Артист і воїн ЗСУ Коля Сєрга: До 24 лютого я був космополітом, а після зрозумів, що Росія - ворог, якого треба знищувати

Український артист та воїн ЗСУ Коля Сєрга в інтерв'ю УНІАН розповів, як змінилося його ставлення до Росії після 24 лютого 2022 року, як він ухвалив рішення піти на фронт, що найважче було для нього на війні, та як він ставиться до артистів-втікачів.

Колю, ви вступили до лав ЗСУ майже одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Розкажіть, як ухвалили таке рішення?

24 лютого я не розумів, що відбувається, тому почав шукати, чим можу бути корисним. Це допомогло мені у той момент зібратися, почати щось робити. Через активну діяльність є можливість знайти вихід зі стану страху. Тому вже 24 лютого я створив психбатальйон: ми надавали психологічну допомогу людям, які перебувають у стресі. Зібрав команду, знайшов менеджера, який керував процесами, і координував те, що відбувається в групі. Долучив психологів, які почали працювати й запрошувати своїх колег. Утворилася система чергування, алгоритм роботи цієї групи…

Тоді я зрозумів, що маю робити щось ще. Так і прийшло рішення вступити до лав Збройних сил України. Ввечері 25 лютого прийшов до військової частини та мобілізувався.

Що найважче було для вас на війні?

Ти постійно зіштовхуєшся з новими викликами й вони потужніші за попередні, бо коли пройшов минулі, стаєш сильнішим, починаєш бачити більше. Зараз, коли мене питають, що було найважчим, я не можу згадати, бо з цієї точки те, що було, здається вже зрозумілим, з тих ситуацій було знайдено вихід.

Чи брали ви участь у ближніх боях?

Ні, я не брав участь у ближніх боях. Був у ситуації, коли вони були близько. Я був на бойовому завданні з хлопцями, виконував накази командира. Він ухвалив рішення не стріляти, перечекати, тому ми так і зробили.

Що відчуваєте, коли кожного дня вам загрожує небезпека? Про що думаєте у хвилини обстрілів?

Відчуваю азарт, бо я розумію, що наша справа – це дуже велика відповідальність. Коли ми потрапляємо під обстріли чи в певні небезпечні обставини, то в цей момент з'являється тваринний страх, який вмикає у тобі адреналін, і разом з ним завантажується стан азарту. Ти стаєш швидшим, оперативніше ухвалюєш рішення, ніж у спокійному стані. У хвилини обстрілів ти починаєш прораховувати, звідки і куди летить, наскільки ти є об'єктом цих обстрілів, і, звісно, перша думка – як і де сховатися, де буде максимально безпечно, щоб уникнути уламків.

Існує думка, що творчі люди дуже чутливі, проте ви показали й іншу сторону - відчайдушність, сміливість, героїзм. Що вам допомагає триматися вже понад рік?

Допомагає триматися розуміння того, що та справа, яку ми робимо, дуже важлива, і її, окрім нас, ніхто робити не буде. Колись мене навчили: якщо ти бачиш роботу, ти маєш її зробити. Якщо ж ти ніяк не дієш, то ти відповідаєш за те, що робота не зроблена. 

До речі, як однослужбовці поставилися до вас? Чи одразу впізнали, чи були у вас якісь привілеї?

Так, частково мене однослужбовці впізнавали. Командир, наприклад, перші півтора місяця взагалі про мою діяльність не знав. Але я вправно виконував свої обов'язки і завоював повагу до себе без авансів.

Де ви зараз перебуваєте? 

Зараз перебуваю на Донеччині, в Покровську, у 59-й бригаді. Там до речі знаходиться основний штаб "Культурного десанту". Ситуація тут складна, бо Донецький напрямок - один з найскладніших і напружених, тут над усе необхідна наша робота.

Розкажіть, будь ласка, про "Культурний десант". Хто з зірок доєднався?

На початку доєдналися Саша Чемеров, Саша Ярмак, Мойсей Бондаренко, Світлана Тарабарова. В один виїзд з нами був Женя Галич, а потім ми розширили діапазон. Зараз до нас багато хто залучається – і Сергій Танчинець, і Олег Скрипка інколи приїжджає, і Сергій Асафатов, і багато молодих артистів, дуже талановитих і цікавих. Тож "Культурний десант" – це скоріше рух, ніж об'єднання. Ми розуміємо, що лінія фронту дуже довга і потрібно забезпечувати багато підрозділів, тому ми зараз створюємо штаби в Херсонській і Запорізькій областях. В Донецькій області в нас основний штаб, з якого працюємо одночасно кількома групами.

Чому, на вашу думку, цей проект наразі надважливий?

Тому що він має багато площин. Перша – це безпосередньо робота тут і зараз. Ми "масажуємо" уяву, психіку – це допомагає хлопцям виживати, бо гнучка психіка надає можливість ухвалювати креативні і нестандартні рішення, що збільшує шанс вижити. Ми працюємо з цим станом, допомагаємо зняти стрес, показати хлопцям та дівчатам, наскільки вони важливі, наскільки зараз цінується те, що вони роблять. 

Також ми привчаємо до свого голосу, до своєї творчості для того, щоб далі допомагати воїнам в абілітації до соціуму, до цивільного життя після перемоги (абілітація – система заходів, які допомагають опанувати знання й навички, необхідні для незалежного проживання в соціальному середовищі, усвідомлення своїх можливостей, обмежень, соціальних ролей, прав та обов’язків в соціумі, - УНІАН). Це дуже важливо, бо під час в'єтнамської війни загинуло 50 000 людей, а за півтора року після неї - ще 65 000. А я хочу, щоб в нас коефіцієнт був значно менший. Адже це наші люди, це - українці, це - найкращі люди моєї країни, і я їх дуже поважаю та люблю. Вважаю, що моя місія зараз зробити так, щоб вони були, як мінімум, живі, як максимум - щасливі.

Як вам взагалі вдається творити в умовах війни?

Зараз моя муза мобілізована, тому навпаки, в цих умовах я творю значно більше, ніж у мирні часи.

Колись ви працювали у Росії та були досить популярним там артистом. Як змінилося ваше ставлення до країни-терориста за цей час?

Кардинально змінилося. До повномасштабного вторгнення я був космополітом і вважав, що я всюди гість і ніде господар. Але після 24 лютого я зрозумів, що світ, в якому жив, був ідеалізованим та інфантильним. Настав час дорослішати, бачити іншу сторону світу - темну. І почалася вона з Росії. Я побачив, що є тотальна тупість, одержимість, колективна параноя, ненависть. Це стало для мене спочатку розчаруванням, а потім новим сенсом, адже тепер я знаю, що Росія - ворог, якого потрібно нищити.

Якби ви зараз зустріли Путіна, щоб ви йому сказали?

Це залежить від обставин, при яких я б його зустрів. Якби це було на полі бою і я був зі зброєю, то я, напевно, нічого не говорив би, а стріляв якомога швидше. Адже, якщо Путін поруч, то є десь охоронці. Тому стріляв би раніше за них.

Ви відверто засуджуєте зрадників, у тому числі колишню колегу Регіну Тодоренко. Чи є у вас думка з приводу того, чому вона мовчить про війну?

Вона перебуває у своїй зоні комфорту. У неї дуже багато всього побудовано в Росії, там її родина і чоловік. Мені здається, що Регіна завжди була така дуже матеріальна - гроші, комфорт. Тому зараз це переважило в ухваленні її рішень. Можна сказати - в прямому значенні - вона продалась. 

Деякі українські артисти - Олег Винник, Потап, Влад Яма - відсиджувалися за кордоном, а хтось і досі там. Як ви до них ставитеся?

Ніяк не ставлюся. Іноді можу постібати, але не більше. Тому що я не бачу сенсу витрачати свою енергію на це.

Про що зараз найбільше мрієте, окрім нашої перемоги?

Мрії потребують романтичного стану, а зараз у мене він дуже практичний і продуктивний. Тому думки не зовсім про мрії, вони про цілі, про їхнє виконання і про максимальну ефективність. В обставинах, в яких ми перебуваємо, романтика може бути небезпечною, бо потрібно реагувати на реальність навколо нас. Тому дуже хочеться перемоги, безумовно, якраз для того, щоб почати знову мріяти.

Діана Могилєвич

УНІАН в Google News