Навіщо Ющенкові секонд-хенд з плеча Кучми?

Очевидно, що дострокові вибори істотних змін до розстановки політсил в парламенті не внесуть. І ось, 27 червня Ющенко реанімує конституційну реформу Кучми.

Віктор Ющенко, Леонід Кучма

На урочистому засіданні з нагоди Дня Конституції Президент України Віктор Ющенко озвучив концепцію конституційної реформи. Основні чотири положення ідеї Ющенка – ухвалення змін до Конституції шляхом всенародного референдуму, відмова від необмеженої депутатської недоторканності, можливий перехід до двопалатного парламенту і дві реформи – адміністративно-територіальна і місцевого самоврядування – практично один в один дублюють конституційну ініціативу екс-президента Леоніда Кучми зразка 1999 – 2000 років.

Нагадаємо, що тоді прем`єр-міністр Віктор Ющенко категорично опирався реформі імені Кучми, наводячи барвисті алегорії з труною, в якій упокоїться українська демократія, і кришкою, якою вона, відповідно, накриється. Мабуть, що команда нинішнього прем`єра також виступить категоричними супротивниками ініціативи Президента. І, мабуть, винайде не менш мальовничі алегорії. Але це так, лірика.

Значно цікавіше, що ж такого відбулося за сім років, що Ющенко на 180 градусів змінив своє ставлення до кучмівської ідеї конституційної реформи? Чи вся справа в «місці сидіння»?

Спершу пройдімося по основних положеннях реформи імені Кучми–Ющенко.

Обмеження або скасування депутатської недоторканності

Це, мабуть, найшкідливіший з чотирьох пунктів. Відверто популістський: напередодні майбутніх перевиборів Верховної Ради Президент, який одночасно є і почесним главою однієї з нинішніх (і майбутніх – в цьому не немає ніяких сумнівів) парламентських партій, ініціює відмову від привілею, який давно вже перетворився на «червону ганчірку» для рядового виборця. І натомість практично нічого що не змінює для самих нардепів.

Так, в суспільстві (не без активної допомоги партійних політтехнологів всіх гатунків) поширена думка про те, що олігархи й олігархики, мовляв, в масовому порядку ломляться в депутати, щоб одержати мандат як універсальний щит проти кримінального переслідування за крадіжку, зловживання, незаконну приватизацію, а подеколи й за «витівки», що підпадають під серйозніші статті кримінального кодексу. Водночас не варто забувати, що вітчизняні нувориші та практично прирівняні до них представники партійних верхівок настільки щільно злилися з великим бізнесом і, відповідно, з великими грошима, що цілком можуть дозволити собі оплачувати армії висококваліфікованих юристів, адвокатів і бухгалтерів. Та й законотворчі функції парламентарія також надають широке поле для маневру. Власне кажучи, брати участь в роботі над держбюджетом – значно простіше і вигідніше, ніж займатися нецільовим витрачанням коштів.

Таким чином, навіть повне скасування недоторканності і навіть для вкрай незаконослухняних нардепів у гіршому разі означатиме необхідність оплачувати юридичну допомогу в ситуації, в якій сьогодні можна просто дістати мандат.

Ющенко вважає, що ця його ідея, разом з «скороченням терміну повноважень і чисельності ВР», «підсилить основи парламентаризму». Можливо. Хоча прямому зв`язку між одним і іншим, хай дарує авторові Віктор Андрійович, все-таки немає.

Реформа місцевого самоврядування і адміністративно-територіальна

На жаль, в суть цієї ініціативи Президент заглиблюватися не став. Але якщо виходити з досвіду України, подібне реформування може проводитися по двох напрямах: вибудовується або президентська, або прем`єрська вертикаль влади.

Досі, попри численні спроби реформування, залежність місцевої влади від «центру» не те, щоб зменшувалася або збільшувалася, а скоріше коливалася щодо якоїсь константи. Хотілося б, звісно, вірити, що коли-небудь в слові самоврядування домінантим стане «само», а не «врядування». Проте наявна на цьому етапі розвитку України політична невизначеність, якій притаманно періодично вибухати кризами влади, не залишає ніяких сумнівів в тому, що ні Президент, ні прем`єр не можуть собі дозволити втрачати вплив на «самоврядування». І, цілком природно, реформа не може піти шляхом зменшення залежності губернаторів, мерів, голів обласних і міських рад “і прочая, прочая” від перших осіб держави. І в цьому контексті має сенс тільки одне: яка з команд встигне перехопити ініціативу, і відповідно «реформує» місцеве самоврядування під себе.

Конституційний референдум

Слід зазачити, що це – найбільш спірне питання. З одного боку, складно не погодитися з Президентом, який стверджує, що «громадська думка має стати вирішальною. Нова редакція Конституції має бути ухвалена на референдумі вже найближчим часом. Це – принципова позиція». З іншого – за всього безсумнівного демократизму такої ідеї, – ефективність саме цього способу ухвалювати зміни до Конституції на дифірамби якось не тягне.

Достатньо буде пригадати, скільки часу має спливти з останніх президентських (парламентських) виборів, щоб будь-хто, кого не спитай на вулиці, почав в голос волати: «Я за нього (або за них) не голосував!» Власне, в цьому і криється суть основної (для громадянина, а не для політика) претензії до референдуму. Рахувати можна і чесно, і нечесно. Можна використовувати «чорний» або «білий» піар. Можна «купувати» голоси або сподіватися виключно на силу переконання ораторів від тієї або іншої політсили.

І що робити з українським виборцем, схильним не розбиратися в суті питання, а оцінювати якість передвиборної реклами? Як вплинути на людей, що оцінюють програми політсил за принципом «у цього лідера, – обличчя чесне, а той, одразу видно, – харцизник»? І як пояснити важливість моменту населенню, яке від виборів до виборів щораз повторює «я їм повірив, а вони мене обдурили»?

Фактично референдум з високою часткою ймовірності може перетворитися на спосіб внесення до Конституції змін, вигідних тій стороні, яка спроможеться організувати найбільш «забійну» рекламну кампанію.

Двопалатний парламент

Знову-таки Ющенко не пояснив, що саме він має на увазі під двопалатним парламентом. Доведеться звернутися до досвіду країн, де така система живе і все гаразд. Наприклад, двопалатні парламенти існують в США, Німеччині, Росії. Щоправда, все це – країни з федеральним устроєм, що теоретично може повернути нас до колись категорично неприйнятної для Ющенка теми федералізації.

Очевидно, в разі України тему двопалатного парламенту доцільно обговорювати в такому контексті: верхня палата, яка за обсягом функцій значно превалює над нижньою, обирається за мажоритарною (представницькою) схемою, а нижня – як і сьогодні – за партійною. Таким чином, Президент, якщо зможе домовитися з верхньою палатою, одержує надійний захист від політичних пристрастей і забезпечує собі спокійне життя як гарант Конституції і демократії.

Як полігон для демократії використовується нижня палата, котру можна розігнати, якщо буде надто розумна. Опозиція в цих межах бешкетує собі на втіху. Особливо незручні ініціативи блокує верхня палата, реалізовуючи класичні (за підручником) функції заборони, у Президента навіть не виникає потреби вдаватися до вето. Тим більше пояснювати, чим той чи інший законопроект йому не до смаку.

У разі України двопалатний парламент, очевидно, буде представлений палатою партій (нижньою) і палатою олігархів (верхньою).

Трохи історії

Про ідею конституційної реформи такого спрямування Україна вперше почула від Леоніда Даниловича в листопаді 1999 року. У грудні 99-го Кучма призначив прем`єр-міністром Віктора Ющенка. І фактично дає підтриманому парламентською більшістю чиновникові «карт-бланш» на формування Кабміну. Ющенко збирає вельми дієздатну команду і починає цілу серію ліберальних реформ в економіці. Також у грудні 99-го Юлія Тимошенко стає віце-прем`єром по ПЕК в уряді Ющенка і впритул береться за реформування енергетичної галузі. Навесні 2000-го Кучма підключає цілу армію експертів, юристів, політтехнологів та ін. Остаточно оформлює свій варіант реформи Конституції. І одержує на референдумі переважну більшість голосів на підтримку реформи. А восени 2000 з країною трапляється «касетний скандал», і Президентові стає тимчасово не до реформи. У квітні 2001-го Ющенка злітає з посади прем`єра, приєднується до акції «Україна без Кучми», і незабаром стає лідером опозиції.

А ось ближчі до сьогодення події. У серпні 2006 року Віктор Янукович за підтримки парламентської більшості став прем`єр-міністром. Щодо набуття необмежених повноважень для формування Кабміну Президента жодного разу не питав. Фактично Ющенку непрозоро натякнули, мовляв, визнали ваше право призначити ставлеників за президентською квотою – тим і будьте задоволені.

У березні 2007-го починається втеча депутатів з опозиційних фракцій. І Олександр Мороз вперше каже про перспективу формування конституційної більшості – більше 300 нардепів. У квітні Ющенко підписує два укази про достроковий розпуск Верховної Ради. А в травні з`являється «договір три» про проведення дострокових виборів до парламенту 30 жовтня. Проте очевидно, що дострокові вибори істотних змін в розстановку політсил в парламенті не внесуть. І ось, 27 червня Ющенко реанімує конституційну реформу Кучми.

Чи то ідея така добра... Чи то Україна поквапилася відтинати повноваження Президента. Але явно видно, що голові держави вкрай необхідний щит. І він, судячи з усього, має намір його одержати.

Олена Перегуда