Чи може друг замінити психолога?

Друж­ня до­по­мо­га зменшує на­ше страж­дан­ня, біль і три­во­гу. У психотерапевта - інше завдання...

Друж­ня до­по­мо­га, тоб­то співчуття і участь, зменшує на­ше страж­дан­ня, біль і три­во­гу.

Але че­рез де­я­кий час виникає но­ва про­бле­ма, і ми зно­ву звертаємося за до­по­мо­гою до друзів. В психотерапії все інакше. Ми праг­не­мо до то­го, щоб у клієнта ви­ник­ло відчуття про­це­су, ру­ху, поступової зміни. І будуємо склад­ну сис­те­му взаємодії, для то­го, щоб той, хто прий­шов до нас за до­по­мо­гою, ра­но чи пізно міг відмовитися від неї.

Зав­дан­ня психотерапевтів полягає в то­му, щоб до­по­мог­ти нам по-іншому по­гля­ну­ти на влас­не жит­тя. А сенс дружньої участі - втішити, поспівчувати і підтримати в да­ний мо­мент. Розуміючи при цьо­му межі своїх мож­ли­вос­тей, щоб (не) втру­чан­ням не зав­да­ти другові до­дат­ко­ву трав­му.

Вчи­ти­ся співчуття

Ми втішаємо на­ших друзів у важкі періоди їх жит­тя. І сподіваємося, що во­ни бу­дуть уважні до нас: да­дуть ви­го­во­ри­ти­ся, не пе­ре­би­ва­ю­чи, вис­лу­ха­ють, зрозуміють.

Друж­ба не­мож­ли­ва без емоційної включеності один од­но­го. Пси­хо­те­ра­пев­ту для успішної ро­бо­ти необхідна дистанція у сто­сун­ках з клієнтом. Во­на дозволяє вес­ти відкритий діалог, зав­дя­ки яко­му лю­ди­на відчуває, що її прий­ма­ють та­кою, яка во­на є, і мож­на го­во­ри­ти про все, не по­бо­ю­ю­чись за­суд­жен­ня або не­схва­лен­ня.

Ро­бо­та психологів вимагає ве­ли­ких зу­силь і майстерності, і во­на оплачується. Друж­ба ж без­ко­рис­ли­ва. Пси­хо­те­ра­пев­ти вчать­ся відчувати іншу лю­ди­ну, опа­но­ву­ють техніку ем­па­тич­но­го слу­хан­ня.

Зви­чай­но, тим, хто виб­рав цю професію з співпереживання лю­дям, а не з ба­жан­ня маніпулювати і ке­ру­ва­ти ни­ми, лег­ко освоїти вміння спілкуватися, не за­суд­жу­ю­чи, не оцінюючи інших, не став­ля­чи їм діагнози. Але і для них не­з­вич­но слу­ха­ти іншого (навіть, як­що він го­во­рить про зовсім не­знач­не) з тією ува­гою і на­ма­ган­ням, на що во­ни здатні. То­му перші досліди психологічного кон­суль­ту­ван­ня про­хо­дять під кон­тро­лем супервізора, досвідченого пси­хо­те­ра­пев­та.

Що ж ро­би­ти, як­що ми опи­ни­ли­ся мимовільним свідком то­го, як под­ру­га все більше занурюється в депресію? Бу­ти справжнім дру­гом в цьо­му ви­пад­ку означає на­по­ляг­ти на то­му, щоб во­на звер­ну­ла­ся за до­по­мо­гою до професіоналів.

Не­без­печ­на залежність

Дві двадцятирічні дівчини си­дять в ка­фе. Од­на з них, лед­ве стри­му­ю­чи сль­о­зи, розповідає про не­вда­лий ро­ман. Чо­му їй весь час не щас­тить - мо­же бу­ти, з нею що щось не так?

"Насправді ти хотіла б за­ли­ши­ти­ся од­на, те­бе це влаштовує, і са­ма ти ро­биш усе, щоб те­бе ки­да­ли. Ти ду­же інфантильна, щоб взя­ти на се­бе відповідальність за ваші відносини", - без­п­рист­рас­ним то­ном ек­с­пер­та відповідає їй под­ру­га.

Такі вис­нов­ки мож­на на­зва­ти "наївним психоаналізом" (або професійним кон­суль­ту­ван­ням): у них ба­га­то осо­бис­тих, безапеляційних оцінок і по­рад, які за­до­воль­ня­ють праг­нен­ня до лідерства тих, хто їх вимовляє.

Позиція особ­ли­во довіреної осо­би, до яко­го навколишні звер­та­ють­ся за рішенням своїх осо­бис­тих чи сімейних про­блем, підвищує самооцінку. І лю­ди­на швид­ко звикає бу­ти "тим, хто кра­ще знає" і починає (час­то несвідомо) гра­ти в спа­си­те­ля. Та­ким чи­ном во­на самостверджується і забуває про свої особисті про­бле­ми.

Так, по­ряд з 52-літньою Оль­гою зав­ж­ди ба­га­то под­руг, які по­тре­бу­ють підтримки. Во­на ма­ло розповідає їм про те, що турбує і хвилює її, але мо­же нескінченно об­го­во­рю­ва­ти деталі життєвих історій своїх "підопічних".

Такі лю­ди куль­ти­ву­ють чу­жу уразливість, щоб не ду­ма­ти про влас­ну. Оль­га боїться втра­ти­ти кон­троль над тим, що відбувається у своєму житті і в яко­мусь сенсі за­ле­жить від своїх друзів: по­ки по­руч є той, ко­му по­га­но, во­на бу­де відчувати се­бе добре.

Природжені слухачі

І все ж є се­ред нас ті, хто особ­ли­во роз­та­шо­ву­ють до відвертості. При­род­но, без будь-якої ви­го­ди для се­бе. У них немає ні най­мен­шо­го ба­жан­ня бу­ти те­ра­пев­та­ми для своїх друзів. Про та­ких ка­жуть - "так він при­род­же­ний пси­хо­лог!".

Це ті, хто вміє вис­лу­ха­ти, що особ­ли­во цінно, оскільки на­вко­ло нас на­ба­га­то більше лю­дей, які ак­тив­но втру­ча­ють­ся в на­ше жит­тя. Це той са­мий "дружній жи­лет", в який мож­на зруч­но і без­печ­но по­пла­ка­ти.

Точ­но підбираючи сло­ва або прос­то уваж­но слу­ха­ю­чи, во­ни до­по­ма­га­ють нам кра­ще зрозуміти се­бе. Ми не­мов ба­чи­мо в них об­ра­зи бать­ка або матері. І такі лю­ди дійсно час­то ста­ють хо­ро­ши­ми пси­хо­те­ра­пев­та­ми, як­що вирішують здо­бу­ти спеціальну освіту.

Чи мож­на відрізнити при­род­же­но­го пси­хо­ло­га від то­го, хто, не­хай і несвідомо, вибудовує на­вко­ло се­бе ко­ло "за­леж­них"?

Перші найчастіше без ревнощів відносяться до професіоналів. А лю­ди­на, що претендує на особ­ли­ву роль у своєму оточенні, сприймає професійну до­по­мо­гу болісно.

Будь-яка спро­ба друзів вирішити свої про­бле­ми без ньо­го викликає ба­жан­ня не­гай­но по­вер­ну­ти "відступника" під своє кри­ло. Існування інших мож­ли­вос­тей здається за­гро­зою йо­го особ­ли­во­го ста­но­ви­ща. Спро­буй­те ска­за­ти, що впо­ра­ли­ся з про­бле­мою самі або що збираєтеся піти на психологічний тренінг.

При­род­же­ний пси­хо­лог бу­де цьо­му ра­дий, а "гу­ру" зро­бить все мож­ли­ве, щоб знецінити те, що ро­бить­ся без йо­го відома та участі.

Різні відносини

"Справжній друг - той, з ким я се­бе відчуваю кра­ще. Це той, з ким я мо­жу посміятися над со­бою і з ким мож­на по­мов­ча­ти", - го­во­рить 32-літній Сергій.

"Ко­ли я за­над­то за­хоп­лю­ю­ся, моя найк­ра­ща под­ру­га повертає ме­не на зем­лю, - зізнається 29-літня Надія. - Во­на допомагає мені не за­плу­та­ти­ся в ро­ма­нах, ад­же я так схиль­на ви­да­ва­ти ба­жа­не за дійсне. Во­на го­во­рить: "по­ди­ви­мось, що у те­бе є насправді, відкрий нарешті очі", - і до ме­не повертається здатність яс­но мис­ли­ти.

Самі пси­хо­ло­ги ніколи не зай­ма­ють­ся психотерапією з дру­зя­ми.

Ми повинні уни­ка­ти подвійних відносин, тоб­то та­ких, де до пси­хо­те­ра­пев­тич­них до­да­ють­ся відносини споріднення, вла­ди, друж­би або любові. Во­ни за­ва­жа­ють ви­бу­до­ву­ва­ти терапевтичні відносини, вільні від оцінок. Психотерапія у цьо­му разі не мо­же бу­ти ефек­тив­ною.

То­му, навіть, для пси­хо­те­ра­пев­та друг по­ви­нен за­ли­ша­ти­ся тільки дру­гом. Найк­ра­ще, що він мо­же зро­би­ти для ньо­го, - це втішити, підтримати і, як­що зна­до­бить­ся, да­ти те­ле­фон сво­го ко­ле­ги-професіонала.

Яким би па­ра­док­саль­ним не здав­ся цей вис­но­вок, але чим кра­ще наші друзі утри­му­ють­ся від гри в пси­хо­ло­га, тим сильніше стає те, що об`єднує у нас взаємне розуміння і прий­нят­тя. І тим більше цілющою виявляється на­ша друж­ба!

zhinka.info

УНІАН в Google News