Кольори і відтінки похмурого неба змін

Цими вихідними була підбита риска під тривалим періодом в новітній історії України. Період цей почався задовго до Майдану...

Юлія Тимошенко

Цими вихідними була підбита риска під тривалим періодом в новітній історії України. Період цей почався задовго до того, як Президент Віктор Ющенко пройшов церемонію інавгурації, і навіть до того, як люди помалу почали збиратися на Майдані рано вранці у понеділок 22 листопада 2004 року. І ось цей етап закінчився. Не в неділю, коли Центрвиборчком оголосив Віктора Януковича переможцем президентських виборів, а ще в суботу, коли з телеекранів до народу звернулася прем`єр-міністр Юлія Тимошенко.

Заява леді прем`єра про невизнання перемоги конкурента, про відмову «збирати майдани», і про намір наполягати на своїй перемозі виключно в судах означає лише одне: в цьому політичному серіалі нічого принципово нового вже не відбудеться. Крапка. Титри. (Роль «титрів», власне, і виконало оголошення вердикту ЦВК).

Суто гіпотетично фінальні репліки героїні ще можуть стати прологом – але точно не наступної серії, а хіба що нового сезону нашої тривалої мильної опери – іноді комічної, іноді драматичної, а найчастіше і те, і інше водночас. Оголошена перерва – краща нагода озирнутися і подивитися, до чого всі ми прийшли. Вибори, що завершилися, і справді виявилися черговим проміжним підсумком – і для народу, і для держави, і для основних персонажів.

«СТРИБОК ЛЕВИЦІ»

Заздалегідь анонсований як «стрибок левиці» телевиступ Тимошенко якщо і став «стрибком» – то в порожнечу. Був би він днів на п`ять раніше – в ньому, можливо, і було б щось грізне, щось вказівне чи хоча б інформативне. Але зараз пані прем`єр лише констатувала хід подій, що вже відбувся.

Не буде «майданів»? – але справжнього Майдану і не могло бути цього разу. Готовність добиватися «справедливості» в судах? – але суди вже розглядають подані позови (без особливого, втім, успіху для БЮТ). «Невизнання» Януковича «легітимно обраним Президентом України», нехай навіть з суворим уточненням «ніколи», в реаліях, що склалися, в практичному плані не означає взагалі нічого, навіть якщо депутати фракції БЮТ постараються зіпсувати «регіоналам» інавгураційне вшанування «тому що лідера» в Раді.

Так, звичайно, Тимошенко сказала те, що на цей час тільки і могли б сприйняти її фанати. Але водночас і саме те, чого чекали її супротивники. А зовсім не те, чого вони в глибині душі побоювалися.

Власне, фанатам насамперед це звернення і призначалося: щоб переконати їх у тому, що вона на цілий тиждень зникла не просто так, не втекла з процесу, не впала в депресію тощо, про що «брехали вороги» на всіх Інтернет-форумах. Ні! Вона була вся в боротьбі і готувала свій «стрибок» – ось ці самі позови, для яких, нарешті, зібрані «всі докази». Звичайно, ця версія може бути сприйнята лише тими, кого, здавалося б, і переконувати нічого. Але, з іншого боку – утримання активістів «Фан-клубу леді Ю» може в найближчому майбутньому виявитися нагальним і гостроактуальним завданням.

Друга група адресатів звернення прем`єра – міжнародне співтовариство: президенти, прем`єри, міністри і взагалі всі зацікавлені політики іноземних держав. Саме їм, перш за все і адресована обіцянка відмови від «майданів». Тимошенко мусила дати це запевнення світовим і, особливо, західним керівникам, оскільки їх привітання Януковичу наприкінці тижня мали вже відверто демонстративний характер.

Причому якщо вітальною складовою насолоджувався вождь ПР, то демонстративна – призначалася безпосередньо Юлії Тимошенко. Так само, як і заклик міжнародних (перш за все, європейських) спостерігачів – скоріше визнати результат народного волевиявлення – був фактично звернений тільки до неї, оскільки Янукович, як відомо, і не думав ставити під сумнів свій довгожданий реванш.

Таке ставлення до нашої країни – великої держави в самісінькому центрі Європи – вкрай неприємний і дуже тривожний сигнал. Покваплива готовність лідерів світової спільноти визнати переможцем виборів Януковича В.Ф. зовсім не свідчить про їх симпатії конкретно до В.Ф. або про їх тверду впевненість в аж такій нескаламученій чистоті й прозорості виборчого процесу в Україні.

ДЕМОКРАТІЯ В НЕБЕЗПЕЦІ?

Свідчить така поквапливість лише про те, що всі ці світові лідери, за великим рахунком, хочуть одного – щоб все «це» «у них» (у нас) швидше скінчилося. Аби швидше і якнайостаточно. Нічого іншого на нинішньому етапі вони від нас вже не хочуть. Тому що нічого доброго вони від нас уже не чекають. І мріють хоч би про «заспокоєння» і хоч якусь прогнозованість.

З цього, зокрема, випливає, що якщо новообраний голова держави зможе пред`явити світовій спільноті встановлений «порядок» – те методи його досягнення нікого особливо не збентежать.

Віктор Янукович

Прискіпуватися і скрупульозно розглядати всі деталі нового порядку «зсередини» на предмет відповідності демократичним і ліберальним принципам ніхто, швидше за все, не буде. Так само, як не стали «з лупою» вивчати сумнівні аспекти минулих виборів. Хоча певні «коригування» результатів, схоже, мали місце. Причому з обох боків.

Не варто себе обманювати. Встановлення «порядку» входило в плани обох фаворитів. І методи рішення цього завдання у них навряд чи відрізнялися б принципово. Проте нинішній розклад, коли обом був продемонстрований не стільки рівень підтримки, скільки майже однаковий ступінь недовіри, створює ситуацію парадоксальну. Є своєрідна «вилка можливостей».

Оптимісти сподіваються, що усвідомлення хисткості свого «тріумфу» примусить Віктора Януковича тримати в узді власні амбіції та апетити своїх соратників.

Песимісти (просто страшно називати їх реалістами) сильно побоюються, що все буде навпаки: розуміння того, наскільки невпевненою і ненадійною виявилася, кінець кінцем, перемога, стимулюватиме прагнення перекроїти систему влади так, щоб надалі якомога менше залежало від того, що там черкають в бюлетенях виборці.

Теоретично, на цьому напрямі саме і могла б виявитися одна (можливо, єдина) перевага перемоги Януковича. У разі перемоги Юлії Володимирівни Партія регіонів майже напевно не змогла б (найскоріше, не стала б і намагатися) організувати скільки-небудь серйозну опозицію «режиму». А ось БЮТ, хоча його ряди, ймовірно, помітно порідшають після перемоги Януковича, проте, найімовірніше, якийсь час залишатиметься достатньо серйозною політичною силою.

Утім, конструктивним чинником ця сила може бути лише в тому випадку, якщо її вождь виявиться здатним усвідомити крах своєї стратегії, тактики і методів останніх років. Якщо вона виявиться здатною відставити стиль істерично-біснування і організувати реальний (а не тільки лише оголошений) системний контроль над діями влади.

І хоча – повторюся – теоретично в цьому немає нічого неможливого, але все частіше реалістами в нас виявляються найбезнадійніші песимісти.

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ

Адепти БЮТ весь минулий тиждень займалися «полюванням на відьом». Вони шукали і піддавали анафемі всіх винних, на їх думку, в поразці своєї пані. Нікого не повинно бентежити, що таким чином вони явочним порядком визнавали факт поразки Тимошенко (хоча сама Юлія Володимирівна, нагадаємо, не визнала його досі). Не хотів би ніхто кривдити, але це дуже сектантська модель поведінки – ігнорувати кричущі суперечності своєї картини миру з навколишньою дійсністю і з елементарною логікою, ігнорувати навіть внутрішні «нестиковки» в самій цій картині світу. Але чи до цих дрібниць, коли йде пошук в усьому винних ворогів!

Ворогами виявилися, як неважко здогадатися, практично всі, хто не захотів «задерши штани, бігти за Тимошенко» – починаючи з Тігіпка та Яценюка. А головними «зрадниками» проголошені Ющенко і «противсіхи всіх мастей, калібрів і мотивацій».

Це вже, що називається, – «клініка». Ну, зрозуміло, – якби всі «противсіхи» проголосували за Юлію Володимирівну!.. Тоді, звичайно, – так. Можливо. А якби за неї проголосували ще й ті, хто зіпсував свій бюлетень. І якби прийшли (і проголосували, само собою, за Тимошенко) ті понад 30% виборців, які проігнорували свято волевиявлення. Залишається додати – якби за неї віддали свої голоси ще і всі ті, хто проголосував за Януковича! – тоді і був би повний тріумф справжньої демократії, так?

Один пан, знаний (у них в БЮТ) як видатний інтелектуал і довершений «технолог», зробив (інтелектуальний, природно) подвиг, об`єднавши «в одному флаконі» інвективи і «противсіхам», і Ющенку: «Робота Ющенка виявилася в другому турі вирішальною. Він зіграв колосальну роль в демобілізації західноукраїнського виборця. Там чи не в кожен будинок занесли (часто ніжками і ручками «регіоналів») звернення Ющенка голосувати проти обох».

Гіпотетично, не можна виключати, що в західних областях справді розносили якісь листівки від імені Ющенка – адже засвітилися ж на південному сході листівки «від імені Тігіпка» – із закликом підтримати Тимошенко. Але, чесно кажучи, це видається малоймовірним – просто тому, що такі хитровивернуті «технології» – не в стилі «регіоналів». Вони, скоріше, в стилі їх конкурентів.

Це тільки здається, що вся ця істерія – лише віддзеркалення звичайної логіки сектантів: «хто не з нами, той проти нас, той ворог народу і держави!» Нинішній фактичний девіз звучить ще витонченіше: «ворог народу і держави – кожен, хто не з нами, попри те, що ми його ображали і одурювали, попри те, що ми його оббріхували, попри те, що ми безперервно брехали, нітрохи не піклуючись хоч би про зв`язність цієї брехні».

Утім, тут ніяк не можна бути повністю упевненим, з чим ми маємо справу: з біснуванням особливо високих ступенів «посвячення» чи, наприклад, з елементарним страхом покарання за «провалену» кампанію БЮТ. Не можна ж виключати, що у Юлії Володимирівни Тимошенко вчинять строгий «розбір польотів». І тоді важко буде уникнути розмов у форматі «А подати сюди Ляпкіна-Тяпкіна!» – особливо якщо пані Тимошенко збирається продовжувати політичну діяльність.

* * *

Один з головних парадоксів етапу, що завершився, полягає в тому, що, хоча його фінальний підсумок сам по собі абсолютно безрадісний (як безрадісний був початковий список претендентів, що висувалися) але хід виборчого процесу дає, проте, підстави для стриманого оптимізму.

Усе залежить від інтерпретації. Гранично низька явка свідчить не тільки про «втому» виборців. Очевидно, що багато з тих, хто не з`явився на виборчі дільниці просто погребували вибирати з цих двох кандидатів – не приймаючи ні «секти», ні «банди». А понад 4% не полінувалися навіть прийти і інституційно висловити це своє неприйняття. Очевидно також, що чимала частина тих, хто формально голосував, фактично голосувала «проти». Одні – проти «банди», інші – проти «секти».

Те, що перших опинилося дещо менше, пояснюється досить легко. І в нашій, та і, суворо кажучи, в світовій культурі, повно розбійників, що викликають симпатії – від Робін Гуда і Кудеяра-отамана до Юрія Дєточкина і героя «Калини червоної» Шукшина. І в ній практично немає сектантів, які розкаялися або «прозріли».

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН