах з Росією необхідно використати всі можливості для компромісів. Тоді це стосувалося, передусім, питань демаркації українсько-російського сухопутного кордону та передачі Україні маяків, якими, відповідно до рішення Вищого адміністративного суду України, російський Чорноморський флот користується незаконно. З того часу всі ці проблеми так і залишаються невирішеними, а судячи з останніх дій МЗС, очевидно, можна говорити про те, що міністр більше можливостей для компромісів не бачить.

Очевидно, що “переламною точкою” у підходах українського МЗС до відносин з Росією стала російсько-грузинська війна. Якщо спочатку року МЗС в середньому продукував 2-3 коментарі щодо заяв російських колег, то вже з серпня ця кількість зросла в середньому вдвічі – до 5-6 на місяць. При цьому, темпи зростання тільки нарощуються. Так, спочатку листопада до сьогоднішнього дня МЗС встиг вже 5 разів відреагувати на заяви російських дипломатів: коментарем прес-служби про припинення трансляції російських каналів, двома гучними заявами посла з особливих доручень Володимира Семенова про функціонування Чорноморського флоту Росії, заявою Директора Першого територіального департаменту МЗС Леоніда Осаволюка про подвійні стандарти Росії при делімітації водних кордонів та заявою прес-служби про неприпустимість участі Посольства Росії у підготовці показу “антиукраїнського фільму” – “Війна 08.08.08. Мистецтво зради”. Така підвищена активність МЗС пояснюється дуже просто: Володимир Огризко, як кажуть джерела в МЗС, особисто вимагає, щоб на кожну заяву з боку Росії лунала відповідна заява з української сторони.

До війни заяв український МЗС готовий долучати, навіть журналістів. Автору цих рядків також пропонували взяти участь у підготовці відповіді черговому російському дипломату, якій назвав “гіпотетичною” можливість приєднання України до Європейського співтовариства. Саме ця “гіпотетичність” викликала обурення МЗС, який всіма правдами і неправдами намагається демонструвати своєму безпосередньому керівнику – Президенту – успішність роботи на європейському напрямку. Хоча, яка може бути успішність без успіхів всередині держави незрозуміло, адже в ЄС не беруть за “красиві очі”, про що писав неодноразово і УНІАН, і інші українські ЗМІ. Цікаво, що сама заява вищезгаданого російського дипломата, а саме заступника голови МЗС Росії Олександра Грушка, не носила антиукраїнського характеру: він, в цілому, підтримав європейську інтеграцію України та Грузії, зазначивши лише, що для Росії важливо, щоб перед цими країнами не ставили вибір: Росія чи ЄС.

Посол Росії в Україні Віктор Чорномирдін здивований тоном заяви МЗС України щодо фільму “Війна 08.08.08. Мистецтво зради”

Що ж до ситуації навколо показу фільму “Війна 08.08.08. Мистецтво зради”, то вона взагалі не може не викликати здивування. Звичайно, сам фільм побудований на підґрунті російського сприйняття серпневих подій навколо Цхінвалі, а тому і розповідає про “звірства” грузинської армії та підтримку грузин з боку США. Що ж до антиукраїнських моментів, то таких, мабуть, реально лише два: наведена статистика щодо постачання української зброї до Грузії та містяться голослівні звинувачення в участі громадян України в бойових діях на боці грузинської армії. До речі, відкидати ці заяви, очевидно, не можна, бо ніхто не може стверджувати, що не знайшлося кількох десятків людей, що звикли жити війною, і які з українськими паспортами поїхали до Грузії. А от перевірити з цього приводу заяву, зроблену у фільмі головою київської організації УНА-УНСО Ігорем  Мазуром про намір направити кілька сотень українців “на відпочинок на Кавказ” було б варто, мабуть, правоохоронним органам. Бо таке “відправлення”, очевидно, загрожувало б і міжнародному іміджу України, і життю окремих українських громадян, які могли б поїхати в таку “поїздку”. З іншого боку, стрічка дає можливість побачити і відсутність достатньої кількості доказів у російської сторони щодо “злочинів” грузинської армії. Скажімо, протягом всього фільму, тривалістю 50 хвилин, чотири рази демонструється один і той самий кадр – розтрощений “Жигульонок” з двома загиблими в ньому місцевими жителями.

Втім, справа навіть не у фільмі та у реакції на нього МЗС (як відомо, МЗС засудив участь російського Посольства в організації показу цього фільму в готелі “Hyatt”, якій так і не відбувся через можливість проведення акцій протесту). Звичайно, на російських телеканалах досить багато сюжетів, в яких перекручується інформація щодо України, в яких намагаються розказати росіянам про те, що українці – грабіжники (крадуть газ), русофоби (забороняють російську мову), терористи (постачають зброю злочинним режимам) і так далі. Всі вони з’являються за принципами інформаційної війни, розв’язаної російським керівництвом, в першу чергу, проти власних громадян. Звичайно, набагато простіше розповісти про проблеми в сусіда і зайняти голови людей саме цими проблемами, ніж проблемами внутрішньо-російськими. Набагато простіше розповісти, що навколо вороги, звинувативши їх у всіх проблемах життя в Росії. І, треба зазначити, що для проведення такої війни у російського керівництва є все необхідне: слухняні медіа, загальнодержавна мобілізація силовиків, злагоджена робота зовнішньої розвідки та ФСБ. Українському ж керівництву навряд чи є сенс втягуватися у таку війну, адже ні відповідних ресурсів, ні відповідного досвіду немає. Про це 14 листопада заявила і радник секретаря РНБО України, фахівець з питань інформаційних війн Лідія Смола. «Росія доволі ефективно проводить інформаційно-психологічну війну щодо України. Вона проводить її системно, планово,  з чітко визначеними структурами. В Україні ми доволі ситуативно на це реагуємо. А якщо говорити про протидію, то ми діємо не на випередження і не на превентивні кроки, а просто реагуємо», - заявила вона в інтерв’ю “Німецькій хвилі”, додавши, що таке “реагування” українського МЗС вдало використовують російські мас-медіа, щоб показати Україну в негативному світлі.

Здавалося б за роки, що минули з часів “помаранчевої революції” українська влада вже не одного разу стикалася з проблемами, коли починала намагатися приймати “російські правила гри” і йти на загострення. Достатньо згадати хіба відомого керівника “Нафтогазу” Олексія Івченка, якій їздив на переговори до Москви з перекладачем. Чим такі поїздки закінчилися для Україні – відомо всім. Однак, МЗС, в черговий раз демонструє приклад того, що історія нічому не вчить.

Не вчить нічому і поведінка, що демонструється останнім часом лідерами Європейського Союзу – організації, до якої ми так намагаємося приєднатися, принаймні на словах. А дарма. Бо ж навіть Литва та Польща, які перебувають під певною “охороною” ЄС та НАТО не змогли переконати партнерів по ЄС ні запровадити санкції проти Росії одразу після війни, ні загальмувати процес переговорів про нову угоду після того, як в цілому, Росія виконала пункти плану мирного врегулювання ситуації в Грузії. На останньому самміті ЄС-Росія, що відбувся 14 листопада в Ніцці, президент головуючої в ЄС Франції Ніколя Саркозі фактично прямо звинуватив тих “друзів” Грузії з Європейського Союзу, які домагалися підтримки дій Михайла Саакашвілі. “Між стратегією певних “друзів” Грузії з ЄС і нашою, ми можемо сказати, що наша стратегія більш ефективна”, - заявив французький Президент. Він наголосив на тому, що діалог – не є ознакою слабкості, а, скоріше навпаки, ознакою рішучості та сміливості говорити своїм партнерам те, що хочеш їм сказати. «Як можна подолати розбіжності, якщо не розмовляти?», - поставив риторичне запитання французький Президент.

Звичайно, Україна – не Франція, і для неї складніше вести переговори з північним сусідом. Причин для того – безліч: і географічна близькість Росії, і велика підтримка російської політики значною кількістю громадян України, і бажання Росії не випустити України зі своєї “зони впливу”, і газова залежність. Але ж з іншого боку, Україна, на відміну від Франції, може набагато швидше перетворитися з учасника діалогу на чергову жертву кремлівської агресії. Не дарма, за свідчення журналу “Le Nouvel Observateur” цього літа французькі космічні спостереження були перенаправлені на російсько-українські кордони, оскільки спецслужби Франції побоювалися можливої атаки Росії на Крим. Тож, чи варто “допомагати” російській владі знайти додаткові причини для виправдання можливих агресивних дій проти української території? Звичайно, відповідати заявами на заяви набагато легше, ніж намагатись побудувати справжній виважений діалог і виважену політику щодо Росії. Однак, кидаючись на барикади, як це зараз робить український МЗС, важливо не забувати, що це може бути виправданим лише в тому випадку, коли той, хто закриває амбразуру своїм тілом, рятує життя і спокій інших, а не навпаки.

Сергій Воропаєв.