Дефіцит третьої сили
Дефіцит третьої сили

Дефіцит третьої сили

12:51, 19.06.2007
9 хв.

Хай не ображаються “ліберальні демократи” Одарича–Бродського–Данилова–Видріна, а тим більше – Луценкова “самооборона”, але більше, ніж на технологію, вони не тягнуть. Та, судячи з торгів, і не претендують...

АкціяТема “третьої сили” для України не нова, але саме зараз вона чомусь зовсім відсутня в інформаційному просторі, пов’язаному з виборами.

Схоже, це якраз той випадок, який краще за будь-що інше ілюструє викривлення українського політичного ринку. Коли попит, і неабиякий, на новий якісний електоральний “товар”, себто потужну політичну силу, у суспільстві є, а пропозиції – катма. Типовий радянський дефіцит.

Нагадаймо кілька відомих факторів підвищеного попиту.

Відео дня

Значне розчарування “помаранчевого” та “синьо-білого” електорату в наслідках діяльності цих двох таборів.

Колотнеча в середині виборчих “монстрів”, а також їхня зацикленість на критиці одне одного, що залишає поза межами їхньої уваги так званого “лісника”.

Декілька порожніх (особливо після останніх подій) ідеологічних ніш – як лівих, так і правих.

Сталі соціологічні дані, що зберігаються ще з минулих виборчих кампаній, стосовно близько 40% виборців, які вагаються щодо підтримки фаворитів...

Плюс явно “тепличні” умови, збережені двома ключовими опонентами поточного політичного процесу решті конкурентів: низький тривідсотковий бар’єр проходження до ВР, вільний доступ до ЗМІ, включно з купою ток-шоу в прямому ефірі, розтягнутий на місяці агітаційний період дострокових виборів, які в цьому сенсі важко назвати справді достроковими.

Ба більше: нововведення у вигляді 50-відсоткового бар’єра явки виборців, якщо облишити теоретизування щодо його загальної демократичності, – підвищує попит на політичний “товар”, який би не залишив виборців байдужими й привів їх на дільниці...

Здавалося б, за таких умов Україна вже мала б отримати як не одну, то принаймні дві-три справді потужні нові партії, які б мали перспективу якщо не розтрощити на виборах знесилених взаємним поборюванням “монстрів”, то принаймні суттєво потіснити їх на електоральному полі і, відповідно, в майбутньому парламенті.

Звісно, через цейтнот ідеться не про нові юридичні структури. Але в Україні й так достатньо політичних партій, зареєстрованих у Мін’юсті, тож не в реєстрації проблема.

Натомість маємо кілька аутсайдерів виборів 2006 року, які мали всі шанси створити справжній реванш для себе й колосальний ривок у політичній структуризації, та врешті розв’язанні політичної кризи – для суспільства.

Але їхні лідери хоча й активно відвідували “Свободу слова” пана Шустера, та й інші ефіри, – та жодним чином не просунулися хоча б у постановці, здавалось би, такого природного для них одразу після виборів задавдання.

А саме – створити для початку потужну позапарламентську опозицію, яка “розчинилась” би в середовищі громадянського суспільства, а потім змогла б використати всі його ресурси для власної перемоги.

Замість цього аутсайдери почали було “блокуватися” саме за принципом ображених та обкрадених (у відсотках на попередніх виборах), а потім і зовсім втратили якусь спільність. Після створення коаліції та уряду Януковича – розслабилися. А під час протиборства Президента й прем’єра навколо повноважень якось зовсім принишкли...

Тож не дивно, що нині максимальна роль, яку відводять їм соціологи, – це змагання за витіснення однією з цих старих партій з потенційного складу ВР соціалістів Мороза. Відповідно й справа політологів – визначити, яка з цих можливих “позолочених акцій” сприятиме формуванню коаліції, але знову ж – чи то “помаранчевої”, чи то “синьо-білої”...

Є одне більш-менш зрозуміле пояснення, чому аутсайдери попередніх виборів так дивно випускають наданий їм шанс. Це – сумнів у законності дочасних виборів, оголошених відомими указами Президента.

Можна було побачити, що після першого указу, коли від Ющенка очікувався “бліц-кріг” на вибори, лідери НДП, НПУ, “Віче” та деяких інших було пожвавішали й висловили очевидне бажання брати в них участь.

Але далі, коли почалася важка “окопна війна” прибічників та противників цих виборів, аутсайдери розгубилися. І єдине, на що спромоглися, – це ініціювання “миротворчих” круглих столів, та й то здебільшого під гаслом “дотримання законності”, що автоматично поставило їх просто по певний бік “барикад”.

Звісно, питання законності виборів – важливе, а бажання не зробити фальстарт – зрозуміле.

Але не зрозуміло, чому саме аутсайдери попередніх виборів не поставили собі за мету, як і всяка політична сила залишаючись завжди відмобілізованими на наступні перегони, – перевести увагу суспільства на інші поточні проблеми суспільного життя. І побудувати на цьому системний піар – “паблік рилейшнз” чистого білого кольору.

Та й кому, як не їм, було продемонструвати Україні справжні нові обличчя у своїх партійних лавах, аби поставити жирний хрест на набридлих закидах опозиції та коаліції одне одному про списки?

Утім, дещо згодом стало зрозуміло, що участь у суперечках про законність дочасних виборів, – такий самий торг за належність до того чи іншого табору, як от більш відверто – в ситуації з ПППУ.

Інна БОГОСЛОВСЬКА
Скажімо, лідерка “Віче” пані Богословська елементарно здобула собі посаду в уряді, причому їй не завадила присутність у ньому на чільному місці колишнього носія нею ж вигаданого терміну “азаровщина”...

Дуже сумна ця історія, оскільки “Віче” нібито молилося на інтереси середнього класу. Тепер йому вказано його місце при інтересах великого капіталу.

Явно застряг у своїй “миротворчій” ніші й віце-президент НАНУ пан Литвин. Він і сам, віддамо йому належне, визнає, що критикувати з позиції стороннього винуватців кризи з обох таборів – легко. То брався б за важку справу: кому ж іще, як не науковцям, писати такі очікувані стратегічні програми? Але далі гасла “думати про народ” справа не пішла.

Ця історія засвідчує виборцям, що, хоча про провідну роль науковців та інтелігенції можна товкмачити без устанку, та від їхнього “думання” жодного реального випереджального, “інноваційного” політичного проекту  чекати в наших умовах не слід. Тим більше що власне потужні політики з цієї “академічно-народної” партії давно прилаштувалися на пристойні посади, і теж в абстрактно критикованому лідером партії “синьо-білому” уряді.

Але ці два наведені приклади принаймні не викликають великого здивування. Вони як були, так і залишились дрібними лідерськими проектами, які кроку не можуть зробити навіть заради розкішних перспектив, але всупереч амбіціям перших осіб.

А от брак прогресу в такої партії, як НДП, дивує. Принаймні одразу після провалених зі зрозумілих причин попередніх виборів це мало не єдина політична сила, яка офіційно виконала нормальну, хоч і неформальну вимогу партійної демократії – зміну керівництва.

Уже самого офіційного затвердження лідером партії пані Супрун, яка демонструє справді альтернативний сучасним крикунам стиль полеміки, а також свіжу в своїй переконливості аргументацію “банальних істин” поточної економіки, – достатньо, аби очікувати подальших успішних кроків...

На жаль, саме про кроки нічого не чутно. Так, колишня “партія влади”, коли ця влада належала виключно пострадянським бюрократам та партфункціонерам, – як і інші аутсайдери перегонів 2006 року, стала “донором” деяких своїх керівних кадрів для новітньої партії влади, Партії регіонів. Але, з огляду на вищезазначене оновлення керівництва НДП, втрату таких осіб, як спочатку Кушнарьов, а потім і Толстоухов, можна було б вважати лише бажаним “очищенням”...

Виникає враження, що з ними пішов і славетний “адмінресурс”, без якого навіть новий яскравий лідер – ніщо.

І соціологія це підтверджує. Навіть якщо робити поправку на якість самого соціологічного ринку, – потужного ривка “новачків”, або, тим більше, оновлених “старичків”, вона б не могла проігнорувати.

Доводиться зробити не надто складний висновок.

Добрий виборчий “товар”, попри всю його дефіцитність, неможливо створити на базі “пригодованого” інтелекту, спекуляцій на загально-ринкових інтересах середнього класу та на безпорадності зі втратою адмінресурсу.

Хоча боротися з двома сучасними українськими “монстрами” – великим капіталом та великим популізмом, чий “самореванш” очікується під час “кампанії 30 вересня”, – саме й треба було б інтелектуально-інформаційною атакою та двома-трьома природними “ідеологемами” в інтересах середнього класу.

Хтось скаже, що час до виборів ще є, і можна встигнути зреалізувати проект “третя сила”...

На жаль, після втраченого часу зреалізувати можна лише черговий псевдопроект під подібною назвою, і тут, як у старі добрі часи дефіциту всіляких “дублерів” радше за все не передбачається.

Юрій Луценко
Хай уже не ображаються “ліберальні демократи” Одарича–Бродського–Данилова–Видріна, а тим більше – Луценкова “самооборона”, але більше, ніж на технологію, вони не тягнуть. Та, судячи з торгів, і не претендують.

Але й не це головне. Важливіше й сумніше те, що не виступивши вчасно від імені тої третини виборців, які наразі “проти всіх”, колишні й, імовірно, майбутні аутсайдери фактично підтримали противників виборів, і вже не в правовому, а саме суспільному значенні.

Після цього всілякі скарги на те, що, мовляв, хтось “украв” у них до 40 відсотків голосів виборців на минулих виборах, – зайві. І не треба жалітися, якщо цим “бонусом”, посприявши зриву виборів, врешті-решт скористається така ж точно номенклатурно-бюрократична ПППУ, яка й зовсім не мала власних відсотків у 2006 році.

Ірина Погорєлова

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся