Понеділок,
21 серпня 2017
Наші спільноти

Про що можуть домовитися Тимошенко з Януковичем

Україна збирається перейти до невідомої форми державного управління: двопартійного тоталітаризму, так би мовити. На такі думки наводять закон про Кабінет міністрів і законопроект про опозицію...

Схоже, Україна збирається перейти до досі нікому не відомої форми державного управління. Двопартійного тоталітаризму, так би мовити. Принаймні, на такі думки наводять успішно прийнятий Верховною Радою закон про Кабінет міністрів і так само успішно провалений законопроект про опозицію.

Вакуум влади, що утворився в результаті політреформи, необхідно заповнити, перерозподіливши повноваження. Проте найбільш активні гравці політичної арени так завзято узялися за процес, що сьогодні, з повною на те підставою можна говорити вже не про перерозподіл влади, і навіть не про перетягування ковдри, а про політичне мародерство.

Той факт, що парламентська більшість ухвалила, м`яко кажучи, не зовсім зважений закон про Кабінет міністрів, дивувати не повинен. Могутня політсила, що має в своєму розпорядженні серйозні фінанси, за практично незалежними від неї обставинами втратила владу. І знову-таки унаслідок мало залежних від неї зовнішніх чинників цю ж владу повернула. Зрозуміло, у «регіоналів» не могло не прорізатися бажання гарантувати стабільність власного становища в системі влади. Як результат ми маємо (поки що не підписаний Президентом) закон про Кабмін, що фактично втручається в питання перерозподілу повноважень між гілками влади.

Як єдиний, безумовно, позитивний момент свіжопроголосованого документа можна згадати хіба що положення про те, що посади міністрів належать до розряду політичних і на них не розповсюджуються вимоги трудового законодавства.

Можна було б пригадати і про іншу вимогу закону про Кабмін: до подання на призначення на міністерський пост у обов`язковому порядку додається особиста (кожного кандидата) заява про відмову від депутатського мандата у разі призначення. Проте необхідність введення цієї норми диктувалася, швидше за все, прагненням партійних лідерів убезпечити власні представництва в парламенті від недобросовісних призначенців, що намагаються усидіти на двох стільцях.

Безумовно, негативними моментами можна вважати численні спроби за допомогою закону про Кабінет міністрів переділити повноваження між Кабміном і Президентом. У тому числі й ті, розподіл яких закріплений у Конституції.

Наприклад, законом про Кабмін передбачено, що у випадку, якщо в 15-денний термін з початку процедури формування Кабінету Президент не вносить «свої» кандидатури на посади міністра закордонних справ і оборони, то парламентська більшість (по суті, майбутній Кабмін) отримує право заповнити президентську квоту на свій смак.

З тієї ж серії – встановлення повного і неподільного кабмінівського контролю над головами місцевих державних адміністрацій. Підписання прем`єром виданих Президентом актів, у тому числі і тих, де йдеться про призначення і звільнення керівників дипломатичних представництв України за кордоном. Тобто, уряду хочеться безпосередньо впливати на зовнішню політику країни.

Закон також передбачає фактичне введення права вето не тільки прем`єр-міністра, але і профільного міністра на будь-які видані Президентом акти і розпорядження! «У випадку якщо Прем`єр-міністр України, міністр, відповідальний за акт і його виконання, вважають за неможливе скріплення підписами акту Президента України, вони повертають такий акт з викладеними в супровідному листі мотивами своїх рішень...»

Це, по суті, законодавчо запрограмований перманентний конфлікт Кабміну з Секретаріатом Президента. Хоч би вже через те, що процедура не передбачає обов`язку міністрів вносити зустрічні пропозиції. А пояснювати мотиви своїх вчинків вітчизняні політики можуть до безкінечності.

На цьому фоні меркнуть численні юридичні неув`язки, які парламентська більшість відмовилася усувати хіба що із почуття протиріччя. Оскільки внесення таких правок нікому не заважало. Наприклад, відверта дурість, помічена «нашоукраїнцем» Юрієм Ключковським. У разі смерті міністра закон про Кабмін фактично зобов`язує померлого написати заяву про відставку! 

Віктор Ющенко, швидше за все, скористається правом вето щодо закону про Кабінет міністрів. Таке припущення висловив віце-спікер Верховної Ради Адам Мартинюк відразу ж після результативного голосування по законопроекту. Щоправда, Мартинюк послався на те, що переважну більшість президентських правок парламентарії не врахували. Але, з більшою долею ймовірності можна припустити що, Президента не влаштує втрата контролю над зовнішньою політикою України – це одне з небагатьох повноважень, залишене Ющенку політичною реформою у повній цілості. І відверте втручання Кабінету в його рішення.

В той же час представники «антикризової» коаліції не приховують намірів продавити закон в тому вигляді, в якому його було ухвалено. Так, «регіонал» Євген Кушнарьов в коментарях ЗМІ не виключив, що в даному випадку більшість знайде спосіб подолання вето. Якщо пригадати той факт, що для цього коаліція потребуватиме 300 голосів, то може йтися хіба що про пошук компромісу з парламентською фракцією БЮТ. Предметом торгу, ймовірно, стане голосування «антикризової» більшості Верховної Ради за законопроект про опозицію, який намагається протягти БЮТ.

По суті, закон про опозицію нічим не кращий за закон про Кабмін. За влучним виразом «нашоукраїнця» Бориса Безпалого, законопроект передбачає, що опозицією стає той, хто «швидше за всіх добіг і зареєструвався».

Депутати, які не увійшли до більшості, автоматично вважаються такими, що входять до складу опозиційної коаліції. Але і це ще не все. Із струнких лав «незгодних» нардеп легко може вилетіти. За... незгоду з рішеннями опозиції.

Далі – більше. Той, хто перший заявив про розбізності з позицією парламентської більшості (після оголошення про її формування), стає не тільки «основоположником» опозиційної парламентської коаліції, але і фактично її повновладним господарем. «Першопроходці», згідно положенням законопроекту, самі ухвалюють рішення, кого вони хочуть і кого не хочуть бачити поряд з собою. При цьому документ позбавляє все, політсили, що не увійшли до опозиційної коаліції, права претендувати на звання «ще однієї опозиції». За принципом  – герой має бути один. 

Також законопроект покликаний формалізувати статус опозиції практично як однієї із інституцій державної влади. Проте секретаріат опозиції, який законопроектом пропонується фінансувати за рахунок коштів держбюджету, – це вже пряма залежність опозиції. Якщо не від доброї волі більшості, яка, власне, і буде бюджет приймати, то від здатності домовитися з лідерами парламентських «більшовиків». І, отже, з Кабміном. Хоча з ним-то, за первинним задумом, не домовлятися треба, а контролювати його.

Закріплення принципів розділу керівних посад в комітетах Верховної Ради (приводити довгий перелік комітетів, право головувати в яких пропонується закріпити за опозицією, не має сенсу, тим більше що в решті всіх комітетів опозиція отримає посади перших заступників) не несло б в собі жодної загрози, коли б не одне «але». Опозиційній меншості гарантії отримання керівництва в контролюючих роботу уряду комітетах необхідні. Інакше якась більшість може спокуситися перевагами сильнішого і залишити ці важелі собі. Але такі гарантії укупі з правом першої фракції, що заявила про свою опозиційність, «страчувати і милувати» всіх інших, тобто приймати в опозицію і виключати з неї, перетворюється вже на важіль адміністративно-кадрового впливу на опозиційну меншину. Тобто, той же самий батіг і пряник, яким раз по раз користується провладна більшість.

Тобто якщо закон про опозицію буде прийнятий в тому вигляді, як він запропонований на сьогодні, якщо парламент подолає вето Президента на закон про Кабмін (зрозуміло, в тому випадку, якщо Ющенко правому вето скористається), ми матимемо рівноважну систему парламентська більшість – парламентська опозиція. І кожний з двох фігурантів цієї системи матиме у своєму розпорядженні:

·  формалізований статус;

·  державне забезпечення діяльності адміністративних структур, закріплених за кожним з двох «супротивників»;

·  важелі впливу на «підконтрольних» нардепів, зокрема кадрові і адміністративні;

·  практично необмежені повноваження лідерів двох парламентських формувань, які явно не відповідають нинішній редакції Конституції;

·  і право беззастережно «викидати за борт» не згодних з таким станом справ депутатів. 

Це – рівноважна система, обидва доданки якої можуть прагнути хіба що до зміни місць, але не до зміни сумарного підсумку. Вже хоч би внаслідок того, що результат – тотальний контроль над діяльністю парламентських утворень і інституцій державної влади (Президента в таких умовах можна буде просто ігнорувати) – у такому разі цікавитиме обидві сторони. Більшість – як даність сьогоднішнього дня. Опозицію – як перспектива на майбутнє. В умовах стабільності системи це – прекрасний стимул до досягнення кулуарних домовленостей. В умовах зсуву центру тяжіння (наприклад, напередодні або за підсумками виборів) – до зміни ролей. Але не до зміни самої системи.

Олена Перегуда

 

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку