Влада донецьких: паралелі з Білоруссю

Ющенко зробив страшну помилку, розмінявши обіцянки Майдану – в першу чергу, «Бандитам – тюрми!» – на примарну мрію про Універсал. Як романтик, він легко піддався на банальну «розводку». Вступаючи на посаду, Ющенко вимовляв слова присяги.

7 грудня в Києві відбулася подія, аналога якій ще не було в історії сучасної України. Під час пленарного засідання Київради, під об`єктивами телекамер, бритоголові молодчики затято били депутатів. Це беззаконня транслювалося в прямому ефірі ТРК «Київ». Це бачив Президент, міністр внутрішніх справ, генеральний прокурор, тобто люди, які згідно з Конституцією покликані стояти на сторожі закону і демократичних свобод. Їх реакція показова. Наступного дня Президент дещо покартав мера, який влаштував усю це вакханалію, і скромно порадив пошукати більшої злагоди в депутатському корпусі. Міністр внутрішніх справ пішов набагато далі. Він нібито подзвонив мерові, висловив йому повну підтримку і навіть запропонував підсилити лави бритоголових міліцейськими кийками.

Невже після цього, хтось наважиться стверджувати, що Україна сьогодні – правова держава?

Історія повторюється

Як демократія перетворюється на диктатуру? За допомогою танків і кулеметів, як це відбулося 1973 року в Чилі або маршу чорносорочечників, як 1922 року в Італії? Далеко не завжди. Частіше замість стрілянини і танків сприятливим грунтом для зростання диктатури стають боязкість, угодовство, байдужість тих, хто нібито мав відстоювати свободу. Диктатура впевнено крокує шляхом з компромісів і поступок, в українському варіанті цей шлях можна охрестити «Універсалом національної єдності». А ще диктатура починається з цинічної демонстрації брутальної сили, панування вседозволеності і беззаконня. Це необхідно, щоб залякати, зломити волю до опору, тому що страх – це теж добрий грунт для диктатури.

Побиття в Київраді – це тільки перший тривожний дзвінок, і за ним обов`язково будуть інші, страшніші і тривожніші. Так було і в сусідній з Україною Білорусі. У квітні 1995 року президент Лукашенко кілька днів пресував парламент, добиваючись винесення на референдум власного варіанту політреформи. Парламент чинив опір, бунтував. Потім 30 депутатів опозиції оголосили в залі засідань голодовку протесту. На відміну від мера Черновецького і «хрещеного батька» Партії регіонів, яка стоїть за його спиною, Лукашенко не наважився організувати побоїще народних обранців в прямому ефірі. Білоруських депутатів били вночі. Били дві сотні «невстановлених» людей в масках і камуфляжі. Били жорстоко, палицями і просто кованими чобітьми. Потім, як дрова, з розмаху кидали у «воронки», намагаючись, щоб жертви вдарилися обличчям у підлогу. Потім їх просто викинули в багнюку на околиці Мінська.

Наступного ранку країна була в шоці. Демократи у владі поводилися так само, як їх українські колеги. Щось невиразно промимрив спікер Верховної Ради, генеральний прокурор розводив руками і засуджував: «А що я можу зробити?» Несподівано мужність виявив міністр внутрішніх справ, який почав розслідування. Проте за кілька днів справу знадобилася генпрокуратурі, яка в Білорусі, як і в Україні, є «генеральним могильником» резонансних справ. Міністр спробував протестувати, і тоді президентський спецназ просто захопив будинок МВС, і міністр Юрій Захаренко був відправлений у відставку з грубими порушеннями Конституції, хоча це вже нікого не цікавило.

Головне, чого вдалося добитися Лукашенку, було те, що після нічного побиття волю парламентаріїв було зломлено, і вони слухняно проштампували всі його ініціативи. А потім ніхто з них навіть не спробував встати на захист відставленого міністра внутрішніх справ, який мав намір захищати їх.

Це був переломний момент, після якого диктатура вже крокувала по країні семимильними кроками. Причому на своєму шляху вона перемелювала всіх: і тих, хто чинив опір, і тих, хто валявся в ногах. Це теж аксіома диктатури. Лукашенко демонстративно принизив навіть слухняне «охвістя» Верховної Ради, вигнавши їх з парламентської будинку. Відбувалося це під час новорічних канікул, в розпал виборчої кампанії. Депутати роз`їхалися по округах, і їх речі просто викинули в сніг.

Новий парламент виявився не менш покірливим. Депутати заднім числом слухняно підтвердили правомочність дій Лукашенко. Лунала та сама риторика, що нині використовується в Україні: не можна розколювати країну, поганий мир кращий за добру війну, потрібно поважати вибір народу. Потім вони не діяли, коли президентський спецназ палицями змінив редактора парламентської газети, коли взяв під контроль телебачення, коли міняли генерального прокурора (із слухняного на свого), голову Нацбанку, кованими чобітьми розігнали легітимний Центрвиборчком. Ні, депутати не мовчали, вони закликали до діалогу і миру, шукали взаєморозуміння заради національної єдності. Ну що таке Конституція порівняно із злагодою і стабільністю? Закінчилося все тим, що Лукашенко розігнав і цей слухняний парламент. Новий – був просто призначений указом президента без проведення виборів. Етап формування диктатури завершився.

В Україні це неможливо?

Напевно, «зоряний» пул київських політологів глибокодумно скаже, що в Україні білоруський сценарій неможливий. Адже тут не президент бореться з парламентом, а парламент з президентом. Але хіба має значення, як називається диктатор – президент чи прем`єр-міністр? До речі, Муссоліні теж був прем`єр-міністром, а його уряд спирався на демократично обрану парламентську більшість, принаймні, спочатку. Нинішні суперечки про те, яка форма правління демократичніша – парламентська чи президентська – абсурдні. Демократія може існувати в будь-якій формі – так само, як і диктатура. Тут важлива не форма, а зміст. Диктаторському режимові байдуже, які вибори фальсифікувати – парламентські чи президентські, головне все тримати під контролем.

Українські демократи можуть закинути своїм побратимам в Білорусі: мовляв, білоруська опозиція маргінальна, слабка, у неї немає яскравих харизматичних лідерів, на зразок Юлії Тимошенко або Юрія Луценка. Авжеж, це так. Але й це аксіома диктатури. Коли вся влада вже сконцентрована в одних руках, коли всі ЗМІ під жорстким контролем, все, що не відповідає «генеральній лінії», – слабшає і вироджується. Це об`єктивний процес. А потім диктатура стає настільки сильною, що завдає по опозиції «точкових ударів». У Білорусі теж були яскраві лідери, здатні кинути Лукашенкові реальний виклик. Але сьогодні їх немає. У квітні 1999 року раптово помер Геннадій Карпенко. Як кажуть його товариші, він був отруєний журналісткою, яка брала у нього інтерв`ю. Потім у травні зник Юрій Захаренко (той самий міністр внутрішніх справ). Свідки стверджують, що якісь «невстановлені» люди заштовхали його в машину і відвезли в невідомому напрямі. У вересні таким же чином зник найбільш популярний опозиційний політик, екс-віце-прем`єр Віктор Гончар. У Мінську ходили чутки, що один високий чиновник після бурхливої гулянки запитав високопоставленого силовика: «Іване, а що все-таки сталося з Віктором? Ми все ж таки разом працювали...» – «Вважай, Льоню, що в топці згорів...» Потім почали зникати найбільш незручні для влади журналісти. Отак і не залишилося в опозиції яскравих осіб. Не хочеться проводити аналогії. Дай Боже Юлії Володимирівні і Юрію Віталійовичу довгих років життя.

Але є й інша історична аналогія. Кілька днів тому «регіонали» брутально виставили із засідання Кабміну міністра закордонних справ Бориса Тарасюка і порадили Президентові Ющенку звернутися до Конституційного Суду. Згадується, як в січні 1995 року Лукашенко своїм указом заборонив провідну опозиційну газету з символічною назвою «Свобода» за «образу президента». На прес-конференції журналісти запитали «батька» – чому? Якщо ви вважаєте себе ображеним, подайте до суду. Лукашенко з усмішкою відповів: «А навіщо? Я їх прикрив – і хай тепер вони подають на мене до суду». Спроба редакції скористатися цією порадою успіху не мала. Жоден з судів Мінська позов не прийняв, оскільки виявилось, що громадянин Лукашенко ніде не прописаний.

Нас це не стосується?

Так сьогодні багато хто вважає. Бізнесмени впевнені, що домовляться з будь-якою владою. Прості громадяни вважають, що в них взагалі забирати нічого. Але помиляються і ті, та інші. Символічно, що бізнесмени з БЮТ і «Нашої України» не поспішають перебігати до «Регіонів», як колись перебігали до Кучми. Чому? Та просто з ними навіть не торгуються. А навіщо? Пояснити цей феномен можна на білоруському прикладі.

Після президентських виборів автор зустрів біля білоруського Кабміну знайомого бізнесмена середньої руки (у нього було пара ресторанів, казино, готель, автосалон). З веселою усмішкою бізнесмен кивнув головою у бік Кабміну і сказав:

– Йду домовлятися з новою владою.

– Думаєш, вийде?

– Упевнений! В крайньому випадку, запропоную ввійти в долю, ще й “дах” одержу.

За місяць зустрів його похнюпленого - блукав навколо власного ресторану.

– Ну як, домовився?

– Та де! Вони забрали все! Погодилися тільки залишити мене працювати менеджером.

Нині весь крутий бізнес у Мінську належить шкловським – землякам президента.

А ось ще один приклад – з листа до редакції опозиційної газети простої селянки. Річ у тому, що у момент обрання Лукашенко президентом навколо Мінська було безліч сіл, де жили прості люди, електорат Лукашенка. Нині на їх місці шикарні котеджні містечка, крутіші, ніж у Кончі-Заспі чи Пущі-Водиці.

«Одного разу, – згадує моя співрозмовниця, – до мене в будинок прийшли якісь люди, один сказав, що він судовий виконавець. Вони зажадали, щоб ми завтра ж виїхали з дому. Куди? Їх не обходить! Я плакала, просила. А вони сміялися. «Дивися, стара карга, не з`їдете добровільно, гірше буде! Ми вам хатину купили в чорнобильській зоні». І справді, наступного дня прийшли міцні хлопці і вигнали нас геть. Всі переламали, потрощили. Поки ми ходили по різних кабінетах, будинок наш знесли, тепер будують триповерховий особняк. А правду ми так ніде і не знайшли».

Вилучення власності – це теж аксіома диктатури. Можна нагадати, як після вбивства українського депутата-бізнесмена Євгена Щербаня протягом одного дня нинішні господарі Донбасу спільно з «дніпропетровськими» раздерибанили його бизнес-імперію. Не потрібні «регіоналам» бізнесмени з БЮТ і «Нашої України». Навіщо з ними домовлятися? Прийде час – нові господарі заберуть у них все повністю. Хоча спочатку заберуть усе в тих, хто взагалі не має ніякого політичного даху, у тих, хто впевнений, що бізнес – поза політикою. Власність – це влада, а «регіонали» вже довели, що владою вони ділитися не збираються ні з ким.

А чому Черновецький так радикально збільшив тарифи? Хіба він не розуміє, що це обрушить його рейтинг? Розуміє, чудово розуміє. Але йому все одно. По-перше, вільних виборів більше не буде, а отже, рейтинг – убік. По-друге, високі тарифи (а вони ще зростатимуть, і не раз) – це прелюдія до масового виселення киян з нинішніх квартир. А вилучені квартири – це гроші, величезні гроші. Таких грошей може вистачити навіть для того, щоб відкупитися від жадібних «регіоналів».

У нас буде другий Майдан?

Помилково думати, що білоруси за своєю природою боязкі і не здатні до опору. Навесні 1991 року в Мінську були наймасовіші для того часу в Радянському Союзі акції протесту проти КПРС. Мітингували сотні тисяч людей, страйкували всі великі підприємства міста. Навесні 1996 року протестувати проти підписання Союзного договору з Росією вийшли близько ста тисяч людей. Звичайно, це був не помаранчевий Майдан, але й не акція «Україна без Кучми!» Обидва рази влада були в паніці. Тепер в країні тиша і благодать.

Що ж сталося? Влада навчилася контролювати всіх. Лукашенко придумав контрактну систему. Роботодавець (приватний чи держпідприємство) в обов`язковому порядку укладає з кожним працівником річний контракт. Його можна продовжити або розірвати без пояснення причин. Кожен роботодавець повинен стежити за політичною благонадійністю своїх підлеглих. Інакше – каральні санкції від держави.

А ще – страх! Ось витяг із спогадів учасника акції протесту «Марш свободи», що пройшла в листопаді 1999 року. У ній брали участь лише близько тридцяти тисяч людей. Але жорстокість влади була безпрецедентною.

«Ми підійшли до мосту через Свіслоч, міст був перекритий спецназом. Вони почали наступати з прилеглих вулиць. Всі двори були блоковані. Ззаду також тіснив спецназ. Ми опинилися в пастці. Вони били, не розбираючи – жінок, старих, дівчат. Били палицями, щитами, кулаками, ногами. Потім стали хапати і заштовхувати в автобуси. Багато хто кинувся в річку, спецназівці їх не переслідували, вони чекали на березі. Але скільки можна простояти в листопадовій воді? Виходили здаватися самі. Їх теж били і пресували в автобуси. Мене теж заштовхнули в автобус, нас звалювали один на одного. Потім спецназівці всілися на цю купу людських тіл. Вони пили пиво, матюкалися та реготали. Нас довго возили містом, але всі районні відділи МВС були переповнені затриманими. Тоді нас повезли за місто. Перш ніж вийти з автобуса, спецназівці помочилися на затриманих. За якийсь час лік ми просто втратили: ті, хто лежали внизу, почали задихатися. Ми закричали. Напевно, спецназівці злякалися, наказу вбивати у них, мабуть, не було. Вони витягли нас з автобуса, вишикували і стали знову бити. Коли втомилися, наказали всім стати на коліна. Почали гвалтувати в збоченій формі, причому всіх підряд. Коли вони втомилися і від цього, решті почали заштовхувати в горло кийки». У той раз начебто обійшлося без жертв. А ось під час акції протесту навесні цього року в Мінську було кілька вбитих. Так диктатура тримає людей в страху».

Під час Майдану Кучму, Медведчука, Пінчука мучили сумніви. Вони не хотіли крові. Тим більше їм не хотілося скоювати злочин заради президентства Януковича, якого вони глибоко зневажають. Але хіба хтось сумнівається, що нинішні негідні «діти» Кучми побояться крові? Та й сам Янукович нещодавно попередив, що вже він не Кучма і другого Майдану не допустить.

Янукович – не Лукашенко

Будемо справедливі щодо білоруського «батька». Він – добрий диктатор. Зникнення кількох опозиціонерів і журналістів – дрібниця – така сама, як і кількасот проломлених черепів і зламаних ребер мітингуючих опозиціонерів. Лукашенкові потрібна влада задля влади. Застава її стабільності не тільки канчук, але, перш за все, пряник. Він проводить щедру соціальну політику на користь більшості. Білорусь сьогодні – це своєрідна оаза соціалізму, де немає олігархів, але немає і жебраків, де всі приблизно рівні. Пристойні зарплати і пенсії, помірні тарифи, безкоштовні медицина та освіта, відсутність безробіття – запорука його популярності. Навіть близькі до опозиції соціологи підтверджують, що на виборах цього року його підтримали 2/3 виборців.

Але «регіонали» – не Лукашенко. Вони ніколи не розщедряться на пряник, а тому максимально використовуватимуть виключно канчук. Вони просто приречені на політику, порівняно з якою лукашенківська Білорусь видасться еталоном гуманізму.

Їм тільки потрібний якийсь час, щоб закріпитися на зайнятих позиціях, щоб змести решту перешкод, які відокремлюють їх від абсолютної влади. Треба ще прибрати Президента з його Секретаріатом і Радою безпеки, треба прибрати до рук телебачення (вже ведуться переговори про купівлю «Інтеру»), треба знищити конкурентні олігархічні бізнес-клани, розгромити опозицію, а на закуску – розібратися з союзниками по коаліції. Олександру Морозу слід було б пам`ятати про долю свого білоруського колеги Семена Шарецького. Він теж дружив з Лукашенком, як Мороз з Януковичем, а потім його просто витурили з країни, і нині він доживає свої дні в притулку для іноземних біженців в Клівленді.

Точку неповернення Україна ще не пройшла

Ющенко зробив страшну помилку, розмінявши обіцянки Майдану (в першу чергу, «Бандитам – тюрми!») на примарну мрію про Універсал. Як романтик, він легко піддався на банальну «розводку», купившись на «золото для дурнів» (так хіміки називають зовні схожий на благородний метал сульфід заліза). Сьогодні Ющенку потрібно прокинутися від політичного летаргічного сну, відмахнутися від солодких марень про національний консенсус і пригадати, що він – Голова держави, що у нього за Конституцією ще достатньо прав і важелів впливу, а головне, що у нього є святий конституційний обов`язок – бути гарантом дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Вступаючи на посаду, Ющенко вимовляв слова присяги: «Зобов`язуюся всіма своїми справами піклуватися про благо Батьківщини і добробут Українського народу, відстоювати права і свободи громадян, виконувати свої обов`язки на користь всіх співвітчизників, підносити авторитет України в світі». А отже, він повинен захистити інтереси тих 67% громадян, які на останніх виборах сказали Януковичу однозначне “ні”.

А ще Ющенко присягався на Конституції бути на сторожі національної безпеки країни. Але яка ж це безпека, якщо країну намагається приватизувати один кримінально-олігархічний клан, що діє за принципом, – «бабло вирішує всі проблеми»? Такого не допускав навіть Кучма. Він ревно відстежував баланс між олігархічними кланами, що дозволяло зберегти в країні хоч якусь демократію. Врешті-решт, ніхто не пропонує відстрілювати ватажків антиукраїнських партій. Ми все-таки живемо в цивілізованому світі. Але Ющенко просто зобов`язаний захистити країну, захистити громадян України від кримінальної банди, що намагається приватизувати всю повноту державної влади.

Нещодавно в Росії були видані мемуари Франца фон Папена, попередника Гітлера на посаді рейхсканцлера Німеччини. Він кається перед нащадками за те, що радив президентові Гінденбургу дотримуватися літери Конституції, поважати «вибір народу» і доручити Гітлеру, як лідерові партії, що посіла перше місце з 38% голосів, очолити уряд. Йому опонував генерал фон Шлейхер, який переконував президента дотримуватися духу Конституції і не допустити передачі владі диктаторові. Гінденбург вирішив підкорятися волі 38% виборців заради збереження «громадянського миру». Підсумок добре відомий. Якийсь час Гітлер очолював коаліційний уряд, потім у «ніч довгих ножів», коли по всій Німеччині винищували суперників, був убитий і фон Шлейхер, а фон Папен дивом уникнув смерті. Потім були 12 років терору і насильства.

Чи хоче Ющенко такої долі для України? Ще не все втрачене, точку неповернення ми ще не пройшли. Головне після перемоги не забути про обіцянку «Бандитам – тюрми!»

Можна також проводити паралелі з російською ситуацією, але це вже інша тема.

Олексій Двинський, білоруський журналіст, Київ–Мінськ, спеціально для УНІАН