50 років тому Інститут отоларингології у Києві створив глухий професор

50 років тому Інститут отоларингології у Києві створив глухий професор

Навчившись читати по губах,  Коломійченко захистив кандидатську, а потім – докторську…

Рівно 50 років тому, 7 червня 1960 року, в Києві було створено Інститут отоларингології, який сьогодні носить ім’я професора Олексія Коломійченка. Першим директором був доктор медичних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР, лауреат Ленінської премії Олексій Сидорович Коломійченко – учений зі світовим іменем. Він був неймовірним лікарем. Висловлюючись сухою мовою науки, Коломійченко зробив вагомий внесок у розробку тонзилярної проблеми, діагностику та лікування запальних процесів у середньому вусі, внутрішньочерепних ускладнень, у консервативну терапію пацієнтів при основних захворюваннях вуха, горла й носа, у лікування осіб з травматичними ушкодженнями, склеромою верхніх дихальних шляхів, професійною патологією, у діагностику й лікування приглухуватості різного походження. Він був новатором у операціях при отосклерозі, що поліпшують слух. Зусилля, спрямовані на розвиток слуховідновної хірургії, дістали високу оцінку тодішнього уряду: у 1964 році Коломійченко був удостоєний Ленінської премії за розробку та впровадження в практику слуховідновних операцій при отосклерозі. Професор Коломійченко помер 1974 року, але сьогодні живуть і працюють люди, яким він подарував здатність чути, співати, грати на музичних інструментах. Олексій Сидорович, обіймаючи високу посаду в радянські часи, категорично відмовився вступати у Компартію.

Сьогодні в інституті працює Музей імені Олексія Коломійченка.

Іронія долі полягала в тому, що сам професор, який повертав людям слух, був глухим. Він утратив його внаслідок хвороби ще в молодості…

Спогадами про цього унікального українця з нами поділилися люди, які його добре знали…

Професорові Григорію Тіміну Олексій Коломійченко заповів свої хірургічні інструменти.

– Я досі цими інструментами користуюся, – каже він. – Олексій Коломійченко був справжнісіньким самородком, якого Україна народила за останнє століття. Він був людиною енциклопедичних знань, був кращим з кращих отоларингологів свого часу в усьому світі. Був дуже строгий і вимогливий до своїх підлеглих і учнів, але водночас дуже справедливим. Олексій Сидорович залишив великий спадок, і я себе завжди почуватиму зобов’язаним цій людині, він дуже багато мені дав. Я б ніколи не став тим, ким став сьогодні, якби не він. Звісно, тепер до кінця своїх днів я мушу передавати це далі – своїм наступникам.

Коломійченко був чудовим ученим, дуже відчував нове. Можу навести простий приклад. Коли вручили Нобелівську премію за лазери, то наступного ж дня він мене викликав у кабінет і сказав: «Ми повинні подивитися, чи можна використовувати цей інструмент у медицині». Тоді я дуже активно цим займався… І коли його приймали в Академію наук України, він робив доповідь саме з використання лазерів у біології. Потім я на цю саму тему захистив докторську в 1982 році. Вона була перша в СРСР. Про його величину як вченого свідчить Ленінська премія у 1964 році за розробку операції на «стремені овального вікна». Завдяки тому фундаменту, який він заклав у інституті заклад досі існує і функціонує, незважаючи на, наприклад, фактичне припинення фінансування в останні два десятиліття. В інституті він створив лабораторії з фізіології, електронної мікроскопії, мікробіології, вірусології. Дав можливість не лише практично освоювати свою спеціальність, а й збагачувати її теоретичним науковими дослідженнями, щоб була відповідна база.

З Олексієм Коломійченком було непросто працювати, бо він працював як віл, від зорі до зорі, і вимагав цього від усіх. Усе-таки головною його турботою були хворі… Я не знаю, коли він спав, але він ще встигав читати художню літературу й відвідувати модні в той час постановки – театральні, музичні. Хоча нам – його учням – було надзвичайно важко, та водночас – цікаво, бо ми всі розуміли, що маємо справу з неординарною, дуже талановитою людиною. Я є одним з докторів, професорів, хто продовжує його справу. Він завжди повторював, що вчений без учнів – це жалюгідне видовище.

Так, він був глухим, але це абсолютно не заважало в роботі. Навпаки – часом здавалося, він краще чує, ніж ті, хто має слух.

Він користувався слуховим апаратом, який був досить недосконалий, але як би не було важко Олексієві Сидоровичу, навколишні цього не відчували.

Його б сьогодні могли вилікувати, є багато цифрових апаратів, які б йому допомогли.

Були спроби повернути йому слух. Першу операцію зробив американець Самюель Розен. Це був 1958 рік. Розен робив у Америці схожі операції, але з Коломійченком у нього щось не вийшло. Потім ще одну спробу зробив його учень Щуровський, але теж нічого не змінилося.

Якщо людина повністю втратила слух, ми можемо повернути його, вживлюючи штучне вухо – кохліарний імплант. На жаль, кохліарна імплантація допомагає лише при цілковитій глухоті, приглухуватості – ні.

Пройшло чимало років від його смерті, проте його внучка Олена Коломійченко розповідає про нього, наче його не стало буквально вчора.

 

– Я його відчуваю, – каже вона, – кожну секунду відчуваю. Коли мені погано, я одягаю його сорочку… Можливо, він як ніхто інший розумів, що таке бути обділеним слухом. Нещодавно в його записочках знайшла фразу: «Ніхто з чуючих не може зрозуміти, що відчуває глухий. Ніхто не може зрозуміти, чому ця операція була потрібна. Тільки глухий може зрозуміти, що таке бути відторгнутим від усього, огородженим, позбавленим звуків світу природи». Тепер я собі думаю, що, можливо, це його й спонукало зробити щось для подібних до нього, щоб вони могли чути.

Пані Олена розповідає, що дідусь втратив слух зовсім молодим хлопцем, коли їхав у потязі й застудив вуха. Під час навчання в медінституті він їздив провідником. Щоб якось виживати. Потяги не опалювалися, це були революційні часи. Олексій Сидорович почав приймати препарати стрептоцидового ряду, і саме вони привели до втрати слуху. Батьки його були простими селянами, у яких було десятеро дітей, тому, звісно, мало чим могли його забезпечити.

– У нього була неймовірна сила волі, якої не вистачає мені й багатьом молодим людям сьогодні. Сам він ніколи не жалівся на відсутність слуху. Про те, що він відчував, я тільки недавно прочитала в його записках. Більше того, наша родина вела нормальний спосіб життя. Наш дім був відкритий для всіх. Коли він будував наш дім у Рудиках під Києвом, то намагався все продумати так, щоб друзі, приятелі приїжджали сюди жити й не набридали одне одному.

Дідусь пані Олени дуже здібна людина, він швидко навчився читати по губах.

– Навчившись читати по губах, він захистив кандидатську, а потім – докторську дисертації. Й оперував людей. Моя бабуся згадує, що вони всі його називали «професор золоторучка». У нього були начебто масивні руки, але надзвичайно чутливі.

Багато пацієнтів одужували просто дома в професора Коломійченка, він особисто за ними доглядав. У нього не було ні неділі, ні свята, якщо страждав його хворий. Казав: «Як я можу не піти в лікарню, якщо я прооперував чотирирічну дитину?» Часто бувало таке, що він ішов пішки взимку з Рейтарської в Охматдит.

– До нього люди приїжджали з усіх регіонів тодішнього Радянського Союзу: Вірменії, Грузії, Сибіру, – пригадує онука. – Хоча він і був строгий зі своїми учнями, але водночас «дуже хороший». Наприклад, пам’ятаю, як одного разу в нас на дачі в Рудиках жило двоє юних лікарів: Юра Сушко і Вітя Щуровський. Їм зараз років по вісімдесят. Дідусь їх поселив сюди, щоб вони написали дисертації, бо вважав, якщо житимуть у гуртожитку, то ніколи їх не закінчать. І щоб вони не сиділи голодними, сам їм привозив їжу. Звісно, Олексій Сидорович вважав їх здібними, тому йому хотілося їм допомогти.

Він дуже переживав, коли 1968 року радянські війська ввійшли в Чехію. Пам’ятаю, він сидів дуже зажурений, потім погукав мене й каже: «Принеси, доню, коньяку». Налив собі й мені – я ще була дитиною. Хоча ніколи не пив... Він прикладав слуховий апарат до приймача й напружено слухав «ворожі голоси», особливо радіо «Свобода».

Директор Інституту професор Дмитро Заболотний сьогодні продовжує справу Олексія Коломійченка.

Він третій за рахунком директор.

– У шістдесятих роках не було Інтернету й комп’ютерів, але Олексій Сидорович їздив на міжнародні конференції і примусив свою молодь, яка знала англійську, відстежувати, що робиться у світі у цій сфері. Він побачив, що розвивається такий напрямок, як слухопокращувальні операції при отосклерозі. Отосклероз – це таке захворювання, коли стремінце – одна з кісточок – замуровується в кістці, і не працює… Він почав розробляти ці операції.

Сьогодні в Україні, за словами Дмитра Заболотного, на понижений слух страждає від п’яти до семи відсотків населення.

– Чи всяку глухоту можна вилікувати? – поцікавилася я.

– Ні. Найстрашніше, коли в людини страждає слуховий рецептор – нервові клітини.

– Це вроджене?

– Не обов’язково. Це може бути й вроджене, а може бути наслідком захворювання в перші роки життя. Дітям призначать герміцин, колись призначали стрептоміцин… Такими препаратами лікують, наприклад, запалення легень, але від них діти можуть втратити слух. І лікуванню це не піддається. Люди стають глухими. Грип та інші інфекційні захворювання теж часто дають ускладнення. У світі поки що цьому не можуть дати ради. Учені придумали кохліарний апарат. Робиться операція, і до нерва підключається штучне вухо… Це такий кохліарний імплант, який вживлюється у вухо… Перша така операція в Інституті була зроблена в 91 році. Україна експортує ці імпланти з Австрії і Швейцарії. Нещодавно ми таку операцію зробили двом близнятам. Зараз діти вже співають у хорі й ходять у звичайну школу.

– Чи вживлення такого імпланта вважається складною операцією?

– Вона непроста... Але якщо гарний отохірург, який працює все життя у своїй сфері, то все проходить добре. У нашому інституті такі операції роблять четверо-п’ятеро чоловік. Проблема в тому, що цих імплантів не вистачає. Пересаджуємо їх 30-50 на рік, але потрібно значно більше. Держава не закуповувала їх у достатній кількості. Цього року нам пообіцяли двісті штук. Один імплант коштує від 20 до 30 тисяч євро. На сьогодні черга – десь п’ятсот чоловік. Якби імплантів було достатньо, за два роки черги б не було. І це ж вигідно самій державі. Адже глухі люди – це інваліди й держава працює на них, а якщо їм зробити операцію, то їх можна знімати з групи інвалідності. Є співаки, піаністи, які в дитинстві були абсолютно глухими. Якби було нормальне фінансування таких операцій, то школи для глухонімих взагалі були б непотрібні. 70-90 відсотків дітей у цих школах можна було б повернути слух. Варто лише вчасно робити операції. Ми вже більш як двадцять років нікого не направляємо на лікування за кордон. Як на мене, це добрий показник. Зате наша молодь доволі часто їздить за кордон на навчання.

– Чи можна профілактичними засобами уникнути глухоти?

– Передусім треба, щоб дитячі, дільничні лікарі не призначали ототоксичних антибіотиків. І щоб люди не займалися самолікуванням.

– Чи з’явилися нові хвороби з вашого профілю, про які не знали в часи Коломійченка?

– Я б сказав, що просто змінився спектр хвороб. Збільшилися алергічні захворювання, онкологічні.

Ми робимо дуже складні хірургічні операції з видалення пухлин. Буває таке, що пухлина займає майже всю черепну порожнину. Раніше ми цього не робили, бо не було МРТ і всього іншого...

Ми зробили 260 таких операцій. Буває, що одна операція триває 10-12 годин. Хірурги міняються кілька разів.

Тобто лор не лише гланди видаляє…

Ксеня Лесів

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter