Газовий спектакль за сценарієм Кремля. У головних ролях - ...

А може, й справді комплекс неповноцінності настільки в’ївся в голови наших грачів і коновалюків, що вони сплять і бачать себе і всю країну щасливою лише в міцних обіймах «старшого брата»?         

У декого може скластися враження, що у ситуації різкого загострення українсько-російських газових відносин Москва поводиться не як серйозний, діловий партнер, а – як вередливий, примхливий мальчіш-плохіш: якщо не буде по-моєму, то тоді нехай усім буде погано. Хоча насправді це далеко не так: всі дії Путіна і команди чітко сплановані і їхні наслідки прораховані. 

Ілюстрація з сайту http://www.dezinfo.net/post/11047

Наразі з усього того, що відбувається на «газовому» полі, проглядає доволі зловісна для нас картина: основна мета Путіна полягає в тому, щоб нанести якомога дошкульніший і вразливіший стратегічний удар по Україні, і в першу чергу, – по президентові Ющенку як головному ворогові Москви. Розрахунок тут на те, щоб, з одного боку, остаточно дискредитувати Ющенка в очах Заходу як нездатного забезпечити транзит російського газу і взагалі, навести лад у країні; з іншого ж – спровокувати стихійні бунти проти «проамериканського режиму Ющенка» в замерзаючих південно-східних регіонах України. Паралельно вирішується і тактичне, так би мовити, завдання: прибрати до рук українську газотранспортну систему, що для України фактично означатиме статус васала Москви і – більше того – доволі гнітючу перспективу реанімації фантому ПІСУАРа і цілком реальної загрози розколу країни.       

 Чи розуміють подібну перспективу ті політики в Україні (язик не повертається назвати їх українськими політиками), котрі натхненно пиляють сук, на якому сидять, а чи надіються, що Москва, взявши під контроль українську ситуацію, з барського плеча дозволить їм «поцарювати» на теренах української колонії? А може, й справді комплекс національної і державницької неповноцінності настільки в’ївся в голови наших грачів і коновалюків, що вони сплять і бачать себе і всю країну щасливою лише в міцних обіймах «старшого брата»?               

У цьому зв’язку доволі цікавою є роль прем’єра Тимошенко. Які справжні спонукальні мотиви її діяльності на посту керівника уряду, зокрема, на російському напрямку? Яку мету переслідує і чого від неї чекати? Чи мають під собою реальний грунт численні звинувачення на її адресу у нібито існуючій змові з Кремлем з метою усунення Ющенка, а чи ближчим до істини є припущення, що насправді «хвіст крутить собакою», і Юлія Володимирівна у доволі складній, заплутаній і небезпечній грі намагається використати кремлівські симпатії для того, щоб потім «кинути» і Путіна, як зазвичай вона це досі робила з тими політичними «ракетами-носіями», котрі виводили її на бажані орбіти (Лазаренко, Ющенко) – щоб досягти бажаної для неї повної і «абсолютної» влади в Україні? З цього приводу кожен має свою думку, і ми можемо лише робити припущення.

Однак є речі публічні і неспростовні. Зокрема, коли йдеться про те, що справді, з усіх нинішніх українських політиків саме Тимошенко найбільше контактує з Кремлем. Принаймні, якщо судити за кількістю поїздок до білокам’яної упродовж минулого, важкого для країни року. Ні лідер опозиції В. Янукович, ні «миротворець» В.Литвин, ні навіть головний комуніст (який, здається, для Москви «рад стараться» зробити що завгодно) П.Симоненко, не кажучи вже про чинного президента (котрий у 2008 році, здається, всього один раз, і то на початку року, зустрічався з Путіним) – ніхто не може похвалитися такою кількістю зустрічей з ВВП, в тому числі й тет-а-тет, як наша Юлія Володимирівна.

І головним приводом для цих зустрічей упродовж минулого року була саме газова тема.

Щоб не бути голослівним, спробую, користуючись виключно оприлюдненою інформацією, відновити в пам’яті деякі події.

Отже, на початку 2008 року була досягнута домовленість між президентами України та Росії, закріплена згодом в Меморандумі прем’єрів двох країн, щодо переходу впродовж трьох років на ринкові ціни на газ, за транзит газу, а також за зберігання газу у сховищах.

У лютому, під час свого офіційного візиту до Москви, прем’єр Ю. Тимошенко обговорювала газове питання не лише з тодішнім прем’єром РФ В. Зубковим, а і з президентом В. Путіним, зустріч за зачиненими дверима з яким, замість запланованих двох годин, тривала цілих три.

У травні, під час засідання ради голів країн – учасниць СНД у Мінську,  відбулась наступна зустріч Тимошенко і Путіна віч-на-віч. На людях український прем’єр повідомила, що Україна очікує на позитивне завершення переговорів з Росією з газового питання, за наслідками якого планується підписати стратегічний договір щодо поставок газу в Україну.

(До речі: питається: хто став на перешкоді підписанню «стратегічного договору», і чому дуже швидко і в Москві, і в Києві про нього забули?..).

Вже через місяць Юлія Володимирівна знову відвідала російську столицю, і знову провела зі своїм російським колегою Володимиром Володимировичем майже двогодинну бесіду без сторонніх очей і вух. Пам’ятаємо, як під час спільної прес-конференції Путін похвалив свого українського візаві, назвавши «ефективним і популярним політиком». Повернувшись до Києва, Тимошенко заявила, що у Москві досягнуто домовленості «про поступовий перехід на європейські ціни на газ для країни протягом трьох – чотирьох років». «Ми домовилися, що до 15 вересня, проводячи паралельні переговори по спільній концепції з центральноазійськими країнами, ми вийдемо на підписання стратегічної угоди на довгострокову перспективу», - сказала тоді прем’єр.

Звісно, 15 вересня ніякої угоди підписано не було. Можливо тому, що невідомою залишалась ціна, за якою середньоазійский газ мав продаватися «Газпрому». Однак про це, мабуть, потрібно було повідомити публічно, а не сподіватися, що громадяни у цій країні масово хворіють на склероз, а відтак можна обіцяти що завгодно – все одно забудуть.

Тим часом на початку жовтня український прем’єр знову поїхала на зустріч з Путіним – цього разу розмова наодинці у московській резиденції глави російського уряду в Ново-Огарьово тривала більше трьох годин. За її результатами, як тоді повідомлялося, сторони узгодили «міжурядовий меморандум про співпрацю в газовій сфері». Як зазначив прес-секретар російського прем’єра, цей документ «ляже в основу майбутньої угоди про поставки природного газу до України». Сама ж Тимошенко під час спільної з Путіним прес-конференції повідомила, що обидва прем’єри домовилися про підписання контрактів на постачання газу між «Нафтогазом» і «Газпромом» без посередників. (До речі, Юлії Володимирівні тоді ледве вдалося вибратися до Москви, оскільки український Президент, як це було повідомлено у деяких ЗМІ, нібито під приводом поломки президентського борту, відібрав у Тимошенко літак, на якому вона збиралася летіти до російської столиці).

"Мазурик какой-то утащил самолет", - так лапідарно і промовисто прокоментував той інцидент Володимир Путін. (За «Словарем воровского жаргона» «мазурик» - кишеньковий злодій, або ж труп людини).

Повернувшись до Києва, Тимошенко повідомила, що російська і українська сторони відпрацювали два контракти -- на поставку і транзит природного газу. За словами українського прем’єра, вона підписала з Путіним «прекрасний документ», згідно з яким контракти розраховані, щонайменше, на десять років, і «будуть підписані у найближчі тижні», а ціна на російський газ підвищуватиметься для України поетапно протягом трьох років. «Я вважаю це абсолютною перемогою України і сподіватимуся, що ціна на 2009 рік трішки підніметься. Це дипломатична перемога України і я думаю, що, коли ми підпишемо конкретну ціну, я вас порадую інформацією", - підкреслила Ю.Тимошенко.

Юлія Тимошенко

Проте, на жаль, порадувати нас Юлія Володимирівна не змогла, - і цього разу обіцянка виявилася цяцянкою. Як відомо, ніяких контрактів не було підписано не те що в жовтні, а й до сьогодні.

До речі, саме після жовтневого візиту Тимошенко до Москви звідти почали лунати заяви про заборгованість української сторони перед «Газпромом» на суму 2,4 мільярди американських доларів.

Щоправда, спершу Тимошенко заявляла, що названий Москвою борг накопичений «РосУкрЕнерго», однак під кінець року таки «Нафтогаз» змушений був, для його часткового погашення (1,5 млрд. доларів), брати кредит у Ощадбанку. Між іншим, ці гроші з рахунків контрольованого державою «Нафтогазу України» були переказані саме на рахунки «РосУкрЕнерго», але аж ніяк не навпаки. Отож, як бачимо, розраховуватися довелося зрештою українському платникові податків – чи то з «корупційним посередником», проти якого гуртом нібито воювала і Москва, і особливо Київ, чи то з самим «Газпромом», який стоїть за «РосУкрЕнерго». Однак у будь-якому разі гроші потекли за межі України.

До речі, саме злощасний «корупційний посередник», виявляється, завадив домовитися «Нафтогазу України» і «Газпрому» про поставки газу в Україну і його транзит до Європи. Принаймні, про це заявила на прес-конференції 14 січня Юлія Тимошенко. При цьому Юлія Володимирівна, уточнивши, що інтереси цієї компанії в Україні представляють Д.Фірташ, Ю.Бойко і С.Льовочкін, чомусь забула сказати про те, що 50% акцій «РосУкрЕнерго» контролює російський «Газпром» (це нещодавно публічно визнав сам Путін), і що самою компанією безпосередньо керують двоє колишніх офіцерів КГБ.

Незайвим буде вказати, що свою частину акцій «РосУкрЕнерго» російський монополіст «Газпром» придбав лише у вересні 2008 року, причому за сміховинно низьку ціну – 2,4 млн. євро.

Можна припустити, що «Газпром» придбав половину акцій «РосУкрЕнерго» для того, щоб у перспективі якимось чином нейтралізувати непідконтрольного Путіну Фірташа, якому дотепер належить 45% акцій цієї компанії – чи в судовому порядку, чи довівши «РосУкрЕнерго» до банкрутства. Після чого монополістом в українських газових оборудках, безумовно, зможе стати «Газпром». За яким, як відомо, стоїть особисто Володимир Володимирович.

Цікавий ребус, чи не так?.. Якщо взяти це до уваги, тоді й напрочуд активні зусилля Юлії Володимирівни, спрямовані на усунення з газового ринку компанії «РосУкрЕнерго», набувають зовсім іншого шарму.

Щодо висновків зі сказаного, то нехай кожен читач робить їх сам, однак не буде помилкою спрогнозувати найближчим часом, особливо у світлі президентських виборів, загрозливі для України, але цікаві сценарії з більш активним залученням з боку Кремля деяких провідних українських політичних акторів, котрі не відмовляться ще раз пограти у «російську рулетку».

Якою в цьому кремлівському лібрето буде перспективна роль Юлії Тимошенко – про це ми скоро довідаємося. 

Михайло Сидоржевський