«Східна стратегія» як художня спроба оцінити політику Путіна щодо України
«Східна стратегія» як художня спроба оцінити політику Путіна щодо України

«Східна стратегія» як художня спроба оцінити політику Путіна щодо України

16:41, 28.11.2011
9 хв.

Гряде черговий наступ на Україну. Чому ми повинні терпіти нахрапистість лідера іноземної держави і беззубість влади української?..

Гряде черговий наступ на Україну. Чому ми повинні терпіти нахрапистість лідера іноземної держави і беззубість влади української?..

Валентин Бадрак відомий в Україні як військовий експерт, а також автор книг із саморозвитку – «Стратегії геніальних чоловіків», «Стратегії геніальних жінок» та ін. І ось абсолютно інша «стратегія» у виконанні Валентина Бадрака – художня дилогія «Східна стратегія», що складається з двох романів «Родом з ПДВ» і «Офіцерського гамбіту». Дія в цих творах розгортається в Україні і Росії в умовах непростих відносин між двома країнами, на тлі роботи російської військової розвідки в Україні, громадянської війни в РФ (у Чечні) і російсько-грузинського військового конфлікту. При цьому дилогія присвячена випускникам Рязанського повітряно-десантного училища. Пан Бадрак відповів на наші запитання.

Валентине, що підштовхнуло вас узятися за прозу? Адже вам куди звичніше виступати в жанрі аналітики.

Відео дня

Валентин БадракЕкспертних, публіцистичних видань на тему українсько-російських відносин, знаєте, вистачає. Але такі книги, скоріше, для фахівців, а значить, для відносно вузької аудиторії. Я ж хотів, щоб про конфлікт політичних еліт, штучно перенесений адміністрацією Путіна на народи, знали якомога більше людей. І в Україні, і в Росії.

А ще я прагнув зв`язати в одне ціле відразу декілька тем – про роботу військової розвідки і систему підготовки в овіяній легендами Академії Радянської Армії – знову-таки, одній з найбільш засекречених розвідшкіл світу, про Чечню, про те, яку рану вона залишила на офіцерських долях.

Нарешті, хотів написати про Рязанське повітряно-десантне, єдине в світі училище подібного роду, про нього ще ніхто не написав чесно, без міфотворчості. За часів СРСР інформація про це училище була закрита, а випускники – небагатослівні. Як один з випускників училища я в цьому бачив навіть свою, якщо хочете, місію. І проза дозволяє розгулятися.

При цьому ви стверджуєте, що «Східна стратегія» заснована на реальних фактах?

Так, як керівник Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння – експертної неурядової організації – я мав можливість зібрати і використовувати цілий пласт аналітичної інформації про події 2006 – 2009 років. Згоден, я інтерпретував її через призму роботи спецслужб, десь міг помилятися, гіперболізувати. Але, з погляду оцінки ідеології адміністрації Путіна, думаю, відхилення можуть складати міліметри, не більше.

Чечня?.. Це теж розповіді живих людей про реальні події. До речі, тільки з роти мого випуску втрати складають вже майже десяток людей. І майже стільки ж героїв Росії. Взагалі, квартири і зірки – це те, чим традиційно розплачуються за криваву роботу і позамежний ризик.

Про Чечню багато писали і російські автори. Прілєпін, наприклад. Ваші книги чимось відрізняються? Ви, наскільки розумію, не були в Чечні.

Я б сформулював так: якщо книга Прілєпіна – про хворобу внутрішніх органів, то «Східна стратегія» - про проблеми в голові. Я думаю, потрібні різні погляди, щоб виникло повне розуміння всього того, що навколо Чечні відбувалося. Вірніше навіть, для розуміння причин винищення людей у XXI столітті.

Так, я не був у Чечні. Але добре знайомий з офіцерською філософією. Крім того, Чечня в «Східній стратегії» - це не опис військових дій, а заломлення точок зору моїх товаришів. І загиблих, і тих, що вижили. І, звичайно ж, спроба оцінити роль тих, хто за допомогою чеченської війни вибудовував свої, політичні комбінації, «викладав» з людських доль необхідні для своєї кар`єри «пазли». В першу чергу, мова, звичайно, про Путіна.

Погодьтеся, є й інший погляд на Путіна. Після, доволі розхлябаного випивохи Єльцина до влади приходить вольова людина, орієнтована на системність у всьому.

Валентин БадракЗвісно, прихильникові побудови неоімперії на розвалинах колишнього СРСР образ Путіна, вважаю, навіть дуже симпатичний. Українцеві, я впевнений, неприйнятний. Тому в Україні мала місце і нині триває інформаційна кампанія з героїзації образу Путіна. У контексті його намірів ще довго залишатися господарем Кремля я це сприймаю як застереження: на порозі - черговий наступ на Україну. А я не хочу, щоб Україна стала частиною імперії, не хочу, щоб наші діти воювали на Кавказі або з невидимою ордою терористів – для звеличення діянь людини, що самочинно проголосила себе царем.

Пригадайте, як той самий Путін «спілкувався» з Віктором Ющенком, Президентом України. Адже не важливо, що главою держави був Віктор Ющенко, який мав на той час, на жаль, вельми невисокий політичний рейтинг у країні. Неважливо, що кожен з українських президентів, включаючи нинішнього, вів Україну в безвихідь. Це – наші проблеми, наші біди. Але чому ми повинні терпіти нахрапистість, хижість лідера іноземної держави, як, втім, і беззубість влади української?

А ще в той момент я зустрів одного зі своїх старих друзів, який повернувся на батьківщину, пройшовши через чеченські війни. Його розповіді й оцінки приголомшили мене. І я вже, як то кажуть, не міг не писати.

Звичайно, я розумію, художня книга ніколи не стане ні документом, ні звинувачувальним актом. Але вона може дати поштовх до осмислення того, куди ми рухаємося і що нам загрожує.

З книги, як я розумію, випливає, що Путін – зовсім не герой...

Саме так. Монументи, які собі споруджує Путін, незабаром попадають. Тут я не новатор. Пригадайте хоч би Пастернака «Не потрясіння і перевороти…» Або Вагнера, усередині якого раз у раз спалахувало полум`я демона-руйнівника, але який все ж таки розумів: той, хто дає радість світу, стоїть вище за світового завойовника.

Добре. Хто тоді сучасні герої?

Герої – Еріх Фромм і Альберт Швейцер. Віктор Франкл і Конрад Лоренц. Андрій Сахаров і Річард Бах. Можна довго перераховувати. Якщо в ХХ столітті людство ризикувало підірвати себе атомною бомбою, XXI століття принесло нові виклики, які перш за все руйнують внутрішній світ людини. На жаль, я упевнений, що не кожному з нас, хто живе в цьому столітті, вдасться вилетіти з темної лялечки, в яку всіх заганяє глобальний хаос, білим метеликом, воскреслим і переродженим. І на тлі цього виклику агресивна політика, направлена на розширення простору впливу, не тільки не виглядає героїчною, але небезпечна своєю провокаційною ідеологією.

Наскільки романи «Східної стратегії» автобіографічні?

Образи двох головних героїв певною мірою збірні, ніхто ні з кого начисто не списувався. Але при цьому будь-яка книга, погодьтеся, неминуче автобіографічна. У «Стратегії», звичайно, багато від того, що було в моєму житті. Наприклад, армія. Не буду приховувати, я вихідець з тих лейтенантів, що мріяли стати генералами. Не став, залишивши кар`єру військового. Хтось назвав би це трагедією. І поквапився б. Тому що мені завжди потрібно було більше. А генерал. Ну, це всього лише генерал. До того ж, засіб, а не мета. І я вдячний долі і ПДВ, що це зрозумів в двадцять років.

Ви пишете про Повітряно-десантні війська СРСР – еліту Радянської армії. Українська армія – це продовження тих традицій чи ми змогли побудувати щось нове?

Армія – це, перш за все, втілення войовничого духу. А вже потім бойова підготовка, озброєння. У ПДВ того часу кожен добре уявляв собі, що йде підготовка до реальної війни. Тоді, в СРСР, працювала налагоджена ідеологічна машина, орієнтована на підтримку необхідного рівня «войовничості». У Рязанському училищі додатково працювала ще, якщо можна так сказати, внутрішня машина з промивання мізків. Вона відповідала за високий рівень агресії всередині ПДВ, результатом її діяльності називали десантний шовінізм. Я про це пишу в «Східній стратегії». Від таких ін`єкцій агресії, до речі, не так легко позбавитися. От чому багато колишніх «афганців», та й колишні випускники РВПУ, чого гріха таїти, опинилися у складі кримінальних структур. Насильство й агресія – могутній подразник для психіки.

На щастя, в українській армії рівень агресивності на порядок нижчий, ніж у радянській. І я не думаю, що це обов`язково погано.

А в російській?

У деяких частинах і з`єднаннях цей рівень штучно підтримується. Але, я думаю, що навіть у 7-ій «кавказькій» дивізії цей рівень у декілька разів менший за радянський. Люди просто не хочуть воювати сьогодні, і ніхто, навіть путінська команда, не здатний цей дух штучно підтримувати. Нам же, в Україні, на жаль, треба пам`ятати, що таємна боротьба за Україну триває. Вчора їй коректували зовнішньополітичний курс, а вже завтра робитимуть невід`ємною частиною імперії. І я, відверто кажучи, сподіваюся на тих, хто народився в новій Україні, після 1991 року. Тому що вони вже точно асоціюють себе з державою Україна. А не з СРСР або «русскім міром».

Чи матиме дилогія продовження?

Валентин БадракНе зовсім продовження. У новій книзі буде один з неголовних героїв «Східної стратегії». Абсолютно реальний образ, людина, яку я добре знав і природу якої добре розумів. Це той старшина роти, який, ставши офіцером, одним ударом кулака вбив свого товариша по службі – лейтенанта. Нова книга буде про залучення до агресії і насильства. І про неминучу розплату. А ще – про шанс змінити світ своїх уявлень і вижити в світі хаосу.

 

 

Розмовляв Олексій Іваницький

 

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся