Акторка Любава Грєшнова: Між Україною та Росією потрібен стометровий паркан з ровом, крокодилами та струмом

Українська акторка Любава Грєшнова в інтерв'ю УНІАН розповіла, як тримала зв’язок з близькими під час окупації Харківщини, чи підтримав її хтось з російських колег, з якими працювала роками, чи є сенс забороняти російським акторам зніматися в Україні та навіщо нам стіна на кордоні з РФ.

Любаво, де вас застала війна та чим ви займалися перший час?

В перші дні війни я була в Польщі, тож одразу пішла працювати на центральний вокзал волонтером. На той момент це було місце з величезним потоком людей. Перший місяць автобусами приїжджали сотні тисяч. Я пам'ятаю, як в перші дні дуже губилася. Особливо, коли бачила змучених від голоду дітей. Якось ми принесли їм сік, і вони плакали. Психологічно я це не витримувала. При дітях я посміхалася, але, коли залишалася наодинці з собою, не могла стримати емоцій. 

Я - актриса, тому психіка у мене рухлива. Але інші волонтери навчили мене тримати себе в руках, не рефлексувати, а просто робити свою справу. Тому я постійно щось робила, хапалася за будь-яку допомогу. Це перетворилося в таке волонтерство 24/7, але воно не давало таких результатів, які зараз дає мій Інстаграм, в якому ми робимо великі збори коштів. 

Ви родом з Харкова. Чи були ваші рідні в окупації? 

Я сама з Салтівки, тому мої батьки в перші дні повномасштабного вторгнення були саме там. Там було найстрашніше пекло. До сьогоднішнього дня це один з найнебезпечніших районів Харкова, адже його обстрілюють цілодобово. Зараз трохи менше, адже йде звільнення Харківської області. Але все одно дуже страшно.

Взимку у моєї мами стався інфаркт, потім вона захворіла на коронавірус, а далі - взагалі війна. Вона мала б не вставати з ліжка, але була вимушена жити в бомбосховищі. Проте через місяць війни моїм родичам таки вдалося виїхати з Харкова, і зараз моя мама більш-менш прийшла до тями. 

До речі, в перші дні війни вони могли б бути на нашій дачі, в області, яка вже тоді була окупована. Думаю, якби так трапилося, то я півроку їх би точно не чула, і з’їхала би з глузду.

Як ви спілкувалися з рідними та друзями у той період, коли вони перебували в окупації?

Харків займає 90% мого серця, мого розуму. В тому селищі, в якому могли опинитися мої батьки, теж перебували дуже близькі мені люди. У нас був такий собі сімейний чат з тих, хто був на зв'язку, і ми чекали. Вони телефонували десь раз на два тижні, буквально на 10 секунд. Звісно, через те, що в мене багато друзів, які були в окупації в Бучі та Гостомелі, я знала, як той процес проходить і розуміла, що людина не може нічого сказати. Людина в окупації не може сказати правду, бо одразу прийдуть і, в кращому випадку, заберуть цей телефон і взяти його вже не буде де, або взагалі розстріляють. Тому всі були дуже обережні.

Нещодавно ЗСУ звільнили частину Харківської області. Якою була ваша перша реакція?

Це дуже велике щастя, якого я, мабуть, ще не відчувала. Коли я дізналася про звільнення мого дому й області загалом, то відчула шалену гордість.

Взагалі окупація - це окрема болюча тема. Мені здається, про неї можна писати книжку. Я, до речі, планую, бо мої близькі вели щоденники. Деякі розповіді, які я зараз слухаю - це, дійсно, щось схоже на Марвел, Бетмена, Супермена. Для мене мої близькі - справжні герої. 

Ви сказали, що на початку війни вже були у Польщі. Як європейці ставляться до ситуації в Україні? 

Так, я виїхала до Європи, і тут було шалено тепле ставлення. Люди перед роботою заходили в магазин, складали у рюкзак по 20 однакових вафель, по десять якихось шоколадок чи сирків, і потім, десь о четвертій годині, коли люди закінчують роботу, починався певний "хресний хід" до вокзалів. Поляки стояли в чергах та приносили цю їжу переселенцям. Було дуже зворушливо, коли польські дітки збирали свої іграшки й приносили нам з проханням передати їх українським дітям. 

Також приходили дівчатка-полячки і казали, що знають всього три слова українською та можуть погратися з нашими дітьми. Тобто кожен робив, що міг, і це було суперзворушливо. Мене просто вражало, наскільки людство може бути людяним.

Це наче такий іспит: чи має наша цивілізація взагалі шанс на продовження, на існування. Після цієї реакції Європи в перші місяці, я гадаю, що так. Ми наче підтверджуємо, що ми люди і ми маємо право жити. Зараз це все пішло на спад. Більшість біженців або повертаються в Україну, або планують повертатись. Європейці вже теж втомилися від війни, але це нормальний процес, бо мозок людини не може витримувати таку кількість горя. 

Яке життя за кордоном нині?

Я дуже діяльна і ніколи не сиджу на місці. У мене сто справ на день, незалежно від того, чи є зйомки, чи їх немає. Звісно, на чужій землі важко і хочеться додому. При тому, що я все своє свідоме життя жила у Києві, мені хочеться в Харків. Але я розумію, що у мене мала дитина, і у мене є змога перечекати. Також є питання з житлом, бо батьки мої не можуть зараз жити на Салтівці, а тому й існує ряд питань, через які я змушена зараз бути тут, у Варшаві.

Я дуже сумую, але я влаштовую своє життя кожного дня так, щоб не думати про це і бути максимально корисною для України, для Харкова, для своїх близьких і для самої себе. Щоб, коли закінчиться війна, бути не спустошеною і роздратованою. Як би не було важко, я загартовую себе, що Україні потрібна сильна здорова нація. 

Неодноразово серед харків'ян я чула фразу "за кордоном добре, а в Харкові – краще". Так говорити - це звичка місцевих?

В Харкові краще, тому що за останні декілька років місто дуже змінилося. Коли я минулого літа була вдома, я приїхала і просто не хотіла повертатися назад. Це якась абсолютно європейська столиця - з рівними дорогами, з освітленням, з новими парками, з купою всього, що тільки потрібно. І, наприклад, якщо раніше я не розуміла, чому наші деякі зірки не переїжджали з Харкова до Києва, то зараз дуже добре це розумію. І так, це така харківська звичка жартувати: де би харків'яни не опинилися, навіть на Манхеттені, вони все одно скажуть, що в Харкові краще.  

Гадаю, що після нашої перемоги буду проводити там більшість свого часу. Я ніколи не думала, що так моє життя повернеться, але зараз для мене це буде честь і щастя.

Але війна Харків дуже змінила.

Те, що там є наразі, це жахливо. Я не знаю, скільки знадобиться часу й коштів, аби відбудувати місто. Допускаю, що деякий час доведеться жити в зруйнованому Харкові, але не можна покидати це місце. Хочу подякувати комунальникам, які за будь-якої погоди чи попри обстріли все одно йдуть працювати. 

Ще одне питання, яке б хотілося обговорити: ви довгий час працювали в Росії, проте 24 лютого висловили беззаперечну підтримку Україні. Чи не боялися стати персоною нон грата у РФ? 

Я працювала в Росії через те, що все українське кіновиробництво останні 10 років - і після 2014 року, і до 23 лютого 2022 - було сумісне з російським виробництвом. Це не секрет, це знають всі. Про це зараз багато говорять наші актори, бо це стало такою начебто новиною для багатьох. Хоча, коли у 90% українських серіалів в головних ролях були російські актори, особливо чоловіки, чомусь це ні в кого не викликало питань. Тому ми, можна сказати, були заручниками обставин.

Деякі контракти підписувалися, наприклад, так: половина зйомок проходить в Україні, а половина - в Росії, і так було завжди. Дуже багато акторів їздили працювати на дві країни, відмовлялися одиниці. Ну, буквально дві-три людини.

Таке було виробництво, це була тільки робота. Я ніяк не ставилася до Росії, і коли почалася війна, звісно, ніяких питань, якихось рефлексій стосовно того, щоб там за чимось сумувати, чи ще щось - не було. Я абсолютно спокійно закрила для себе це питання навіки. Стати персоною нон грата не боялася. Це навіть честь для мене. Бути забороненим в Росії зараз - це круто.

Можливо, хтось з російських колег вас підтримав? Або ж, можливо, є ті, з ким ви товаришували, однак вони вас не підтримали?

Мені дуже багато ставлять питань стосовно того, як підтримали мене колеги, як там моя кар'єра у Росії, але у мене на все одна і дуже коротка відповідь: я хочу побудувати стометровий паркан, з ровом, крокодилами та струмом. Я хочу тільки паркани й забути про цю країну. Забути назавжди, ніколи про неї і про тих людей нічого не чути й не бачити, навіть не згадувати про них.

Знаєте, дуже багато зараз іде обговорень в нашій спільноті якихось особистостей з Росії. Я гадаю, що цього не треба робити. Це велика честь для них, щоб ми витрачали на них свій час. У нас є своє і нам є, чим займатися. Ну, хай вони собі живуть, а ми про це і не знатимемо в майбутньому. Тобто, я хочу, щоб вони з нами ніяк не перетиналися.

Тож ви розірвали зв’язки з росіянами?

На жаль, з людьми, з якими я товаришувала, зв'язок втрачено. Були деякі фрази і вчинки з їхнього боку, які я називаю крапкою неповернення. Передивляючись їхні сторіз в Інстаграм, я бачила, як вони ходять у ресторани, клуби, як вони розважаються, а в цей час окупанти бомбардують мій рідний Харків, мої батьки перебувають під обстрілами.

Перші 3-4 місяці я дуже болісно це переживала, мене дратувала така їхня поведінка. Але потім я просто видалила всіх і заблокувала. Зараз це єдиний вихід - просто не думати про існування цих людей. Моя позиція така: не намагатися зрозуміти хворих людей. 

До речі, українські актори склали петицію щодо заборони російським колегам зніматися у наших фільмах. Ви підтримуєте цю ідею?

Підтримую. Наприклад, акторка Настя Цимбалару зробила величезний акторський аукціон, в якому беруть участь всі українські актори, і вдалося придбати дві карети швидкої допомоги. Я просто схиляюся перед акторами, які постійно ходили на якісь зустрічі, робили сумісні тренування, виставляли лоти. Я також дистанційно брала в цьому участь. Наші актори дуже круті, бо так, як вони включилися і так, як вони зараз борються й роблять все для перемоги - це викликає захоплення.

Зараз шоу-бізнес намагається українізуватися. Як ви ставитеся до мовного питання?

Так має бути. Так мало бути вже давно. Дуже багато людей ще до війни намагалися це робити. Але хтось ігнорував, бо просто не думав, що це важливо. Я, наприклад,  україномовна, при тому, що я дівчинка з Харкова, в якому більшість російськомовних.

Пам'ятаю, як у 13 років прийшла на Харківське державне телебачення і сказала, що хочу бути у них ведучою. Тоді мене попросили розмовляти російською. Проте я вже тоді сказала, що буду спілкуватися виключно українською. Звісно, зі мною довго сперечалися, але потім погодилися. 

Я вважаю, що як представник України, публічно я маю спілкуватися державною мовою. Однак за філіжанкою кави з подругою можу розмовляти російською. Тобто для мене не є проблемою одразу переходити з російської на українську.

Про що зараз найбільше мрієте?

Мрію про перемогу і щоб всі мої друзі, які зараз захищають нашу Україну, були живі. Це буде найбільшою нагородою. Щоб мої рідні були живими і здоровим. Все інше я зроблю сама. 

Якою бачите Україну після нашої перемоги?

Знаєте, є такий вислів "За одного битого двох небитих дають". Україна буде битою, але вона буде такою міцною, як десять країн. Я впевнена, що у нас все буде круто, аби той скажений сусід вгамувався. Ми вже так настраждалися, що після перемоги кожен буде робити все, аби ми були щасливі. 

Діана Могилєвич

УНІАН в Google News