"На окупованих територіях Росія здійснює релігійний геноцид: знищуються усі церкви, крім тих, які перетворюються на парафії РПЦ", - пастор з Мелітополя Михайло Брицин

Пресвітер (священнослужитель протестантської церкви) з Мелітополя Михайло Брицин в інтерв’ю УНІАН розповів про релігійні переслідування на окупованих Росією територіях, депортацію та важливість його нинішньої місії.

Пастор Михайло Брицин до повномасштабного російського вторгнення в Україну жив у Мелітополі Запорізької області. Він служив пресвітером Церкви євангельських християн "Благодать", а також був секретарем Міжконфесійної ради християнських церков у місті. 

Попри російську окупацію, Церква євангелістів в Мелітополі продовжувала свою діяльність і допомагала місцевим жителям, доки одного дня в храмі не зʼявилися озброєні люди в балаклавах. Вони провели обшук у будинку пастора і, погрожуючи розправою, дали його родині два дні на виїзд. Пізніше в церкві "Благодать", знявши з будівлі хрест, російські окупанти розмістили так зване міністерство культури Запорізької області.

Михайло Брицин виїхав на підконтрольну Україні територію. Зараз він – директор департаменту релігійної свободи Місії "Євразія", викладає богословʼя в різних християнських навчальних закладах, проводить онлайн богослужіння для представників громади, які нині живуть у різних країнах світу. Та найважливіша його справа – це збір та аналіз інформації про злочини росіян проти релігійних спільнот на окупованих територіях. Уже вдалося підготувати й видати кілька аналітичних звітів.

Пан Брицин розповів УНІАН про злочини російських окупантів проти релігійної свободи на захоплених ними територіях, як їх фіксує та чому не вірить у покарання у міжнародних судах.

Пане Михайле, як зʼявилася і розвивалася ваша релігійна громада в Мелітополі? Що для вас означає це місто?

Я народився в Донецьку, але все своє життя прожив у Мелітополі. З цим містом повʼязані моє духовне становлення і розвиток.

Після розпаду Радянського союзу мене запросили вчитися в семінарії. У 1992-му році рукопоклали пресвітером у церкві "Благодать" саме в Мелітополі.

Загалом, наша церква у цьому місті має довгу історію. Її заснували ще у 1910 році, а за чотири роки мелітопольські євангельські християни побудували храм. Але 1936 року, за часів сталінського терору, комуністи відібрали цю будівлю у церкви, а служителів розстріляли. У 1944 році вірянам віддали фундамент іншої будівлі. Вони відбудували церкву там, однак у 1949 році будівлю відібрали знову. У 1991 році, після колапсу Радянського союзу, церкві повернули конфісковану історичну будівлю, де ми й розпочали діяльність.

До великої війни наша громада налічувала сотні прихожан. Ми, окрім звичайних, проводили ще й дитячі та жіночі богослужіння, а також спеціальні служби для незрячих і слабочуючих людей. Організовували різні дитячі, родинні акції та свята. Діяльність нашої церкви була помітною у місті.

Коли Росія анексувала Крим і почала бойові дії на Донеччині та Луганщині, вже було відчуття, що це зло може поширитися. Я розумів більше, бо батьки деякий час проживали в окупації. Жодних ілюзій щодо північних сусідів не було.

Наскільки складною і небезпечною була ситуація в окупованому Мелітополі, зважаючи, що окуповане воно було у перші дні повномасштабного російського вторгнення?

У порівнянні з Маріуполем було менше руйнувань. Зайшовши в Мелітополь, російські солдати називали себе "визволителями". Але вони "звільнили" нас від нормального життя. У місті зникли електрика, вода, зв'язок. Магазини були розграбовані, аптеки закриті, банки не працювали. Вулицями їздили солдати на бронетехніці і танках. Десь стріляли, десь було чути вибухи – це була дуже дивна "свобода".

Певний час складалося враження, що росіяни не знали, що робити, адже з квітами їх ніхто не зустрічав, як вони очікували. Але якщо в перші дні вони говорили людям — "ми тут на тиждень-два", то пізніше почали казати — "ми тут назавжди".

Складний етап життя почався і для місцевих жителів, і для церков. Нова історія їхнього служіння була непростою.

Коли в Мелітополь прийшла війна, хтось просто жив у церкві. Там пекли хліб, коли пекарні міста були закриті. Туди приносили бензин, який купили, вистоявши довжелезну чергу. Там ділилися останніми ліками, можна було дізнатись новини. Там були всі свої.

Чи можна було виїхати з міста?

Багато людей виїжджали, бо росіяни розшукували учасників АТО, військових, чиновників, активістів, журналістів. Лінії фронту як такої тоді ще не було, місцеві виїжджали сільськими дорогами, польовими стежками. Війська маневрували – маршрути для виїзду також змінювалися, і їх передавали один одному як "дорогу життя". Навесні 2022-го ще можна було виїхати з Херсона, Маріуполя через Розівку - на Запоріжжя.

Пізніше сформувався і залишався один коридор із Мелітополя - через Василівку до Запоріжжя. По ньому постійно виїжджали люди. В кінці літа з окупації виїхало багато родин, які не хотіли вести дітей до шкіл з російською програмою. А на зворотному шляху авто, які вивозили людей, ввозили гуманітарну допомогу (про складнощі евакуації з українського півдня УНІАН писав у цьому матеріалі). З перших днів безліч церков України не лише приймали переселенців, а й постачали всім необхідним тих, хто залишався на окупованих територіях.

Церкви Запоріжжя стали гуманітарними хабами, які отримували допомогу з різних країн. Їхнє служіння для окупованих територій для мене є наочним прикладом єдності. Адже частина з тих, хто займалися цією справою, могли легально виїхати за кордон. Але вони залишалися для того, щоб служити Богу і людям. Війна підтвердила народну мудрість: "Коли тривога – тоді до Бога". А також істину, що церква потрібна місту не тільки на свята.

Яким було ставлення росіян до діяльності протестантської церкви в окупації?

Церква надавала величезну гуманітарну допомогу - різні організації, партнери, церкви із вільної території передавали продукти, ліки, дитяче харчування. Церква протистояла лицемірній турботі окупантів та колаборантів своєю реальною підтримкою – тонами їжі, засобів гігієни, ліків та інших необхідних речей.

Але вже в травні-червні 2022 року така гуманітарна діяльність почала дратувати російських військових. Вони спершу просто викрадали гуманітарну допомогу на блокпостах, або роздавали людям ніби від себе. А згодом взагалі заборонили її надходження. Водіїв арештовували, транспорт забирали для власних потреб.

Співробітники російських спецслужб почали ходили на богослужіння в різні церкви. Від деяких окупанти вимагали надати звіт, які заходи проходитимуть протягом тижня, хто там буде відповідальний та конспекти проповідей… Довгі "бесіди"-допити були схожими: "Що ви за церква? Хто вас організував? Яка у вас структура? Скільки людей? Які настрої у людей? Як вони ставляться до нової влади?".А за тиждень приходили інші військові і починали ставити ті самі питання.

Відповідати насправді було просто. За 30 років мого служіння вже всі в Мелітополі знали, що ми за церква, чим ми займаємося. Також їх особливо цікавило ставлення місцевих жителів до "нової влади". Звучали погрози і пропозиції співпраці. Вони хотіли, щоб церкви пораділи "визволенню", агітували за "нову владу", але ми не погодилися.

З початком літа 2022-го року росіяни почали відбирати церковні будівлі і виганяти християн. Це стосувалося церков усіх деномінацій: православних ПЦУ, католиків, протестантів. І відбувалось у Мелітополі, Бердянську, Приморську, Енергодарі, Токмаку, Молочанську та інших окупованих містах і селах. До літа 2023 року усі церкви, крім православних Московського патріархату, були закриті.

Будівлю вашої церкви теж забрали і заборонили богослужіння?

На жаль, так. Це сталося в неділю, 11 вересня, якраз під час богослужіння. Озброєні військові в масках, шоломах і з щитами вдерлись в церкву. Людей заблокували і потім групами виводили до вестибюлю, де знімали відбитки пальців, фотографували та копіювали документи, дізнавались адреси й телефони. По усій будівлі йшов обшук. Служителів відвели на допит до церковного офісу. Мене відвели до іншої кімнати і допитували спочатку окремо, потім разом з іншими.

Солдати заарештували нас із адміністратором церкви і повели під конвоєм до автобуса. Також провели обшуки у нас вдома. Забрали церковні документи, ноутбуки, планшети, диски... Нам сказали, що ми – "екстремісти", що церковну будівлю забирають, оскільки ми "екстремістська організація". Богослужіння проводити не можна. Своє обладнання з церкви забрати теж не дозволили. Залишатися у місті не можна.

Нам дали два дні, щоб залишити Мелітополь. Це називали "мʼякою депортацією". "Жорстка депортація" – це коли людину арештовували і без документів, речей, грошей і телефонів відвозили до останнього блокпосту. А потім вона повинна була йти пішки через "сіру зону" до першого українського блокпосту, без маршруту – по замінованій території.

Коли нашу церкву забрали, багато людей зрозуміли, що на окупованій території життя не буде. Ми звикли, що нас називали "сектантами", або "американською церквою". Але коли вдираються люди з автоматами і кричать: "Ви – ракова пухлина, яку ми будемо видаляти" – це щось інше.  

Після життя в окупації, як охарактеризуєте міжконфесійне життя в Україні? Чи дійсно до війни ми мали умови для розвитку різних церков?

Вважаю, що в нас була свобода віросповідання, і всі почувалися доволі вільно. За 30 років незалежності в Україні була сформована демократична схема, система ставлення держави до церков і церков між собою. Якщо в 90-ті влада ще загравала з православними - то з одними, то з іншими, то в 2014 році відбулося визначення, якою має бути роль церкви в демократичній державі. Тоді Московський патріархат поставили в рівні умови з іншими церквами.

Тобто, влада просто почала однаково ставитися до них, але чомусь окремі православні священнослужителі стали говорити, що їх там хтось "утискає". Насправді всі почали діяти так, як і мали діяти - за одними правилами для всіх. Бо коли депутати випивали з попами і все вирішували на їхню користь — земельні ділянки, дозволи на будівництво, а потім ця "дружба" закінчилася, то про які "утиски" йде мова? 

З 2022 року розпочався новий етап, коли можемо побачити, які церкви і скільки допомагають українцям саме в гуманітарних аспектах.

Чим ви займаєтеся тепер? Чи продовжуєте служити як пресвітер?

Я працюю в Місії "Євразія", яку я знав давно. Вона є просвітницькою і благодійною організацією, зареєстрованою в США з неприбутковим статусом. Виникла в 1991 році і зараз працює в 15 країнах пострадянського простору.

У цій місії є департамент релігійної свободи. Я зараз там працюю. Завдяки тому, що я маю багато зв'язків і контактів, ми моніторимо, що відбувається на окупованих територіях: кого заарештували, на кого тиснуть, які перевірки проводяться, які обмеження запроваджують тощо.

Я не провожу богослужіння в традиційному розумінні, оскільки ми не маємо власної будівлі. Організовуємо онлайн богослужіння, вивчення Святого Письма, а також навчання для прихожан, які зараз опинилися в різних куточках світу. Також ми допомагаємо членам нашої церкви, які долучилися до помісних церков в Україні. Тобто ми продовжуємо існувати як церква, однак важлива частина моєї роботи зараз – це саме цей моніторинг і документування російських злочинів проти релігії на окупованій території України. Основний акцент роблю на зборі матеріалів та інформуванні. Ми підготували кілька звітів щодо релігійної ситуації.

Згадані вами звіти є публічними?

Так, вони видані українською та англійською мовами. Зокрема, це звіт "Віра під вогнем" (2023) та "Віра під російським терором" (2025). Ще був звіт "Віра в кайданках" - порівняння релігійної ситуації з релігійною свободою в Білорусі і на окупованих територіях України.

Ми оприлюднюємо інформацію про загиблих служителів, захоплені і зруйновані церкви в Україні, мілітарізацію дітей, так звану реєстрацію за російським законодавством. Тобто всі тенденції, які відбуваються, ми відслідковуємо і розказуємо про це у всьому світі. Це є частиною моєї діяльності сьогодні – дати світові правдиву інформацію, що відбувається на окупованих територіях України.

Яка там ситуація зараз? Чи відомо, що сталося з будівлею вашого храму?

Будівля нашої церкви зараз використовується як приміщення для так званого міністерства культури Запорізької області, де славлять Путіна, нагороджують пропагандистів, якісь балалайки роздають тощо. Хрест спиляли і "створили" цивільну установу. Це повсякденна практика для окупованої частини Запорізької області. Ця практика значною мірою повторює практику радянських часів у ставленні до церков. Одна й та сама схема, адже вони бояться церков, в яких говорять правду.

До літа 2023-го року тільки в окупованому Мелітополі було відібрано десь 15 церков. Приміром, в одній із них зараз живуть поліціянти, в іншій відкрили так зване міністерство молоді та спорту, ще якісь будівлі стоять порожніми.

Про деякі окуповані населені пункти, зокрема про Маріуполь була інформація, що "нова влада" переселяє росіян у ті квартири, які залишили українці. Чи в Мелітополі відбувається те саме?

Така ситуація скрізь. На окуповані українські території приїжджають сім'ї російських військових. Багато місцевих жителів виїхали – житло залишилося. Хтось має можливість, аби доглядали, а хтось - ні. У мене є інформація, що в центрі Мелітополя росіяни перевіряють квартири. І якщо щось сподобалося, то можуть заселити своїх. Такі історії присутні і в селах.

Повсякденною справою життя в окупації є репресії. Велику хвилю боротьби з інакодумцями, в тому числі зі служителів церков, росіяни організували в 2022-2023 роках – арештовували, допитували, катували, вбивали. Тих служителів, хто був активний, дотиснули, щоб люди виїхали. Або їх депортували, чи навіть вбили.

На підставі цих фактів можемо говорити про геноцид проти українців?

Про юридичні тонкощі визначення геноциду треба говорити з правозахисниками. Але, на мій погляд, на окупованих територіях відбувається те, що можна назвати релігійним геноцидом. Там знищуються усі церкви, крім тих, які стають парафіями Російської православної церкви.

З сотень релігійних громад, які існували до повномасштабного вторгнення, зараз залишилися одиниці. Їхні керівники перебувають під постійним тиском. Перевірки документів прихожан прямо під час богослужінь у цих церквах зробили їх фактично пунктами фільтрації, де вишукують неугодних. Російські ЗМІ представляють неправославні церкви не інакше як секти.

Заяви пропагандистів про те, що "Україна – це одна велика секта", що треба провести її "десанатізацію" і "десектизацію" можна було б списати на неадекватність тих, хто таке говорить. Але коли православні ієрархи Росії називають війну з Україною "священною" і обіцяють "прощення гріхів" за участь у бойових діях, то що це, як не ознаки цілеспрямованого релігійного геноциду? Ба більше, складається враження, що на окупованих територіях України відпрацьовуються методи зачистки релігійного ландшафту, які можуть поширитися і на інші території Росії.

Що наштовхує на таку думку?

Під час свого допиту я спитав військового, чому вони переслідують нас, адже в Росії багато баптистів. На що він відповів, що спочатку "наведуть порядок" в Україні, а потім повернуться в Росію. Мовляв, інші церкви там існують тимчасово і залишиться тільки одна - Російська православна церква.

Зараз я теж слідкую за релігійною ситуацією в Росії. В останні роки там значно посилився тиск на протестантів. Їх висміюють в російських медіа, ЗМІ ніби стали зброєю проти релігії. Навіть за приватну бесіду про свої переконання вас можуть звинуватити у "незаконній місіонерській діяльності", або взагалі "екстремізмі". В інформаційному просторі присутній справжній релігійний шовінізм. Незгодних "прогнутися" під ідеологію влади священиків позбавляють сану, змушують емігрувати…

В Росії немає релігійної свободи. Бо релігійна свобода — можливість вільно вибирати, у що вірити, практикувати цю віру, як підказує серце, передавати її своїм дітям, розказувати про неї іншим. 

На жаль, російська церква тривалий час мала вплив на Україну. І хоча нині Українська православна церква заперечує зв'язки із Московським патріархатом, однак факти свідчать про інше. Й особливо на окупованих територіях, чи не так?

Про вплив Московського патріархату на Україну можна робити окреме інтервʼю, але я точно знаю, хто привів "русскій мір" до Мелітополя. Я знаю, яку роль в цьому зіграли церкви Московського патріархату, і те, як їхні священики підтримували російських військових, які захопили місто, вбивали містян, "принесли нам свободу".

Я бачу, що там відбувається зараз. Розумію, що такі ж події свого часу відбувались в Донецькій та Луганській областях. Чому інші церкви – баптисти, лютерани, греко-католики - стали заважати окупаційній владі? Вони що, політичні партії організовували? Там люди навіть голосувати не ходять. Чому вони стали заважати? Бо вони за правду і за справжність.

Чи вірите у покарання винних за розвʼязання війни проти України і скоєння воєнних злочинів?

Чи вірю я в людські суди? Не дуже вірю. Українські суди – це окрема тема, але навіть на міжнародні суди сьогодні надії дуже примарні. Коли засудили Мілошевича (президент Югославії, потім Сербії, воєнний злочинець, - УНІАН) за злочини в Балканських країнах? Через десять років після їх вчинення арештували, ще через шість він помер, так і не почувши вирок. Таке не має повторитись зі злочинами російських військових. Тому наше завдання говорити міжнародній спільноті: "Люди, будьте сміливими! Час діяти!". Зло має бути покараним, бо матимемо прецеденти для інших диктаторів. Зло заразне — його треба подолати, інакше воно поширюється далі.   

І я вірю в суд Божий. Це дає мені надію. І дозволяє, попри все, не ставати катом. Я знаю, що Бог справедливий, і він покарає. Те зло, яке росіяни принесли в Україну, повертається до них самих.

Яким ви бачите завдання церкви під час війни?

Завдання церкви в Україні — допомогти людям пережити війну, приносити втіху, розказувати про моральні цінності. Хоча б про те, що коли ти воюєш з драконом, сам не перетворюйся на дракона. Обстріли, втрати, все, що переживаємо зараз, чиїсь негідні вчинки – все це посилює ненависть. Вона може бути спрямована на сусіда чи когось із рідних, на людей, які до цього непричетні. Залишатись справедливим, поміркованим, творити добро просто Христа заради тих, хто, може, і не віддячить тобі ніколи; не розчаровуватись негідними вчинками когось, а шукати тих, з ким разом можна бути в добрих справах - це і є завдання церкви.

Що, на вашу думку, може наблизити мир?

Я не вірю, що якась зброя, навіть ядерна, зможе принести мир в Україну. Мир може прийти, коли світова спільнота об’єднається, щоб засудити Росію як порушника міжнародних кордонів, коли почнеться справжній економічний та дипломатичний тиск на агресора. Так, це невигідно і для тих, хто таких тиск запроваджує, вони теж страждають. Але це, на мою думку найкращий невійськовий метод. Він і християнські принципи не порушує. Бо в Новому Завіті сказано не мати справ з тими, хто вчиняє безчинно. А ще цей метод перевірено ефективний, тому що саме він свого часу обумовив розвал Радянського Союзу. Тому покладаємось на те, що знайдуться сміливі люди, щоб вчинити правильно і допомогти Україні.

УНІАН в Google News