Фіналістка "Голосу країни-12" Марта Любчик: Ми будемо справді незалежними, коли цінуватимемо свої традиції, культуру та мову

Фіналістка "Голосу країни-12" Марта Любчик в інтерв'ю УНІАН розповіла, яка її головна мета на проекті, чому для неї надважливо співати саме українські пісні та як її дід, герой УПА, вплинув на неї як на особистість.

В учасниці "Голосу країни-12" Марти Любчик співоча родина. Дідусь та бабуся на усі свята співали українські народні пісні. Дідусь був в УПА, а з бабусею познайомився в Сибіру, коли радянська влада масово виселяла українців з їхніх домівок. Під час проголошення незалежності України дідусь плакав. 

Марта Любчик вважає, що культура є фундаментом будь-якої успішної держави. Тому головна мета співачки на проекті - популяризація українського фольклору та цінності нашої пісні. 

В інтерв'ю УНІАН дівчина розповіла, чого очікує від проекту "Голос країни", чому потрібно берегти українські традиції й культуру, та як війна змінила її саму та її родину.

Марто, вітаю вас з потраплянням у фінал наймасштабнішого пісенного шоу України "Голос країни". Ви учасниця команди "Другого шансу", тренерами якої є солістка KAZKA Олександра Заріцька та меценат Андрій Мацола. Розкажіть, як вам працюється з ними?

Я щаслива, що потрапила саме в команду "Другого шансу" до Саші Заріцької та Андрія Мацоли. Саша завжди відверта і дає дуже влучні поради. А ще у неї чудове почуття гумору, з нею можна добряче насміятися. Андрій Мацола дуже відповідально підходить до проекту, він дійсно слухає музику, вслухається в голос кожного учасника й відчуває душею. 

Що ви хочете донести до українців своєю участю у проекті?

Українці - дуже потужна й сильна нація, вони і так все знають про себе. Я просто хочу щиро заспівати. Я знаю, що це допоможе підбадьоритися й додати сили духу українцям. Особливо, в такі часи, коли Росія напала на Україну та влаштувала на нашій землі справжнє пекло.

Кого вважаєте своїм головним конкурентом?

Цей проект не про конкуренцію. Він про спільні зусилля всієї команди, про вдячність нашим воїнам за те, що у нас взагалі є можливість співати українські пісні й жити на своїй землі. Ми тішимося кожному відвойованому містечку, й точно пам’ятаємо, якою ціною це дісталося. Тому зараз про конкуренцію не може бути й думки. 

Чи думали ви, на що витратите свій виграш, якщо переможете на "Голосі країни"?

Зараз це зовсім неважливо. Я просто хочу заспівати для всіх українців. Це як невидимий зв'язок з усіма.

В одному з ефірів ви розповіли, що ваш дідусь був в УПА. Що він розповідав вам про війну?

У мене вже немає ні бабусь, ні дідусів - вже всі померли. Але в голові залишилися спогади, які я намагаюся нести через усе життя. Всі мої рідні пройшли важкі випробування. Пам’ятаю, що дід Роман не хотів розказувати багатьох деталей, хотів нас вберегти від надто шокуючих речей. Але одного разу мій тато (син діда Романа) сказав: "Розказуйте все, нехай знають всю правду, хто ж, як не ви, розкажете".

Дідусь брав участь у Воркутинському повстанні. Дивом вижив, бо був невисокий на зріст. Коли їх з побратимами поставили на розстріл, куля пролетіла у нього над головою. Вони міцно трималися попід руки, тож побратими, які падали на землю, потягнули його за собою... Ця історія мені особливо запам’яталася.

Ви казали, що дідусь познайомився з вашою бабусею у Сибіру, під час виселення туди українських родин. Можете докладніше розповісти їхню історію кохання?

Мій дід був зв'язковим УПА, за що і отримав від "совка" вирок - 25 років ув'язнення у Воркуті. Старші сестри моєї бабці теж були зв’язковими й отримали такий самий вирок. В той час радянський режим нещадно депортував сім’ї політв'язнів, і навіть маленьких дітей (молодшому брату бабусі було десь 8 років, а мама була багатодітною вдовою). Цих нелюдів нічого не зупиняло. Вони як могли знущалися з українців. Я тоді слухала ці спогади, і мені мороз по шкірі йшов, я не усвідомлювала, як таке могло бути. 

30 днів дороги у загальному вагоні, на морозі, в голоді. Коли давали їсти, це був якийсь оселедець, після якого страшно хотілося пити, а води не було. Тож люди відкручували болти, на які намерзав лід, щоб хоч трохи втамувати спрагу. Ця біда спіткала сім’ї й бабусі, й дідуся. Вони були односельцями. Близько 10 років дід відсидів у в'язниці, а після смерті Сталіна отримав амністію й одразу поїхав у Омську область, до своєї сім’ї. Там була і моя бабуся Теодозія, яка за тих 10 років, поки дід сидів, виросла - з малої дівчинки стала дорослою красунею. Там він і закохався в неї. 

І що було далі?

Вони зустрічалися, одружилися, народили двох чарівних діток. Бабуся приїхала в Україну на три місяці, щоб народити мого тата саме в Україні. Їм довелося дуже важко. Тодішній режим відібрав всі землі, які у них раніше були. Дід не мав права повертатися в Україну. Після першого приїзду в Україну його переслідувало КДБ, довелося повернутися в Омськ, де працював на шахті. Він із сім'єю, з двома дітьми, жив в тісному бараку. Але їх з бабусею не покидала мрія повернутися в Україну, а як ми знаємо, мрії рано чи пізно здійснюються. 

Моїм бабусі і дідусю вдалося повернутися зі своїми дітьми в Україну, де цеглинка за цеглинкою вони побудували собі хату. Я й досі в ту хату приїжджаю, це моя найдорожча батьківщина. Я знаю, яких зусиль і якого довгого шляху коштувало їм жити в своїй омріяній Україні. 

Що для вас означає Україна та наша незалежність?

Наша відновлена незалежність безцінна. За неї колись було пролито багато крові й покладено безліч людських життів. Мене змалку вчили цінувати своє коріння, не загубитися й не здаватися. Тож я впевнена, тільки тоді, коли ми будемо цінувати свої традиції, культуру та мову, ми будемо справді незалежними. Ніякий ворог нам не страшний. У єдності - наша сила. 

Нагадаємо, проект "Голос країни" виходить в ефір щонеділі о 19:00 на телеканалі ТЕТ.

Діана Могилєвич

УНІАН в Google News