"Тільки силою ми можемо перемогти. Іншої мови окупанти не розуміють", - хореограф і військовий Дмитро Дікусар

Український хореограф і військовий Дмитро Дікусар в інтерв'ю УНІАН розповів, як ухвалив рішення вступити до лав ЗСУ, чи було у нього бажання повернутися до цивільного життя, за яких умов ми можемо перемогти, та про що він мріє після перемоги.

До 24 лютого 2022 року Дмитро Дікусар був відомим на весь світ хореографом, а його кар'єра була просто блискучою. Проте після вторгнення російської навали в Україну він повернувся з Грузії до рідної країни, взяв до рук зброю і мужньо пішов боронити державу на фронті. 

Як Дмитро Дікусар ухвалив рішення піти на фронт, чи було у нього бажання все залишити і поїхати за кордон, як він переживає загибель побратимів, та без чого нам не вдасться перемогти - він розповів в інтерв'ю УНІАН.

Дмитро, останнім часом ви рідко з'являєтеся у соцмережах, тому ми лише можемо здогадуватися про те, що наразі відбувається у вашому житті. Розкажіть, як ви зараз, як ваші справи?

Трапилася війна, умови існування змінилися. У моїй ситуація зараз вести соціальні мережі недоречно через те, що мені, як публічній особі, дуже важко у армії. Люди побоюються, що я буду вести TikTok чи постити речі, які не потрібно. Тому, аби у людей була довіра до мене і ніхто не боявся зі мною працювати, особливо ті, хто бачить мене перший раз, я вибрав для себе таку тактику. Тому я не веду наразі публічне життя. А потім, коли ми переможемо, зможемо вільно говорити про безліч речей.

Щодо моїх справ, то настрій у мене хороший, але не такий, аби веселитися.

Деякі люди говорили, що для них війни не існувало з 2014 року, проте після повномасштабного вторгнення вони більш свідомо почали ставитися до подій в Україні. А як це було у вас? 

Коли почалася війна в 2014 році, вона була більш локальною. Тоді я працював за кордоном і не до кінця було зрозуміло, чи дійсно якась частина людей хоче від'єднатися від України. Але з часом з'ясувалося, що це була спланована акція. Однак ми все одно намагалися допомагати через фонд Сергія Притули. 

Найбільше тоді мене засмутила новина про те, що впав літак з нашими десантниками. Дуже важко це приймати. Тому, коли почалася вже повномасштабна війна, я довго не думав. 

Ви одразу вирішили йти на фронт?

Чесно кажучи, я був впевнений, що всі підуть на фронт, а з'ясувалося, що не всі. Звісно, це жарт. Але зараз ми дійсно зрозуміли, що це повномасштабна війна. І якщо не зараз йти боронити країну, то коли? Що ще маєте статися, аби ти, як чоловік і українець, взяв до рук зброю і пішов боронити державу? Мені здавалося, що це саме той момент, коли кожен має зробити такий вибір.

Що для вас найважче на війні?

Найбільш жахливе на війні розуміння того, чого коштує людське життя. Важко сприйняти, що колись когось збивала машина і люди збігалися, аби допомогти, а зараз біля тебе гинуть люди за секунду, і ти не можеш їх врятувати. І у такому великому обсязі. Навіть не завжди їхні тіла можуть забрати. Це змінює сприйняття світу. Є таке розуміння, що тебе може не стати так само, і, скоріш за все, можуть і тіло не забрати, бо лінія фронту постійно рухається. Життя на війні, на жаль, не коштує нічого.

Дійсно, зараз дуже багато втрат. Я навіть уявити не можу, як ви все це переживаєте. Адже вам доводиться бачити загибель не просто побратимів, а вже друзів.

Час від часу військовослужбовці можуть сидіти-сидіти і заплакати. Вже нервова система у такому стані. Ви ж і самі розумієте, що до лав ЗСУ вступали добровольці, люди, які залишили мирне життя і взяли до рук зброю. Вони це зробили для того, щоб рятувати життя інших людей, щоб нікого не гвалтували, не вбивали. Для мене це святі люди, у яких дуже чиста душа. Ви ж бачите, що хтось тікає, а хтось навпаки. Тому, коли ти втрачаєш побратимів, тебе це дуже сильно ранить. Для мене це не просто люди, вони святі. Забути їх неможливо. Тому доки війна не закінчиться, не припиняться литися ріки крові, я не піду з ЗСУ. 

Чи хотілося вам все залишити і повернутися до цивільного життя?

Були моменти втомленості, коли хотілося виїхати з певної локації, бо нерви вже здавали. Але повністю залишити армію я навіть не думав. Півроку тому я був у цивільному житті, мені було дискомфортно. Я не почувався, як у своїй тарілці. 

З одного боку воювати страшно, з іншого - ходити і дивитися на людей і уявляти, що зараз нібито нічого не відбувається - не вийде. Бо все одно перед очима картинки, які ти не можеш розгледіти і забути. Ти пам'ятаєш втрати, людей, які загинули. І як це можна забути і повернутися до звичайного життя?

Розкажіть, чи зіштовхувалися ви з окупантами обличчям до обличчя? Що ви відчували?

Я відчував відразу, гнів, бо розумів, що з ними зараз поводитимуться нормально, а з нашими хлопцями - ні. Особливо у мене з голови не виходять захисники Маріуполя, які вже понад рік перебувають у російському полоні. І це не просто полон, це пекло. Їх катують, не годують. Росіяни не хочуть віддавати наших хлопців і не хочуть забирати своє л*йно з нашого полону, бо воно їм самим не треба.

Цей жах не має зупину, він відбувається і вдень, і вночі. Навіть, коли ми про це не думаємо, це все одно відбувається. Мені боляче за наших полонених. Я розумію, що нам треба брати в полон росіян, аби потім обміняти на наших. Але, на жаль, це не вдається зробити у тому обсязі, в якому це має бути. 

Я був би дуже щасливий, аби додому повернулися ці супервоїни. Навіть не для того, щоб вони знову взяли зброю і пішли захищати Україну, а щоб вони повернулися до своїх родин і продовжили виховувати справжніх козаків. Вони самі воїни, вони самі козаки, тому вони мають бути батьками і виховувати наступне покоління сміливих людей. 

Я навіть не можу уявити в якому психологічному стані вони зараз перебувають. Те, що у фізичному з ними все погано - це ми бачимо, але в якому психологічному... 

Чи намагалися ви поговорити з окупантами та пояснити їм, що вони прийшли не звільняти Україну від "н***стів", а просто влаштовують геноцид нашого народу?

В мене не було такої змоги і бажання. Хай цим займаються ті, хто може вибити з них якусь інформацію. Для себе я не бачу у цьому сенсу. Я не розумію, що цим людям можно пояснювати і про що з ними говорити. 

Я вважаю, що щось пояснювати окупантам - це безглуздо. Вони розуміють тільки силу. Іншої мови вони не знають. Вже історією доведено, що з ними ні про що не можна домовлятися, вони не здібні до дотримання свого слова. У них немає честі. Тому я впевнений, що тільки силою ми можемо закінчити цю війну. 

Нещодавно ви написали пост, в якому сказали, що військові не змогли б так довго триматися без допомоги цивільних. чого наразі потребують військові?

Перше і головне - тепловізор. Без нього вночі нічого не видно. Він має бути у кожного підрозділу. Але варто розуміти, що це росходний матеріал. Його мінімальна ціна - 35 тисяч гривень. 

По-друге, обов'язково потрібно мати свої "очі" в небі, тобто дрони. Але знову-таки це росходний матеріал, бо окупанти крадуть та збивають наші дрони. Буває і таке, що наші також це роблять, бо не завжди зрозуміло, чий саме дрон летить.

Третя річ, яка всім необхідна, - рація. І тут є проблема. Рації, звісно ж, втрачаються. Навіть якщо ти їх маєш, то не завжди вдається зв'язуватися по ній. К**апи настільки глушать зв'язок, що просто неможливо нею користуватися. Але буває, що десь з'являється зв'язок і є можливість передати інформацію побратимам.

Також було б добре, якби були професійні прилади нічного бачення. Мінімальна їхня вартість 4 тисячі доларів. Було б круто таке мати, але я розумію, що це дорого.

До речі, як військові ставляться до цивільних, які продовжують жити життя, подорожувати?..

До тих цивільних, які продовжують жити життя, але розуміють, що не хочуть чи не можуть воювати, але допомагають збирати гроші для ЗСУ, займаються волонтерською діяльністю, то дуже позитивно ставлюся. Тому що вони також беруть участь у війні, але у іншій ролі. Вони роблять так, аби військові мали змогу вести бій. А до людей, котрі удають, що війни немає, бо по ним не стріляють, які кажуть: "За кого йти воювати?", або вони ліплять з себе дурнів, або вони справжні ід*оти. 

Я вас запевняю, що ніхто з військовослужбовців не воює за владу, ми воюємо за людей, щоб додому не приходили к**апи, не гвалтували жінок, не вбивали дітей, щоб люди, які живуть на окупованих територіях, почали вільно дихати. Військові воюють за те, щоб це припинити. А ті д*діки, які кажуть: "За кого там воювати?", для мене зрадники, такі самі як і к**апи.

Це не тільки бездіяльність, а й ще дизморалізація. Якщо ти не маєш клепки зрозуміти це, сиди тихенько і не тявкай, бо така людська тупість дратує.

Хочу відмітити, що ви дуже гарно спілкуєтеся українською, не дивлячись на те, що багато років розмовляли російською. Як думаєте, чи настане колись момент, коли 100 відсотків українців розмовлятимуть державною?

Це буде залежати від того, чим закінчиться війна. Якщо люди розслабляться і подумають, що вже настала перемога, питимуть каву і не допомагатимуть ЗСУ, то ми можемо і програти війну. Ви забули, з ким ми воюємо, який масштаб Росії, який ресурс виробництва вони мають? Ми маленькі у порівння з, так званою, Російською Федерацією. Якщо люди розслабляться, то ми взагалі більше можемо не розмовляти українською. Але якщо вони знову прокинуться і включаться, як на початку вторгнення, тоді у нас є всі шанси перемогти ворога якнайшвидше і не втратити всіх чоловіків. Не хитрожопих українців, для кого "ця війна не моя" або "ця держава мені нічого не дала", а тих, то розуміє, що якщо твого сусіда б'ють, то ти маєш встати і домомогти.

Тому коли ми переможемо, всі потрохи перейдуть на українську. Зараз мені дуже приємно розмовляти українською, не дивлячись на те, що я родом з Одеси і ріс у російськомовному колі спілкування. Я не винен, що так було. Я бачу, що люди з інших російськомовних міст, також переходять на державну. Є ті, хто свідомо перейшов на українську, як би важко їм не було. Мені це дуже приємно.

А якою мовою ви спілкуєтеся у побуті?

Здебільшого українською, але з побратимами можу розмовляти російською. До речі, коли я був на Сході, то спілкувався з цивільними російською, і робив це навмисно. Бо в деяких людей є уявлення, що всі н**исти і б*ндерівці. Тому моя особиста мета була донести, що це неважливо, це не змінює ситуацію. Незалежно від того, якою мовою я розмовляю, я прийшов боротися з ворогом. 

На щастя, я володію декількома мовами. Іноді можу навіть англійською говорити.

Є українці, які не хочуть переходити на державну мову, кажучи про те, що військові спілкуються російською. Як ви до цього ставитеся?

Коли хтось підіймає мовне питання - для мене це диверсія. Якщо нас роз'єднають по причині мови, то ми втратимо країну і людей. Звісно, мені приємно, що люди переходять на українську, але вони мають робити це свідомо, а не тому, що "ми будемо бити тебе палками по голові, бо ти розмовляєш російською". Люди потрапляють у мої категорії спражньої людини або шмата лайна не спираючись на мову. Тому мовне питання для мене - диверсія. Я думаю, що це робиться навмисне, аби знайти причину, щоб ми всі зараз пересварилися. Звісно, ворог цьому радітиме. 

З початку війни до вас стало прикуто більше уваги, особливо зі сторони жінок. Вас називають секс-символом України. Чи приємно вам бути володарем цього титулу?

Я взагалі перший раз про це чую. Коли я вдягаю військову форму, то бачу лише те, що люди відводять очі, бояться. Дехто може боїться військових як таких, комусь, можливо, соромно. Я думаю, що нас можуть плутати з ТЦК, тому і тікають від нас. Зараз я не відчуваю переваги, що я військовий. Я більше відчуваю страх, паніку і роздратування. На жаль. Нас, військових, це більше хвилює, ніж те, хто став секс-символом. Нам потрібна звичайна повага з боку людей. Наразі я, як військовий, не можу пройтись вулицею, пишаючись тим, що я військовий.

Чи спілкуєтеся ви з Даніелем Салемом, Ярмаком, Колею Сєргою та іншими вашими колегами, які вступили до лав ЗСУ?

Ні, я майже ні з ким не спілкуюся з цивільного життя. Іноді мені пишуть рідні і друзі. Інші люди мені не пишуть, за що я їм дуже вдячний, бо у мене немає енергії і сил, аби відповідати на питання: "Як ти?" Було б краще, якби не було війни. Це все витрачає мою увагу, мою силу. Я радий, що є люді, які розуміють, що не потрібно зайвий раз мене турбувати, бо це недоречно. Навіть мої близькі люди пишуть мені дуже рідко.

Про що мрієте після нашої перемоги?

Я мрію зібрати всіх людей, яких я люблю, закатити вечірку, де ми будемо пити, гуляти, радіти життю і згадувати кожного поіменно, хто загинув, не дочекавшись нашої перемоги. Я вважаю, що ми маємо їх пам'ятати до кінця життя. Вони віддали найдорожче, що у них було. Мабуть, я піду в запій, а потім буду мандрувати. 

Чи повернетеся ви до танців?

Я танцюю, коли душа танцює. А зараз моя душа засмучена. Тому не можу поки відповісти на це питання. Навіть коли війна закінчиться, я не думаю, що ми швидко її забудемо.

Ви плануєте залишитися жити в Україні чи, можливо, поїдете потім за кордон?

Я не планую їхати за кордон. Зараз я заряджений по-іншому. Заради України і людей я життя готовий віддати. Та й куди їхати? Ми маємо будувати країну, і я зараз не про будинки.

Можете як військовий спрогнозувати, коли закінчиться війна?

По моїм відчуттям, не скоро. Але все буде залежати від того, що матимуть завтра росіяни з озброєння і що матимемо ми. Це і впливатиме на просування вперед або, не дай Боже, назад. Зараз ми просто застрягли, особливо просуватися нам не вдається через те, що окупанти вже достатньо укріпилися, вони все замінували. Тому спокійно пересуватися ми не можемо. Також для просування нам заважає не тільки зовнішній ворог, але і внутрішній, який працює на Росію. Деяких ми знаємо, когось знайшли, а деякі ще сидять тихенько і не видають себе, але вони є.

Діана Могилєвич

УНІАН в Google News