Що робити українській опозиції

Причини поводження Ющенка – у хворобливому несприйнятті Тимошенко... Яценюк – кадровий резерв замість Тігіпка?.. Кириленко й Гриценко оберігають свої рейтинги…

Причини поводження Ющенка – у хворобливому несприйнятті Тимошенко... Яценюк – кадровий резерв замість Тігіпка?.. Кириленко й Гриценко оберігають свої рейтинги…

Сьогоднішня влада через ЗМІ пропагує тезу про те, що опозиція в Україні роз’єднана і неконструктивна. Щоб підтвердити або спростувати цю тезу спочатку маємо визначити, хто є опозицією до сьогоднішньої влади. Формально про свою опозиційність заявило більш як десяток політичних сил України. А саме: БЮТ (партії «Батьківщина», УСДП, ПРП), Народний рух, Європейська партія, Партія захисників вітчизни, «Народна самооборона», ВО «Свобода», Українська партія, Фронт змін, «Наша Україна», партія «Єдиний центр», «Громадянська позиція», партія «За Україну!» та УНП. Перші сім політичних партій увійшли до Народного комітету захисту України, який має на меті об’єднати всі опозиційні як парламентські, так і позапарламентські політичні сили. Решта політичних партій відмовилась від входження до цього об’єднання. Свою відмову вони сформулювали нібито тим, що Комітет захисту створено під Тимошенко (хоча дивно відносити, наприклад, того ж Олега Тягнибока чия партія увійшла до Комітету, до симпатиків цієї пані). Отже, щоб розібратися в справжніх причинах неприєднання окремих політичних сил до Комітету, слід простежити політичну історію та сьогодення їхніх лідерів.

Так, екс-президент Віктор Ющенко, який є лідером «Нашої України», під час президентської виборчої кампанії зробив усе можливе для перемоги свого колишнього опонента Віктора Януковича. На жаль, причини такого поводження - не в політичній, а психологічній площині, а саме - у хворобливому несприйнятті Ющенком пані Тимошенко. Показове прозріння Ющенка після підписання харківських угод далі риторики не пішло. Замість того, що подолати свої комплекси заради відстоювання ціннісних позицій, екс-президент п’є собі пиво в Німеччині, проживає на державній дачі, яку залишив йому Янукович, працевлаштовує родичів Віри Ульянченко й традиційно критикує Тимошенко.

Після того, як Сергій Тігіпко, попри запевнення, що він ніколи не піде у владу, сформовану в неконституційний спосіб, таки пішов до Кабміну Азарова, нішу третьої сили від опозиції активно намагається зайняти Арсеній Яценюк. Керманич «Фронту змін» заявив, що буде, на відміну від інших, конструктивною опозицією до влади. Можливо, тому почав створювати не альтернативні до влади, а паралельні опозиційні структури «Уряд змін» на противагу опозиційному уряду, або проводити акції «Фронту змін» напередодні акцій Комітету захисту. За цю ідею активно схопилися «регіонали», які всіляко намагаються поставити молодого політика в приклад - як, мовляв, має поводитися опозиція.

Таке вже було… Згадати хоча б «справжню» опозицію комуністів часів Кучми… Крім того, влада тримає головного «фронтовика» в кадровому резерві в разі демаршу Тігіпка. Арсеній Петрович закидає Тимошенко – вона, мовляв, хоче повернутися до влади (хоча це мета будь-якої опозиції). Сам же він перебуває в опозиції вимушено – через провал переговорів ПР та НУ-НС щодо формування «широкої» коаліції, спричинений непомірними кадровими апетитами нунсівців.

Що стосується партії Віктора Балоги «Єдиний центр», то тут усе виглядає майже анекдотично. ЄЦ активно підтримував Віктора Януковича напередодні другого туру виборів, проте дивідендів за це не отримав. Зараз у ЗМІ пройшла інформація про переговори Балоги та Яценюка щодо об’єднання зусиль. Першому потрібне рейтингове обличчя, а другому організаційне та адміністративне забезпечення свого проекту.

Партію «За Україну!» В’ячеслава Кириленка та «Громадянську позицію» Анатолія Гриценка сателітами нинішньої влади назвати аж ніяк не можна. Водночас вони вважають, що в разі приєднання їх до Комітету захисту їх поглине Тимошенко, а тому стійко оберігають свої одновідсоткові рейтинги, розраховуючи, що ті можуть зрости за рахунок розчарованих в інших опозиціонерах. Поки що влада використовує Гриценка з Кириленком для демонстрації розпорошеності опозиції…

Що стосується політичних сил, які увійшли до Комітету захисту України, то подобається це комусь чи ні найпотужнішим лідером у ньому залишається Юлія Тимошенко. Саме за неї віддали свої голоси понад 45% виборців. Саме БЮТ має найбільшу опозиційну фракцію в парламенті та найбільшу кількість депутатів місцевих рад. Саме Юлію Тимошенко реально боїться влада, тому й витягує з запилених шухляд карні справи, щоб, як мінімум, обмежити її можливість спілкуватися з виборцями або й, за даними видання «Дзеркало тижня», взагалі не допустити її до виборів.

Адже правоохоронні органи чомусь не перевіряють діяльність ні Віктора Ющенка на посаді президента (наприклад, його участь у газових домовленостях січня 2006 року), ні Арсенія Яценюка на посаді голови Верховної Ради (наприклад, витрати на ремонт приміщень парламенту за його спікерства).

Зараз Тимошенко опинилася у складній ситуації, але вона вміє швидко відновлюватись. Так було після її арешту у 2001 році, відставки 2005-го та Універсалу 2006-го. Зараз БЮТ робить висновки з попередніх уроків та концентрується на кадровому «переоснащенні» блоку, виробленні опозиційної стратегії дій, зокрема й на довгу дистанцію.

Юлії Тимошенко, напевне, слід подумати, як ефективніше використати наявні ресурси, а саме – місцевих депутатів, залучити до Комітету захисту нові політичні сили, громадські організації, аналітичні центри та представників ЗМІ. Для цього політика БЮТ має стати більш гнучкою та мобільною. Їм треба відійти від виборчої риторики та сконцентруватися на польовому спілкуванню з виборцем, тим більше що приводи для критики нова влада даватиме часто.

Отже, об’єктивно єдиним майданчиком для об’єднання опозиції є Комітет захисту України. Він має розглядатися не як прообраз виборчого блоку, а засіб системної протидії владі. Політичні сили, котрі увійдуть у Комітет, можуть або й повинні йти на вибори окремо (у Тягнибока й Тимошенко, скажімо, електорат дуже різний). Проте «комітетникам» потрібен план координації дій як до, так і під час виборів, щоб отримати більшість у парламенті та місцевих радах. Опозиційні сили повинні зробити висновки зі своєї попередньої діяльності, а дії влади передбачити нескладно: вона намагається будувати свою «антиопозиційну» роботу за лекалами російської «суверенної» демократії. Водночас слід пам’ятати, що історія розвивається по спіралі, для цього деяким опозиціонерам потрібно бодай перечитати історію України 1917 – 1920 років.

Володимир Поляков, політичний експерт

УНІАН в Google News