Михайло Добкін: Україну врятує самоврядування

Михайло Добкін: Україну врятує самоврядування

В Україні тривають пошуки виходу з політичної кризи. Міський голова Михайло Добкін закликає активніше розвивати місцеве самоврядування, яке він вважає «рятівним кругом для України».

Події останніх років в Україні часто порівнюють із Руїною, що поклала край спробам Богдана Хмельницького створити Українську державу. Це порівняння багато в чому справедливе. Ніхто, включно з тими, хто захоплював владу під час останніх президентських виборів, не міг припустити, що всього через два з половиною роки Україна буде фактично поставлена перед необхідністю розпочинати державне будівництво наново. Чи вдасться нашій країні в найближчій перспективі вийти на рівний шлях розвитку, чи частина українського політикуму, яка вже не мислить себе поза кризою, знову й знову зіштовхуватиме Україну в початок 90-х, — залежить від того, чи готові ми здійснити глибокі і справді потрібні реформи.

Головна проблема, розв’язан¬ня якої є ключем до формування повноцінної, ефективної держави, — дедалі глибша прірва між владою і суспільством. Девальвація державних цінностей та інститутів, підміна права політичною доцільністю, а політики — політтехнологією спотворили поняття влади і фактично виключили суспільство зі схеми. Зберігаючи прихильність до тих чи інших політичних сил, люди дедалі більше сприймають події у столиці як ще один телесеріал, і неймовірні проблеми героїв — не їхні проблеми.

Вересневі вибори, швидше за все, лише погіршать ситуацію. Зацікавлені у дискредитації парламентаризму борці за диктатуру секретаріату напевно використають для затягування кризи усе широке поле можливостей, яке надасть поствиборний період у нашій країні. Але навіть якщо формування коаліції, вибори спікера, прем’єра пройдуть відносно швидко і будуть визнані основними політичними силами, як мінімум половина України все одно матиме підстави не сприймати центральну владу за свою. Процес знецінення виборів як механізму формування вищої влади, який розпочався 2004 року, зайшов дуже далеко.

У таких умовах амортизатором тектонічних процесів у країні може бути місцеве самоврядування. Значною мірою перебуваючи за межами кризи в центрі, воно вже виконує цю функцію, залишаючись на сьогодні єдиним рівнем, який задовольняє потребу суспільства, бізнесу в стабільній, легітимній і — головне — зрозумілій владі.

Як найбільш наближене до виборців, місцеве самоврядування не може собі дозволити ігнорувати їхню волю. Ті, хто дозволяв собі це в минулому, зійшли зі сцени в більшості рад. За підсумками останніх виборів, склад Харківської міської ради вперше було оновлено на чотири п’ятих, і це стало уроком для багатьох.

Саме тут, на місцях, демократія отримує реальний стимул до свого розвитку й набуває сенсу в очах як виборців, так і тих, кого вони обирають. Тут відпрацьовуються форми й методи взаємодії громади і місцевої влади в міжвиборний період, поступово формується громадянське суспільство. Тут народжуються ініціативи реформ у ключових сферах життя, починаються процеси переформатування й консолідації еліт. Сюди йде іноземний інвестор по гарантії для свого капіталу. Це фактичний і цілком закономірний у нинішніх умовах стан речей.

Підтримавши й розгорнувши ці процеси, ми створимо міцний фундамент для зведення нової споруди Української держави. «Багатовікова схильність до централізації, яка була потрібна нашій країні для забезпечення і збереження її єдності... більше не потрібна. …Навпаки, саме в діяльності регіонів слід вбачати паростки завтрашньої могутності», — ці рядки де Голля якнайяскравіше відбивають нинішні потреби України.

Доти, доки реформа місцевого самоврядування сприйматиметься як повторний, а не основний етап реформи державного устрою або взагалі зніматиметься з порядку денного; доти, доки ставка на парламентських і президентських виборах означатиме, що одна частина суспільства зможе диктувати з Києва іншій, як жити й чим дихати, — політичні сили не зможуть вийти з клінчу й забезпечити стабільність управління країною. А отже, Україна не зможе втілити в життя жодних планів модернізації, забезпечити свою політичну й економічну конкурентоспроможність у світі.

Із погляду міст-мільйонників, регіональних центрів, достатні умови реформи, які дозволяють у стислі терміни зробити якісний стрибок у їх розвитку й принципово оздоровити соціально-політичне життя в країні, зводяться до двох пунктів.

По-перше, це перерозподіл на користь місцевих рад економічних і соціальних зобов’язань держави перед громадянами. Центральна влада має встановлювати базові показники економічного розвитку, стандарти забезпеченості населення об’єктами соціальної сфери та їх оснащеності, мінімальний розмір заробітної плати бюджетників, соціальних виплат і гарантій, а місцева влада — визначати кінцевий рівень та якість соціальних послуг, виходячи з реальних прибутків і свого професіоналізму.

Щоб цей перерозподіл зобов’язань не перетворився на просте перекладання відповідальності на нижній рівень влади при дальшому фінансуванні з Держбюджету, як це інколи практикується, місцеве самоврядування повинне поетапно отримати власні фінансові можливості в достатніх обсягах і право значною мірою самостійно ними розпоряджатися. Найреальніший шлях — це податкова автономія із запровадженням мораторію на податкові новації на декілька років, яка зарекомендувала себе в багатьох як федеративних, так і унітарних країнах. Надходження у Держбюджет забезпечуватимуться або за рахунок обмеженого переліку податків, або за рахунок фіксованої відсоткової ставки відрахувань від обсягу доходів, яка залежатиме від рівня розвитку міста, регіону.

Місцевій владі такий підхід дасть можливість стратегічного планування хоча б у середньостроковій перспективі, дозволить розпоряджатися фінансовими ресурсами, виходячи з реальних потреб, оперувати інвестиціями у ключові сфери та засобами податкової конкуренції, реально впливати на підвищення якості життя людей, ринок праці, розвиток бізнесу. Для населення такий підхід зробить можливим контроль над розподілом бюджетних ресурсів і персоніфікує відповідальність за рівень та якість надаваних послуг. І, нарешті, державній владі він дозволить зосередитися у сфері внутрішньої політики на функціях контролю і стратегічного розвитку галузей та територій через фінансування цільових національних і регіональних програм, закріпивши за Держбюджетом інвестиційну функцію.

По-друге, це визнання того очевидного факту, що регіони України мають не тільки економічні, а й глибокі ментальні, культурно-історичні відмінності. Доти, доки ми навчатимемо одне одного Батьківщину любити, вказуватимемо, якою мовою говорити, в яку церкву ходити, як ставитися до тих чи інших фактів історії, — ми не об’єднаємо країну й не повернемо довіру людей до влади. Люди мають бути захищені від спроб нав’язати їм чужу систему цінностей. У повній відповідності до Європейської хартії місцевого самоврядування, вони повинні одержати гарантоване державою право вирішувати питання своєї культурної ідентифікації через місцеві органи влади.

Реалізація реформи в таких межах дозволить Україні вийти на принципово нові рубежі як соціально-економічного, так і соціально-політичного розвитку. Гостроту протистояння в центрі вдасться знято, оскільки буде знято фундаментальні проблеми, які її викликають, і вибори парламенту або президента вже не можна буде уявити як останній і рішучий бій. Демократія знову набуде смислу в очах суспільства. Підвищення статусу депутатів місцевих рад приведе до формування місцевих політичних еліт і створить необхідний механізм формування еліти національної.

У поєднанні з геостратегічним розташуванням нашої держави на перетині транзитних шляхів, це дасть Україні шанс. Зрештою, всі держави-лідери починали свій шлях до вершини, вибираючись із ями. Вдавалося їм це з однієї простої причини: усвідомивши, що так жити більше не можна, вони зважувалися на глибокі перетворення.

«Зеркало тижня» № 24 (653) 23 — 29 червня 2007.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter