Тарас Возняк: Янукович є президентом України і завдяки УПА

Дивлячись на те, з якою радістю готуються до мордобою у Львові представники ВО “Свобода” через цей червоний прапор – диву даєшся – невже в такій формі треба вшановувати жертв?.. Інтерв`ю

Цього року Україна святкуватиме День Перемоги без гучних парадів, зате під червоними прапорами. Які міфи про Другу Світову війну досі панують у підручниках історії та в свідомості українців? На це та інші запитання в інтерв’ю УНІАН відповів відомий політолог, засновник та головний редактор Незалежного культурологічного часопису “Ї” Тарас Возняк.

Пане Тарасе, як на Вашу думку, чому День Перемоги досі не став об’єднуючим для української нації?

Проблема в тому, що історію намагаються використовувати як інструмент актуальної політики. День Перемоги чи День Скорботи – хто як це називає – не є ні вшануванням жертв, ні вшануванням героїв, а є інструментом вирішення абсолютно цинічних, банальних проблем сьогоднішньої провідної верстви політиків обох таборів, не тільки провладного.

Дивлячись на те, з якою радістю готуються до мордобою у Львові представники ВО “Свобода” через цей червоний прапор – диву даєшся – невже в такій формі треба вшановувати жертв?

Ясна річ, що рішення щодо вивішування червоного прапора на державних установах – це провокація. Всестороння, спланована, і не відомо: чи нашій країні, чи в сусідній, навіть радше в сусідній.

І яка мета цієї провокації?

Є декілька цілей, які переслідують різні сторони. Я б назвав чотири: актуальна влада, яка, так би мовити, “покращила наше життя вже сьогодні”; Російська Федерація, яка пробує спрямувати розвиток українського суспільства і його самоідентифікацію саме за російськими лекалами; дрібні політикани із “Русского единства” і “Родины”, які переслідують свої політичні інтересики; і ВО “Свобода”, яка періодично підігрує і нинішній владі,  і всім трьом попередньо названим “гравцям”, виконуючи роль зачищувача території Західної України і України в цілому від будь-яких спроб збудувати єдиний демократичний фронт проти всіх проявів різного роду авторитаризмів та їх рецидивів.

Цікава була реакція на Закарпатті – там запропонували: якщо вивішуєте червоний прапор, то, будь-ласка, вивішуйте всі прапори країн, які офіційно вважаються переможницями – починаючи від Австралії і Нової Зеландії і закінчуючи США і Канадою.

Які міфи про Другу Світову війну досі панують у підручниках історії та в свідомості українців?

Перший міф про те, що червоний прапор – це був прапор перемоги. Насправді, під червоним прапором 1 вересня 1939 року розпочалася ця кривава бійня і це всіма силами пробують затушувати ті, котрі хочуть нас залишити у стереотипах просталінського бачення минулого і формувати таке постсталінське майбутнє для всіх нас. Відродження цієї радянської міфології, збереження цієї міфології, зараження цією міфологією наступних молодих поколінь – і є головною метою цього роду акцій.

У всіх фільмах про війну десь там ніби випадково висить цей червоний прапор. Йде така масована пропаганда.
Люди навіть не усвідомлюють, а хто розпочав цю війну, а хто був ініціатором шматування європейського континенту? Йосип Віссаріонович і Адольф фон Гітлер.

І як протистояти цій міфології?

Можна протистояти на різному рівні. Найбільш ефективний – навчати дітей у школі об’єктивної виваженої правди про минуле, що війна розпочалася так, а після того вже трансформувалася інакше.

Але цей спосіб усвідомлення складності і трагічності нашої історії заблокований міністром освіти Табачником, котрий бачить своїм головним покликанням підтримку радянських міфологем, цих стереотипів, котрі вдовбували людям протягом 70 років.
Інша справа – це реакція широкої громадськості. В тому числі і на Західній Україні. Думаю, вона невдовзі буде. У нас є люди, які невтомно впродовж кількох десятиліть пробують довести правду історії, наприклад Ярослав Грицак, Мирослав Мартинович та ін.

Пан Грицак нещодавно заявив: “Роздільність української історії є великою перевагою України… У нас неможливий міф перемоги, бо тут не було перемоги – а була велика жертва”  Ви теж так вважаєте?

Чим більше різноманітних настроїв – тим краще. Ми знову ж таки за тими радянськими стереотипами пробуємо все уніфіковувати. А ми можемо бути єдиними, будучи різними. Люди творять сім’ю, певну єдність, будучи чоловіком і жінкою, абсолютно різними істотами. Є нації, сильні своєю різноманітністю. Наприклад, індійська чи китайська. Треба перейти від філософії або/або (або ми переможці, або ми жертви) до філософії: ми і жертви, ми і переможці. Бо насправді так і було.
Радянські солдати, з одного боку, збороли той фашизм не завдяки НКВС, не завдяки Сталіну і комунізму, а завдяки власній самопожертві. Але, разом з тим, вони були і жертвами. Командири закидували поля війни тисячами трупів невиправданих жертв. Як казав Жуков: “русские женщины новых нарожают”. УПА, які боролися за свою Україну, як вони її бачили – і з нацистами боролися, і з більшовиками як ворожою силою – вони теж є і жертвами, і переможцями. Врешті решт, Янукович став президентом саме України в тому числі і завдяки УПА, бо цю Україну свого часу вибороли їхні бійці.

Не можу у Вас не запитати про заяву Путіна про те, що Росія перемогла б у Другій світовій війні  і без України. Як Ви гадаєте, з якою метою це було сказано?

Звичайно, це провокація чистої води і спроба використати таку браваду у внутрішньоросійській політичній боротьбі. Зараз все більшої температури набуває протистояння (або вдавання протистояння) між двома найреальнішими претендентами на крісло президента Росії – Медведєвим і Путіним, і вони по черзі один за одним кидають подібного роду фрази, не дуже рахуючись з тим, як це сприймають люди в не тільки в Україні, а й в інших країнах: Грузії, Білорусі, Узбекистані...

Як казав вождь комуністів Ленін: кіно буде вирішувати все. Ми бачимо, як тільки Путін прийшов до влади, яка маса фільмів з’явилася про “доблесних бійців невидимого фронту”. І виявилося, що не танкісти і артилеристи вирішували долю перемоги, а енкаведисти. Це тупа пропаганда. А ми скільки фільмів за рік робимо?! Абсолютно програний інформаційний простір, відданий сусідній державі, яка тепер розповідає, що Росія перемогла, а в цю перемогу вплутуються незрозумілі країнки, починаючи від Узбекистану і закінчуючи Україною.

Як колись говорив відомий російський журналіст Сергій Доренко: “Сглотнули, хохлы?” От і “сглотнули”. У нас що була офіційна нота МЗС, Президент виступив проти цього? Ті, котрі зараз будуть ходити з червоними знаменами, засудили цей абсолютно несправедливий для мільйонів людей закид, а влада промовчала. Це привчання до того, що можна “проковтнути” все, що не скажеш. Можна в морду плюнути – утруться.

Чому досі ковтаємо?

Я не є такий крупний мужчина, який може дати здачі. Але думаю, що у нашому керівництві крупні і круті мужчини, в їхній термінології – “круті пацани”, які мали б дати здачі. Але вони виявляються промокашками.

За ініціативи Табачника Світову війну у підручниках замінили Великою Вітчизняною. Який сенс?

Дуже чіткий. Велика Вітчизняна війна – це відлік від підступного нападу нацистів на Радянський Союз. І тоді упускається найважливіший момент – як Сталін разом з нацистами роздерли тогочасну Польщу. В тому і є весь сенс – затушовування того, хто розпочав всю цю бійку.

Цього року День Перемоги пройде без параду. На вашу думку, правильніше все таки раз на рік робити свято для ветеранів, яких і так вже не багато лишилося, чи все ж таки економити на урочистостях?

Якщо б в нашому суспільстві було порозуміння і примирення, і була б загальна радість і скорбота, то не було б проблеми з цими парадами. І не такі то великі гроші. Не треба спекулювати. Розкрадається набагато більше, ніж йде на ті паради і ніж потрібно ветеранам. Скільки їх вже там лишилося…

Те, що парад скасували, можливо, в нинішній економічній ситуації і має сенс. До того ж враховуючи суспільну ситуацію якогось непримиримого протистояння, чи скоріше імітації. Я насправді не дуже вірю в те, що українське суспільство роздерте по цьому питанню. Його пробують роздерти. Але всі розуміють трагічність цієї події і навряд чи хтось хоче ображати ветеранів чи УПА, чи Радянської армії, тих, які справді воювали, а не тих, які йшли в загороджувальних загонах НКВС, після того працювали по концтаборах і у тюрмах ГУЛАГу, і зараз, на жаль, також приєднані у своїх правах до ветеранів.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News