Чи потрібна медицина українському селу?

Скільки вже було сказано, проведено нарад і конференцій щодо проблеми вимирання українського села?! Не допомагають тут ні президентські укази, ні рішення уряду, ні відозви депутатів різних рівнів...

Скільки вже було сказано, проведено нарад і конференцій щодо проблеми вимирання українського села?! Тільки ситуація від цього не ліпшає. Не допомагають тут ні президентські укази, ні рішення уряду, ні відозви депутатів різних рівнів. Ось і зовсім недавно був обнародуваний черговий циркуляр нашого уряду. Своєю ухвалою (№1158 від 19.09.2007 р.) Кабінет Міністрів затвердив «Державну цільову програму розвитку українського сіла на період до 2015 року». Заклопотаність державних мужів ситуацією в сільській місцевості зрозуміла: деградація і вимирання сільського населення досягла таких критичних величин, що це стало нести реальну загрозу продовольчій безпеці країни. Фахівці відзначають, що рівень споживання в Україні основних продуктів харчування на душу населення зберігається значно нижче не тільки за раціональні, але й мінімальні норми.

Практично всі експерти у один голос стверджують, що вартість праці селянина знецінена до крайності, а звідси і  найгостріші проблеми села: бідність і відсутність мотивації до праці, безробіття і трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури і депопуляція населення.

Затверджена державна програма, своєю метою декларує забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності. Неважко відмітити, що цілі програми, що оповістили, розглядають людину, що проживає в сільській місцевості не як суб`єкт, а як об`єкт або елемент в загальнодержавній економічній машині. Таким підходом пронизана і вся нова стратегічна програма «Допомозі селу», що розмістилася на багатьох десятках сторінок тексту. Як свідчить досвід минулих років, можна навіть не сумніватися, що і в 2015 році означені проблеми села залишаться не менш актуальними, ніж сьогодні.

Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на сьомий пункт розділу державної програми «Розвиток соціальної сфери сіла і сільських територій», який розглядає медичне обслуговування селян. Загальні фрази типу «поліпшення демографічної ситуації», «поліпшення медичної допомоги», «забезпечення рівного доступу», «підвищення якості послуг» лише свідчать про те, що розробники програми дуже далекі від сьогоднішніх реалій українського села в цілому, і, зокрема, від проблем сільської охорони здоров`я. Чиновники всі ніяк не вирішать, як же будувати сільську медицину, закликають селян ще трохи зачекати. А чекати вже немає коли.

В Україні понад 9300 сіл, де живе 13 млн. осіб, не мають фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАПів) і аптечних пунктів. Проведені дослідження стверджують, що 65 % смертей на селі не є обов`язковими, тобто людей можна було б врятувати, якби вчасно надали професійну медичну допомогу. Статистика свідчить, що населення України щорічно скорочується на 1,4%, і темпи депопуляції особливо значні на селі.

Те, що проблеми українського села вжахають, відомо всім. Розуміння цього демонстрували керівники різних гілок влади. Президент України у вересні 2002 р. підписав указ «Про комплексні заходи щодо поліпшення медичного обслуговування сільського населення на 2003-2005 роки». Влітку 2006 р. Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини на період до 2010 року, яка припускала, що до 2010 р. питома вага медичних послуг сільському населенню від сімейних лікарів зросте до 65-80%.

«Піклуючись» про сільську медицину, чиновники витратили немало паперу. Проте, коли в березні цього року президент В.Ющенко побував на Сумщині, він зробив для себе “несподіваний” висновок: «Парадоксально, але саме сільська медицина, від рівня якої залежить здоров`я величезної частини українців, у важкому стані. 90% ФАПів не мають необхідного устаткування, а медикаментами 100% установ забезпечено менш ніж наполовину».

Що ж робити? Чи можна зробити сільську медицину доступною і якісною? Постараюся поділитися власними роздумами із цього приводу. Вважаю, що не можна зробити серйозні перетворення у сфері надання медичної допомоги сільському населенню без проведення системної реорганізації всієї медичної галузі, без радикальної зміни державної соціальної політики.

Очевидно, що існуюча організація медичної допомоги, система управління і фінансування галуззю, що збереглися з радянських часів, знаходяться в серйозній суперечності з новими соціально-економічними реаліями сучасного села. Об`єктивно держава не може виконати своїх декларативних зобов`язань щодо безкоштовної медичної допомоги, записаних в Конституції України. Тягар утримання сільських медичних установ воно скинуло на плечі місцевих громад, яким урізувало права розпоряджатися власними ресурсами, надаючи зверху «подачки» за залишковим принципом.

Після ухвалення Бюджетного кодексу України, первинна ланка системи охорони здоров`я була переведена на «голодний пайок» місцевої влади. Сільські ради при існуючій системі збору податків і розподілу бюджетних коштів опинилися не здатні утримувати фельдшерсько-акушерські пункти і сільські лікарські амбулаторії. Передача медицини на повний баланс місцевих рад, зрештою, привело до розвалу і без того не дуже адекватної системи охорони здоров`я в країні. Надії на те, що Закон про місцеве самоврядування змінить ситуацію з медичною допомогою на місцях, не виправдалися.

Фактично, сільські медичні установи стали заручниками недосконалої бюджетної системи і суб`єктивного ставлення з боку керівництва місцевого самоврядування. Деколи можна було спостерігати картину, коли доля сільської медичної установи або його персоналу визначалася примхою, власними симпатіями сільського голови або чиїмись надуманими партійними інтересами. Відомі випадки, коли хороші типові приміщення ФАПів місцева влада «прихватизовувала», і медпункти тепер туляться в непристосованих будовах. Нерідко, в кінці року, на тлі розрухи і убогості в сільській медицині, у ряді сільрад залишаються невикористані гроші на медикаменти або на невідкладну допомогу через відсутність лікаря в селі. Ці засоби так і не доходять до сільської охорони здоров`я.

Хронічний дефіцит медичних кадрів на селі став вже притчею во язицах. Не бажають випускники медичних вузів їхати в сільську місцевість. Не допомагають цьому ні цільові прийоми в медичні навчальні заклади, ні так звані «державні напрями» фахівців на роботу в село. Низький рівень оснащеності медустанов в сільських районах також не сприяє закріпленню фахівців. Неадекватна сучасному життю зарплата молодого фахівця, відсутність хоч якось облаштованого житла,  - результат соціальної державної політики, яка прирікає сіло на вимирання, породжує його тотальну соціально-духовну і фізичну деградацію.

Не можна підняти рівень сільської медицини без реальних реформ в галузі в цілому, без зміни в податковій і бюджетній сферах, без проведення нової соціальної політики на селі, без впровадження механізмів ефективного самоврядування адміністративно-територіальних утворень. Зупинимося на напрямах реорганізації системи надання медичної допомоги, реалізація яких позитивно позначиться і на сільській охороні здоров`я.

По-перше, доцільно сконцентрувати систему управління, розробки загальної медичної політики, розподілу галузевих ресурсів на рівні єдиного медичного простору регіону (області, АРК).

По-друге, потрібно перейти від моноканального (бюджетного) фінансування до багатоканального. При цьому важливо сформувати ефективні механізми економічного регулювання (через розвиток системи договірних відносин між медичними самостійно господарюючими суб`єктами і усередині них, формування інтегрованої системи надання і фінансування медичної допомоги, організацію управлінського обліку в медустановах і т.д.).

По-третє, пріоритетом трансформації галузі повинен стати зсув акценту у бік розвитку позалікарняної допомоги на принципах загально-лікарської (сімейної) практики через здійснення структурної реорганізації стаціонарного сектору медичної допомоги.

По-четверте, докорінного перегляду вимагає система медичної освіти, підготовки, розподілу і підвищення кваліфікації медичних кадрів. При цьому слід орієнтуватися на існуючі стандарти медичної освіти (сестринський процес, загально-лікарська практика тощо).

По-п`яте, прийшов час переходу галузі від екстенсивного типу розвитку на парадигму реалізації інтенсивних соціальних медичних технологій.

Здійснення цих напрямів можливе лише при бажанні і політичної волі у владної еліти. Поки що ні того, ні іншого за багато років державної незалежності не було. Залишаються лише благі наміри, гори чиновницьких паперів-прожектів. А село старіє, деградує, вимирає.

Не допоможуть ні урядові циркуляри, ні президентські укази, поки в країні не прийде усвідомлення того, що найцінніше в нашому житті – це інтереси і потреби звичайної людини. Коли це відбудеться, тоді і охорона здоров`я почне міняти свої пріоритети з галузевих потреб, де цінується «робота ліжка», а не ефективно надана медична допомога, на  вирішення реальних проблем хворої людини. Коли ж село розглядатиметься не як об`єкт реалізації продовольчої програми або джерело національної культури, а як співтовариство громадян, чиї конституційні права не може захистити держава, чиї інтереси і потреби ігноруються так званою владною елітою?!? Поки ці і інші питання залишаються без відповіді. Чи довго?

Олег Перетяка, Луганська область

УНІАН в Google News