В.Єльченко: Я був би вдячний Президентові, якби він зважив на всі обставини скандалу

За останні дні мені дзвонили сотні людей, і жодного разу не зателефонував ні Борис Іванович, ні його заступники. Щоб бодай пояснити, що відбувається, бо таке враження, що мене не існує... Інтерв’ю

УНІАН звернувся з кількома запитаннями до Володимира Єльченка, якого указом Президента від 28 грудня звільнено з посади посла України в Австрії у зв’язку “з порушенням ним інструкції при видачі віз туркменським опозиціонерам”. 

Володимире Юрійовичу, увесь цей скандал виглядає так: кілька туркменських опозиціонерів, використовуючи смерть Ніязова, обрали Київ майданчиком для власного піару. У результаті постраждали чи могли серйозно постраждати наші національні інтереси. Вам телефонував уночі міністр транспорту Рудьковський з проханням негайно оформити візи опальним туркменам. Ви виконуєте це прохання. А як би мало вчинити посольство, якби політичні біженці звернулися до нього офіційним шляхом?

Звичайно, звернення міністра з проханням про візи спричинило неординарну ситуацію. Але для того й існує посол України, який має проаналізувати й або самому прийняти рішення, або порадитися з МЗС.

Я прекрасно розумів, що ситуація неординарна, але існують цілі масиви інструкцій з консульських питань, які доволі чітко виписують, що робити дипломатам у проблемних випадках. Але щодо видачі віз особам без громадянства чи таким, які мають статус біженця, це чітко не прописано. Єдиною інструкцією, якою я міг користуватися вночі, коли до мене звернулися по візу, було те, що посол може приймати рішення самостійно, зокрема й відмовити у візі, якщо питання занадто “чутливе”.

Я хочу ще раз підкреслити, що вночі з 21 на 22 грудня, коли видавалися візи, мені й у голову не прийшло, що приїзд людей, котрі мають дійсні паспорти біженців, видані в Австрії та Швеції, і котрі протягом останніх років вільно пересуваються по всіх країнах Євросоюзу (і, я впевнений, бували в Україні), може завдати шкоди Україні.

Тож я вирішив видати ці візи. Я попросив консула, аби він уважно вивчив усі матеріали – чи немає якихось застережень щодо видачі віз цим особам, і ще раз о восьмій ранку за віденським часом (о дев’ятій – за Києвом) консул передзвонив у департамент консульської служби МЗС, щоб укотре пересвідчитися, що цим людям можна видавати візи. Йому було сказано: перевір два контрольних списки. Якщо їх у списках немає, то можеш оформляти. Що він і зробив. Інформація про видачу віз у той же час – о дев’ятій ранку була надіслана в департамент консульської служби.

Далі ситуація виглядає доволі смішно: до їх прибуття в Київ було три години, про це знали і прикордонна служба, й інші організації. За цей час можна було або анулювати візи, або не пропустити їх в Україну. Як пам’ятаєте, першу свою прес-конференцію опозиціонери дали 24 грудня, тобто два дні люди перебували в Києві, і ніхто жодних питань не порушував.  Потім виник скандал.

“Нічний дзвінок” міністра – це в принципі так зване телефонне право, яке активно використовувалося за часів минулого Президента. Як часто воно застосовувалося, зокрема, щодо вас?

На моїй пам’яті таких дзвінків не було багато. Навіть не став би називати це “класичним телефонним правом”. Бо для цього й існує посольство, посол, консульська служба, щоб їм у будь-який час дня й ночі можна було зателефонувати.

Я наведу такий приклад. У грудні був випадок, коли в одного з чинних українських міністрів, який перебував у Австрії викрали сумку з документами, паспортами і таке ін. Це було пізно ввечері, він звернувся, попросив посприяти. І це сприяння було надане, хоча я міг сказати: дайте мені довідку з поліції чи погодьте це з МЗС.

Тож дзвінок від Рудьковського я сприйняв як підтвердження серйозності ситуації. Я не бачу проблем власне у видачі візи. Я бачу проблему в тому, що ситуація не було проконтрольована в Києві. А все тому, що немає елементарного порядку в міністерстві. В останні місяці, коли не можна зрозуміти, чи в нас є міністр чи немає і хто він, – це тільки сприяє розгортанню безладу. Я це стверджую як людина, що майже тридцять років віддала дипломатичній службі.

Ще є моральний аспект. За ці всі останні дні мені дзвонили без перебільшення сотні людей, усіх калібрів і жодного разу не подзвонив ні Борис Іванович, ні його заступники. Ну бодай пояснити, що відбувається, бо таке враження, що я існую як віртуальний посол, фізично мене не існує, і нікого не цікавить моя доля.

До речі, ще одне слово про “телефонне право”. У 1999 році, під час президентських виборів в Україні, коли я займав посаду постійного представника України при ООН, я отримував телефонні дзвінки від деяких тодішніх керівників МЗС, не буду називати прізвища (у цей час посаду міністра закордонних справ обіймав Борис Тарасюк. – Авт.). Мені казали: дивіться, там щоб голосування було належне...

За потрібного кандидата?

Так. Щоби результати було нормальні. На щастя, зараз такого немає. 

А Рудьковський вибачався перед вами? Власне, це його поведінка спровокувала скандал...

Так. Він подзвонив і вибачився. І для мене це – головне.

Під час одного з телеефірів, коли розглядався цей скандал, заступник керівника секретаріату Президента Олександр Чалий називав вас “Володя”. Складалося таке враження, що він вас підтримує. Ви підтримуєте персональні стосунки з Чалим?

Те, що він називав мене “Володя”, це – нормально. Ми багато років знаємо одне одного і багато років на “ти”. Під час цього скандалу я з ним спілкувався по телефону практично щодня. І він справді мене підтримав. Але пропозиції щодо мого звільнення робилися міністром закордонних справ. Мені здається, замість цього варто було розібратися з непорядком у консульській службі та загалом у міністерстві.

Як переживають дипломатичні установи все, що відбувається у внутрішній політиці держави? Спочатку був скандал зі скасуванням-нескасуванням візиту прем’єра, потім – закон про Кабмін. Чи відчувають посольства це на собі?

На роботі посольств негативно відбивається невизначеність навколо міністра закордонних  справ. Кожному послові, мені в тому числі, щодня доводиться відповідати на запитання колег: так що там у вас робиться?

Брак чіткості в питанні з міністром призводить до того, що майже кожен співробітник МЗС чи дипломатичних установ не почувається впевнено.

Ви самі вважаєте рішення про своє звільнення остаточним?

Усі рішення приймаються на підставі якихось порад. Якби Президент, ухвалюючи рішення, ще раз зважив на всі поради та обставини справи, я був би йому вдячний. Але я приймаю будь-яке рішення Президента.

Розмовляла Лана Самохвалова