Путін розворушив осине гніздо

"Росія – це Саудівська Аравія з деревами"... Роберт Хантер, американський посол в НАТО часів  адміністрації Клінтона, вважає, що Росія є лузером у конфлікті з Грузією...

Роберт Хантер, американський посол в НАТО часів  адміністрації Клінтона, а нині старший радник RAND Corporation, каже, що грузинський президент Михаїл Саакашвілі жахливо прорахувався, пославши свої війська у Південну Осетію в середині серпня. Цей крок прискорив конфлікт із Росією і визнання цією країною розкольницьких регіонів Південної Осетії та Абхазії незалежними. В остаточному підсумку, проте, Хантер стверджує, що "Росія тут є „лузером”. У той час, коли росіяни мають потребу в західних інвестиціях та технологіях, "Путін пішов занадто далеко і не розуміє точно, що він робить, не тільки розворушивши осине гніздо у всіх країнах, які раніше входили до комуністичного світу, але також змусивши людей на Заході запитати себе,  чи можуть вони робити бізнес з цією людиною".

Маємо місяць відтоді, як вибухнув конфлікт у Грузії, а частина російських військ досі займає райони Грузії в розкольницьких областях Абхазії та Південної Осетії  і навколо них. Якою була взагалі європейська реакція на все це?

Спочатку, звичайно, ми повинні повернутися до поділу Дональда Рамсфельда Європи на Стару і Нову (після початку війни Іраку в 2003), що ніби провів лише тимчасову розділову лінію, яка, проте, стала значною мірою наочною. Ті країни, які були частиною Варшавського договору, а тепер є членами НАТО, та інші колишні радянські республіки, які не входять до Альянсу, наприклад, Україна, очевидно, були глибоко схвильовані і налякані - якщо не нажахані - тим, що сталося. Наприклад, у Польщі, де уряд силкувався продавити важку угоду зі Сполученими Штатами щодо розгортання протиракетних озброєнь, вже через день після російського вторгнення в Грузію опір припинився і держсекретар США негайно прибув туди і миттєво підписав угоду з поляками.

Британська та французька риторика була досить жорсткою, але деякі інші країни, зокрема Німеччина та Італія, які великою мірою залежать від російських вуглеводнів, особливо від природного газу, зайняли м’якшу позицію. Частково це стосується проблеми залежності, або як говориться у недавній декларації ЄС з цього питання, "ми маємо велику взаємозалежність", і це - факт життя. Це означає, що Рада Європи вважає: беручи до уваги взаємозалежність між Євросоюзом і Росією, а також глобальні проблеми, перед якими  вони стоять, немає ніякої прийнятної альтернативи сильним відносинам із співробітництвом, довірою, діалогом тощо. Звичайно вони продовжують потім, що Росія занадто гостро реагувала, але це також є питанням небажання поринути в іще одну холодну війну. Тим паче, оцінюючи переваги того, що президент Джордж Буш назвав спробою створити „єдину, вільну і мирну Європу”. Я також гадаю, що велика кількість людей у Європі не думає, що Грузія сама по собі є дуже важливою. Також в Європі відзначають роль, яку відіграв грузинський президент Михаїл Саакашвілі, котрий, можливо, дав виправдання росіянам для того, щоб зробити те, що вони хотіли зробити увесь час.

Ви маєте на увазі те, що він послав грузинські війська у Південну Осетію і те, що його зусилля закінчилися вигнанням?

Так, і за всіма ознаками, це не було лише відповіддю на ті тактичні речі, які робилися південними осетинами, яким допомагали росіяни. За грузинськими стандартами, це були справді масштабні воєнні дії: вхід до Цхінвалі (столиця Південної Осетії) і очевидний прорахунок в оцінках того, що могли б зробити росіяни. Тепер багато європейців спитають: "Чому хто-небудь, тобто, Сполучені Штати, не тримав цього хлопця під контролем?" Деякі європейці також скажуть - я не виправдовую це, я тільки констатую, - що тиск на саміті НАТО в Бухаресті у квітні, щоб надати ПДЧ Україні та Грузії, який чинили Сполучені Штати, був проблемою для них з огляду на те, „а що скажуть росіяни”. Але ми маємо також і ясне визнання з боку практично всіх європейців, що вони не були готові зробити те, для чого власне призначений НАТО, а саме захистити союзницьку країну проти агресії. Ніхто не був готовий стати на захист Грузії, включаючи Сполучені Штати.

Те, що фактично трапилося в Бухаресті, було, у сенсі породження потенційної проблеми, гірше ніж чиїсь побоювання щодо ПДЧ. Як компроміс або ж для врятування обличчя президента Буша, європейці в їхній звичайній цинічній, лицемірній манері сказали, що Україна і Грузія стануть в остаточному підсумку членами НАТО. Добре, це - момент, коли країна дає зобов`язання іншій країні забезпечити її безпеку. Путін прочитав це таким чином і Саакашвілі теж прочитав саме так. Путін сказав, що "я дам цим хлопцям урок; вони вторгаються у мою сферу впливу". А Саакашвілі явно подумав, що при спробі об`єднати свою країну він буде підтриманий Заходом.

Тепер віце-президент Чейні здійснює поїздку у Грузію, Україну та Азербайджан.  Чи справді це небезпечна мить? Ви гадаєте, Сполучені Штати збираються взяти на себе якісь зобов`язання щодо безпеки цих країн?

Я не думаю, що ми збираємося брати на себе будь-які військові зобов`язання, тому що ми не зможемо виконати їх. Я не думаю, що я послав би віце-президента. Я послав би когось на кшталт держсекретаря (знову), або делегацію, яка включала б у себе членів Конгресу від обох партій. Я справді впевнений тепер, що ми повинні запевнити грузинів, що ми стоїмо на боці їхнього керівництва і їхньої демократії. Вони - частина нашого світу. Так, по завершенні певного часу вони приєднаються до євроатлантичних установ. Але тут, щиро кажучи, для України та Грузії з усіх точок зору важливіше бути частиною Європейського Союзу, а не НАТО. Я почав би нарощувати інвестиції насамперед в економічний розвиток Грузії та України, а не лише в гуманітарну сферу. Європейський Союз, до речі, у своїй звичайній млявій манері сказав, що "ми скличемо міжнародну конференцію", але це відрізняється від висловлення, що ми тим самим гарантуємо певні суми грошей. Це - те, що ви повинні зробити.

Реальний спосіб залучення цих країн на Заході - це не надання гарантії втручання збройних сил, яких ви не будете дотримуватися, а надання підтримки демократизації та розвитку цих країн, яка справді дасть їм більше почуття національного оптимізму на майбутнє. Якщо повернутися подумки до первісного розширення НАТО в 1990-их, ми вірили на Заході, що країнам в Центральній Європі найбільш необхідним був Європейський Союз. З боку НАТО ми казали, що вони потребують партнерства заради миру і оновлення озброєнь. Тоді вони відповіли: "Ми не будемо почуватися впевнено, виконуючи кожне з цих завдань, поки ми не підемо з міжнародної шахівниці і не отримаємо відчуття безпеки і впевненість, що ми не станемо більше пішаками для зовнішніх сил".

У 2001-му Путін став новим президентом Росії, і під його лідерством Росія проводила набагато жорсткішу лінію. Ви думаєте, він був спровокований, чи це тільки власні погляди Путіна, його відчуття, що Росія була занадто підвладна Заходу?

Ясна річ, друге. Він чинив зусилля для того, щоб насамперед підтвердити свою власну першість у межах країни, а також для рецентралізації країни і руйнації установ, які могли б кинути виклик його владі. Щодо зовнішнього світу ви можете сказати: "Так, великі держави завжди хочуть мати навколо себе регіони, які не збираються кидати їм виклик". Ми робимо це. Подивіться на наше ставлення до Куби через вісімнадцять років після краху Радянського Союзу та доктрини Монро. Але ціль того, що робили НАТО і Європейський Союз, полягала в тому, щоб сказати: "Ми збираємося привести цих людей у євроатлантичні установи, у глобалізовану спільноту".

Якими будуть наслідки грузинського конфлікту?

Росія тут - лузер. Цікаво, що, коли Путін вирішив завдати удару у відповідь, він зробив це у віддаленому регіоні поруч із своєю власною країною. Він зробив це в місці, де ніхто не цікавився правами людини, демократією тощо, переймаючись лише геополітикою. На це йому знадобилося чотири дні. Чому Росія лузер? Якщо ви згадаєте, коли це трапилося, це трапилося в той час, коли увесь світ визнав, що Китай - напрочуд компетентна і потужна країна. У Китаї за тиждень запроваджують більше інновацій, ніж у Росії – за десять років. Є цей неймовірний простір у Східному Сибіру, оточений 1.3 мільярдами китайців, де швидко зменшується російське населення. Росія втрачає населення швидше, ніж будь-яка інша країна в розвиненому світі, ще швидше, ніж деякі з європейських країн з низькими коефіцієнтами народжуваності. І росіяни мають потребу в зовнішньому світі.

Чому?

Цікаво звернутися до п’яти пунктів недавньої промови російського президента Дмітрія Медведєва. Перші три пункти: "Ми хочемо бути частиною реального світу". Один з них – „Америка не може управляти всім”. Ми вже знали це. Він підкреслює потребу бути частиною зовнішнього світу. Звичайно Європейський Союз підкреслив це, але Путін пішов занадто далеко і не розуміє точно, що він робить, не тільки розворушивши осине гніздо у всіх країнах, які раніше входили до Комуністичного світу, але також змусивши людей на Заході запитати себе,  чи можуть вони робити бізнес з цією людиною. Це включає інвестиції, це включає кредитоспроможність, це включає недоторканність російських інвестицій за кордоном, це включає співробітництво з Європейським Союзом. І фактично найсильніша  річ, яка було зроблена досі - те, що ЄС вирішив призупинити зустрічі за програмою партнерства „Росія-ЄС”. Вони сказали: "Ми збираємося послати групу, щоб подивитися і судити,  чи виконують росіяни шість пунктів угоди про перемир`я із французьким президентом Саркозі. Тоді і вирішимо, чи варто проводити цей саміт „Росія-ЄС” 14 листопада". Це зроблено без зайвих пронизливих розмов, це зроблено поза контекстом Сполучених Штатів, але з риторикою нашої кампанії і з усіма спогадами про старі відносини. Європейці одержують право стримано сказати: "Якщо ви хочете бути партнером у зовнішньому світі, і якщо, на Бога, ви маєте потребу в цьому, ви не можете поводитися  подібним чином". Відтак Путін повинен вирішити,  чи відкидати можливості бути залученим у зовнішній світ.

Можливо, Путін прийме неправильне рішення. У даний момент Росія – це Саудівська Аравія з деревами. Те, чого я досягаю, якщо вони хочуть грати в зовнішньому світі, це те, що ситуація не схожа на старі дні, коли вони мали вибір. Вони не мають вибору. Останній режим Радянського Союзу зруйнувався після того, як він не спромігся зробити той вибір. І був декласований. Якщо Путін каже: "Наявність моєї сфери впливу важливіша, ніж залучення у зовнішній світ", тоді Росія заплатить величезну ціну за це. З іншого боку, якщо він скаже: "Ми зробили наш вибір, люди покажуть нам більше поваги у майбутньому. Ми тепер збираємося продемонструвати, що ми можемо бути позитивними членами міжнародного співтовариства", тоді він покаже раціональне співвіднесення Росії із зовнішнім світом. Якщо він зробить неправильний вибір, ми зможемо жити із цим. Він має потребу в нас набагато більшу, ніж навпаки.

Інтерв’ю вів Бернард Гверцман

“Council on Foreign relations” (США)

Переклав з англійської Микола Писарчук

УНІАН в Google News