Андрій Шевченко: навіть провести «розстріл» по-людськи вони не змогли
Андрій Шевченко: навіть провести «розстріл» по-людськи вони не змогли

Андрій Шевченко: навіть провести «розстріл» по-людськи вони не змогли

16:45, 17 січня 2012
26 хв. 34367

План простий – зробити так, щоб до виборів Комітет контролювався Партією регіонів... Зараз "Батьківщина" не в найкращому стані... Усі переживали, щоб Шон не знімав майку... Інтерв`ю

Верховна Рада відправила бютівця Андрія Шевченка у відставку з посади голови комітету ВР з питань свободи слова та інформації. Він переконаний, що цей крок має «політичні мотиви і персональні». Втім, у БЮТ не здаються і заявляють, що повторно висуватимуть кандидатуру Шевченка на очільника комітету. Водночас у ПР наголошують, що Шевченка в жодному разі не підтримають. А поки Комітет залишається без голови, ним керуватиме в.о. від ПР Олена Бондаренко, яка в історії з відкликанням Шевченка завзято виконувала функцію прокурора.

Про майбутнє Комітету, свободу слова в Україні і ситуацію в “Батьківщині” в інтерв’ю УНІАН розповів Андрій Шевченко.

Пане Андрію, чому ви не стали спростовувати звинувачення з трибуни ВР, які пролунали на вашу адресу?

Андрій Шевченко Відставка була б у будь-якому разі. Це було політичне рішення, ухвалене ще до Нового року. І весь цей час шукали лише якийсь формальний спосіб, як це зробити. Причому навіть провести “розстріл” по-людськи вони не змогли – є цілий пакет регламентних порушень. На тлі варварської розправи над Тимошенко і корупційного “бєзпрєдєлу” це просто ще один фрагмент у загальну картину абсурду в країні.

Щодо звинувачень. У мене зараз в руках є рішення Комітету, з якого почалася ця псевдопроцедура. І в цьому рішенні є лише одне звинувачення, воно полягає в тому, що більше трьох запланованих засідань Комітету не відбулося. Інших звинувачень у цьому рішенні немає. 

У комітеті - 11 депутатів. З них шестеро – це представники більшості. І саме ці представники більшості методично бойкотували засідання Комітету.

А щодо закидів з боку Олени Бондаренкостосовно службової машини, кімнати в готелі, розмов по телефону?

Я готовий по кожному з цих пунктів відповісти.

Ситуація з автомобілем. Перевіряється досить легко, оскільки кожен виїзд парламентської машини з гаражу ВР фіксується диспетчером.

Олена Бондаренко згадала 2007 рік. Я дивуюся, що вона не згадала мою “причетність” до газових угод або до розкрадання траншів МВФ. Можу сказати, що у 2007 році я не користувався ні парламентською машиною, ні жодними іншими депутатськими благами, ні депутатською зарплатою, після того як ми склали депутатські повноваження у червні 2007 року. Це абсолютно легко перевірити.

Просто немає жодного бажання витрачати час на спростування цих речей або з’ясування стосунків у суді.

Олені Бондаренко, яка виступає з такими звинуваченнями, я б порадив спочатку повернути квартиру, яку вона взяла у Верховної Ради, а потім вже шукати недоліки у своїх колег.

Коли ви очолили Комітет, то самі запропонували кандидатуру Олени Бондаренко на посаду першого заступника голови. Зараз не шкодуєте, що так благородно тоді повелися?

Ні. Думаю, що це логічне рішення: голова Комітету – від опозиції, перший заступник – від влади. Це стандартна схема для Комітету зі свободи слова. Так завжди було, і ніколи це не заважало ухвалювати фахові рішення. При обговоренні більшості професійних питань ми як Комітет голосували одноголосно. Навіть взяти останнє засідання Комітету, яке відбулося за два дні до моєї відставки. Ми обговорювали ситуацію з можливою цензурою на “1+1” і з показом пропагандистського фільму “Просто Юля” в ефірі обласних телерадіокомпаній. І зі всіх цих гострих питань у нас були одноголосні рішення. 

З чого почалося ваше протистояння з Оленою Бондаренко?

У мене немає і не було протистояння з Оленою Бондаренко. У мене було і є протистояння з режимом і владою, яка є. Всі розуміють, що Партія регіонів захотіла встановити контроль над Комітетом по свободі слова, і для цього була використана рейдерська схема з грубим порушенням регламенту. Олена Бондаренко в цій історії є лише маленький гвинтик, крихітний і далеко не найважливіший інструмент.

А чи вбачаєте ви якусь небезпеку, якщо цей “гвинтик” стане на чолі Комітету?

Я бачу дві групи небезпек.

Перша – пов’язана з захистом журналістики і свободи слова. Зараз парламент фактично перетворений на машину для голосування ініціатив президента і уряду. І за цих умов серйозно говорити про законодавчу роботу дуже важко. Історія з законом про доступ до публічної інформації – це швидше унікальний виняток із загальної безрадісної картини. Комітет був і мав би і далі бути трибуною для озвучення фактів тиску на пресу і тих гарячих проблем, які є у сфері свободи слова. На жаль, якщо влада встановила контроль над комітетом, є набагато менше шансів, що перед виборами він буде виконувати цю функцію.

Друга група небезпек. Я нагадаю скандальну історію, яка сталася у нас минулої осені з фальсифікацією тексту антитютюнового закону. Я на один день був у від’їзді з Києва і доручив Олені Бондаренко як першій заступниці завізувати текст проголосованого ВР закону. І цього виявилося достатньо, щоби за підписом Олени пішов сфальсифікований текст. Це вилилося в колосальний скандал: є висновок регламентного Комітету, який підтвердив, що текст, за який проголосувала конституційна більшість Ради, був сфальсифікований. Досі цей закон не набув чинності. Тож ми повинні будемо з подвійною увагою дивитися на всі документи, які виходять з Комітету свободи слова.

За Віктора Януковича свобода слова в Україні знизилася на 42 позиції у рейтингу “Репортерів без кордонів” і опинилася на рівні Іраку. Яка роль Комітету у підтриманні свободи слова? На що останнім часом вам скаржилися українські журналісти і які є важелі впливу для вирішення їхніх проблем?

Я би розділив всі проблеми на три групи.

Перша – це цензура і самоцензура. Тут немає нічого нового. В більшості редакцій прекрасно розуміють, кого ця редакція повинна хвалити, кого вона повинна критикувати, а кого взагалі не можна згадувати. Це ганебна історія. Вона складалася роками, але зараз мабуть досягла свого піку.

Друга історія нова. Це фізичний тиск на журналістів. Це залякування тих, хто розслідує резонансні речі. За останні два роки у нас серйозно виросла статистика нападів на журналістів. Було кілька резонансних історій з вбивствами. Це не тільки справа Климентьєва, а ще були справи перед новим роком у Луганській області і в Києві.

Що особливо викликає тривогу – це ставлення до журналістів з боку правоохоронних структур, з боку міліції. Те, як міліція поводила себе з пресою під час судового процесу над Тимошенко, виходить за рамки і законів, і здорового глузду і мінімальної поваги до людей, які роблять непросту і дуже важливу для суспільства роботу.

За багато років склалася така практика в Україні, коли журналіста сприймали такою собі в хорошому сенсі “священною коровою”. Якщо він з’являвся десь на демонстрації, акції протесту і судовому засіданні, до нього намагалися ставитися з повагою, оберігати від фізичного тиску. А у 2011 році на судовому засіданні у справі Тимошенко за шкірки викидали фотожурналістів, або один з командирів “Беркуту” давав вказівку своїм підлеглим: “бий їх по ногах!” Свідомо розбивали чи відбирали техніку... Такого не було при Кучмі. Це дуже тривожно. Це найстрашніша форма цензури, яка тільки може бути, коли журналіст боїться за своє фізичне здоров’я чи життя.  

Третя група проблем – це державні і комунальні медіа. Ми залишаємося унікальною країною в Європі, де є бюджетна преса. У нас зараз близько 600-700 газет,  де засновниками є органи влади. У нас є державне телебачення. І все це царство державно-бюджетної журналістики – це ганебна пляма для України. Там дуже багато достойних людей працює. Але я впевнений, що людина тотально залежна від чиновника, ніколи не зможе повноцінно працювати журналістом.

Давайте, наприклад, подивимося на НТКУ. За різними моніторингами новин, у них найгірші показники за рівнем політичного балансу, за представленням опозиції. У 2011 році у нас були окремі місяці, коли опозиція не отримувала жодного “синхрону” – тобто жодної прямої мови у новинах на державному каналі. Є ще проблема обласних і районних газет. Чим на нижчий рівень ми спускаємося – тим більше залежність.  

Ми зараз країна, у якій журналістам працювати некомфортно. І стрімке падіння України у всіх цих світових рейтингах підтверджує те, що ми і так з вами відчуваємо.

Ваші однопартійці повторно висувають вашу кандидатуру на посаду голови Комітету з питань свободи слова. Який сенс цього кроку, якщо Олександр Єфремов чітко заявив, що більшість підтримає будь-якого кандидата-опозиціонера на цю посаду, окрім вас?

Я дуже вдячний своїй фракції за довіру. Тут справа не в Шевченкові. Просто ще ніколи не було такого маразму, щоби у нас більшість диктувала, кого на яку посаду в якому Комітеті висувати. Ми не дозволимо нікому, щоб за нас ще вибирали, хто від нас повинен представляти фракцію в комітетах.

Суть конфлікту, який відбувається, проста – когось не влаштовує, що в системі української влади залишається ще кілька кабінетів, де господаря вибирає не Янукович чи його команда, а в якийсь інший спосіб там люди опиняються. І парламент намагаються остаточно перетворити на машину, яка повністю живе за рішеннями і схемами Банкової. Думаю, цього не станеться. 

Я впевнений, що до виборів Комітет по свободі слова не буде мати голови. Тому що з самого початку це не входило в плани влади. У мене дружина любить такий вислів вживати – “інтриги манікюрші”, коли така претензія на складну гру, багато красивих слів, а за цим - білими нитками шитий абсолютно очевидний план. Тож всі розмови про те, мовляв, давайте ви нам не Шевченка, а когось іншого і ми за нього проголосуємо, – це інтриги манікюрші. План простий – зробити так, щоб до виборів Комітет контролювався Партією регіонів.

 У 2002 році з введенням цензури і темників ви були одним з найактивніших борців за свободу слова. Сьогодні більшість журналістів мовчать. Чи не така вже зараз загрозлива ситуація? 

Андрій Шевченко Не поділяю вашої тези. Думаю, що “Стоп цензурі” пішло набагато далі, ніж журналістський страйк зразка 2002 року. Так, тоді нам вдалося пробити ідею парламентських слухань по цензурі і я тоді на трибуні вперше показав темники. Були і інші тактичні перемоги. Але мені здається, “Стоп цензурі” зараз діє набагато системніше. Думаю, їм вдалося знайти серйозний авторитетний тон у розмові з владою. І те, що влада дуже часто ігнорує абсолютно справедливі вимоги цього журналістського руху, не означає, що цей рух слабкий. Я бачу там сильних людей.

Але ж від цього загальна ситуація не змінюється. Яка дієвість?

Тоді у 2002 році ми теж не відразу досягли успіху. Журналістський страйк і парламентські слухання по цензурі були у грудні 2002 року, а журналістська революція, з якої почалася Помаранчева революція, сталася вже в листопаді 2004 року, коли в ефір виходили цілі колективи, які просили вибачення за брехню і казали, що починають жити по-новому.

Тому ці зміни не швидкі. Але журналістський спротив живе правильним життям.

Ви абсолютно праві в тому, що, на жаль, це залишається війною дуже невеликої кількості людей. Філософське питання – з одного боку, всі зміни починаються з невеликої кількості людей.

Всі журналісти діляться на дві категорії: на тих, хто здатні прийняти рішення і кинути цим самим виклик системі, і на тих, які воліють на цей момент коритися системі.

У нас на “5 каналі” Рома Скрипін завжди казав, що поламані олівці не пишуть. Журналіст повинен це пам’ятати. Коли ти переступаєш через себе, потім дуже важко відновити силу й ім’я.

Раз Ви вже заговорили про телебачення, чи Ви бачите канал, на який би вам сьогодні хотілося піти працювати?

Я бачу дуже достойні канали, з якими я б задоволенням співпрацював. Маючи досвід створення “5 каналу”, я цілком допускаю, мені було б цікаво зайнятися створенням нового телевізійного виробництва. Але у мене в житті зараз інші пріоритети.

Що мене тривожить на телебаченні – це монополізація на користь влади. Якщо зараз ми подивимося на українські телеканали, ми бачимо, що є чотири найбільші холдинги, які між собою розділили весь наш телевізійний ефір: це групи Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Валерія Хоршковського і Рената Ахметова. Всі ці четверо осіб лояльні до президента. Вже цього факту достатньо, щоби зрозуміти, яка ситуація є в українському ефірі. Український телевізор апріорі дуже лояльний до Януковича.

Але є ТВi…

Звичайно. Але при всій моїй любові до ТВі і рідного 5 каналу, вони не здатні змінити загальну картину на телебаченні. 

Що мене ще зараз тривожить – у телевізійників є багато страху у відстоюванні власних інтересів.

Я приведу приклад із конкурсом на розподіл цифрових частот. У серпні 2011 року Нацрада провела безпрецедентний і зухвалий конкурс на розподіл цифрових частот, в результаті чого абсолютна більшість регіональних телекомпаній в Україні втратили можливість працювати в цифрі з 2015 року.

Нагадаю, про що йдеться. За нашими міжнародними зобов’язаннями, починаючи з 2015 року в Україні не повинно бути аналогового телебачення. Тобто, та звична антена, якою ми з вами користуємося, не буде приймати телевізійного сигналу. Він буде поширюватися лише за допомогою цифрової передачі. Відповідно в ефірі будуть працювати тільки ті телекомпанії, які отримали ліцензію на цифрове мовлення.

Так от. Великий масив частотного ресурсу вже поділений наперед і більшість авторитетних місцевих мовників не будуть працювати в ефірі після 2015 року. В цю ситуацію потрапила не тільки опозиційна кримська “Чорноморка”, це і “Рівне-1”, і ТРК “Чернівці”, і “TV-4” в Тернополі. Це авторитетні компанії, які є візитною карткою регіону. Ці компанії дружно втратили свої частоти, натомість Нацрада вивела на нових гравців – компанії, які ніколи не працювали на ринку, але отримали цифрові ліцензії на роки вперед. Що стосується загальнонаціональних мовників, там теж ситуація не безпроблемна. Наприклад, група компаній “1+1” теж не отримала всі ті частоти, на які розраховувала.

Весь ринок був шокований результатами конкурсу. Були гучні розмови на телевізійних кухнях і про протести, і про судові позови, а в результаті індустрія просто склала руки і покірно прийняла результати цього конкурсу по простій причині – щоб не сваритися з владою і Нацрадою.

Ми проводили дискусії з представниками Індустріального телевізійного комітету, Незалежної асоціації мовників. Вони просили: допоможіть нам. Ми казали, давайте подумаємо, що ми можемо зробити, але зустрічне запитання до вас: як далеко ви готові піти у відстоюванні своїх прав? Практика показала, що недалеко… Це мені нагадує анекдот, коли українець, який іде в атаку під час Другої світової, каже: “Якщо я загину в бою – прошу мене вважати комуністом, а якщо не загину – то ні”.

Після голосування за закон про вибори, інтриг навколо листа Тимошенко і зміни лідера фракції почали активно ширитися чутки про розкол в БЮТ. Що відбувається у ваших лавах? Чи існує розкол?

Звичайно, зараз партія не в найкращому стані. А чого ще можна чекати від партії, яка знаходиться під колосальним пресом влади і лідер якої незаконно ув’язнений?

У зв’язку з цим є багато сумнівів, багато внутрішніх дискусій. Треба відверто сказати: є і багато підозр. Влада тисне – і ти починаєш уважніше придивлятися і до тих, хто поруч з тобою в одному окопі стоїть. Це є.

Чого немає - немає розколу. Немає таких конфліктів, які б не дозволили партії достойно виступити на майбутніх парламентських виборах.

Дві прості цілі сьогодні об’єднують всіх: це свобода для Тимошенко і спільна перемога демократичних сил на парламентських виборах.

Вихід Романа Забзалюка з фракції БЮТ став несподіванкою. Права рука Кожем’якіна, він “жив” у Печерському суді, виборював місця для журналістів. Чому він вийшов?

По Роману я особисто не знаю справжніх причин. Він не пояснив це фракції. Я чув версії про особисті образи, що у нього були якісь претензії…

Втрата Романа є прикрою. Сильний керівник обласної організації. І в команді він був помітний. Хоча, з іншого боку, сказати, що це людина, яка б визначала ідеологію чи стратегію нашої команди – так не скажеш.

Як вам живеться з новим керівником фракції Андрієм Кожем’якіним?

Андрій Шевченко Позитивом є те, що формальне керівництво приведено у відповідність із реальним станом речей. Ще до обрання головою Кожем’якін реально здійснював керівництво фракцією і донесенням до фракції стратегічних рішень, які приймалися Турчиновим. Тому рішення логічне.

Про негатив цієї ситуації. Мені здається, що по відношенню до Івана Кириленка зміна відбулася у не найбільш коректний спосіб. В команді багато хто це відчуває. Це людина з неймовірним авторитетом, і справа не тільки в сивині його волосся – всі знають його досвід, його такт, до нього є безмежна повага як з боку однопартійців, так і з боку опонентів. 

Але Іван Григорович нікуди з команди не зник. Це людина, яка буде безцінною під час підготовки до парламентської кампанії. Він сам бачить своїм пріоритетом підготовку до виборів.

На вашу думку, чи все можливе робить “Батьківщина” для того, щоб врятувати Тимошенко?

Мабуть, поки не все.

В останні місяці ми занадто сильно сконцентрувалися на тому, що відбувалося навколо судового процесу. Як казав Іван Кириленко: “зараз наш виборчий округ – це Печерський суд”. З одного боку, в момент, коли судять нашого лідера, кожен вважав за потрібне бути там поруч. Не бути там виглядало б зрадою, в першу чергу – перед собою.

Але з іншого боку, це вилилося у те, чого дуже хотіла влада – була повністю паралізована робота партії. Якщо ми серйозно думаємо про усунення режиму і про перемогу на парламентських виборах, наша боротьба не може зводитися лише до пікетування Печерського чи Апеляційного судів. На жаль, ми інші напрямки змушені були законсервувати.

Ми як команда, яка є стержнем опозиційного руху, маємо зараз активізувати роботу по всіх напрямках. Це не означає забути про суд чи Качанівську колонію. Ні, навпаки. У нас є великі активи: є депутати місцевих рад – це тисячі людей, які здатні впливати на рішення на місцях, є сотні тисяч активістів, є напрямок з міжнародної роботи, з яким блискуче справляється Григорій Немиря. Є важливий напрямок по роботі з громадськими організаціями і експертним середовищем - це напрямок, в якому я бачу свою цінність. Щоб перемогти режим, нам пора задіяти всі наші ресурси на повну силу.

Юлії Володимирівні закидають, що вона свого часу набрала до списку багато людей, яким чужі були поняття моралі і ідеї. Звідси “тушки”, перебіжчики, зрадники. Це і вас торкнулося, коли ваш колишній однопартієць Микола Баграєв на Комітеті проголосував за рішення про висловлення вам недовіри. На Вашу думку, чи очистилися наразі лави “Батьківщини”?

Щодо Миколи Баграєва. Ми ж розуміємо, що голосував не він, а його партійний квиток. Тут навіть ображатися нема сенсу: просто такі ситуації додають огиди до системи, яка викручує людям руки...

Наша фракція виявилася міцнішою, ніж багато кому здавалося. Після арешту Тимошенко 5 серпня ми втратили двох членів. Напевно, багато хто думав, що арешт Юлі повністю знищить нашу команду і знищить її. Зараз 103 депутати у фракції. Думаю, що це дуже достойний результат. Звичайно, шкода, що втратили інших. Нагадаю, що ми провели в парламент 156 осіб.

Але сьогодні сам факт перебування в цій фракції означає, що у тебе є проблеми: у твого бізнесу, якщо він в тебе є, у твоїх родичів, якщо вони претендують на якісь посади. І те, що у нас є 103 бійці, які здатні цей виклик прийняти і тримати позицію, – мене дуже надихає. Думаю, ми зараз отримали той кістяк, на який партія може спиратися для перемоги на майбутніх парламентських виборах.

Що стосується формування списків – є проблема, і вона характерна для всіх українських  партій. У парламент занадто багато людей іде не для роботи, а для інших речей – для когось мандат депутата це патент на безкарність, для когось – підтвердження привілейованого статусу. Насправді ж депутатство має бути місцем роботи – достойної, але і жертовної.

Я є прихильником системи відкритих списків і реєстрував разом з колегами такий законопроект про вибори до парламенту за відкритими списками у 2008 році. Він пройшов експертизу Венеціанської комісії і отримав досить позитивний відгук. Саме це було однією з причин, чому я не голосував за закон про вибори, який ухвалений парламентом зараз.

Але ви були один з небагатьох серед ваших однопартійців, хто не голосував…

Те, що мене тоді найбільш обурило, – це спосіб, у який цей закон нав’язувався. Окрема жменька людей на чолі з Януковичем порахувала, яка схема виборів їм найвигідніша і нав’язала її всій країні. Вони спочатку поламали через коліно власну партію, потім партнерів по коаліції (ми ж то знаємо, що комуністи і Литвин були абсолютно не в захваті від цього закону), а потім вони в шантажній ультимативні формі нав’язали це всьому парламенту. У мене, як у мислячої людини, яка дорожить своєю внутрішньою свободою, такі речі викликають абсолютне несприйняття. Але зараз це перегорнута сторінка. Треба думати,  як з цим законом вигравати на виборах.

У ПР зараз з’явилася ініціативна група товаришів, які кажуть, що їм з цим законом навіть при застосуванні адмінресурсу виграти вибори буде важко і вони кажуть: для перемоги на виборах давайте ми ще раз “підкоригуємо” закон. Я не здивуюся, коли зараз виникне парадоксальна ситуація - і опозиція муситиме захищати цей закон від змін на гірше. Ми готуємося до такої можливості.

Після ув’язнення Тимошенко її донька стала активним ньюсмейкером. Вона зібралася в черговий тур по Європі, щоб розповісти європейським політикам і громадськості про те, що відбувається з її матір`ю. Кому належить ідея розкручування Євгенії Тимошенко і наскільки вона ефективна?

Женя не з’явилася у нас в команді вчора. Я разом з нею працював на виборах 2006 року. Тоді по всій центральній Україні у нас був агітаційний тур з концертами, де виступали групи “Борщ” і “Death Valley Screamers”, в якій грає Шон Карр. Ми їздили автобусом по обласних центрах і по холодних клубах десь у Ромнах і Прилуках. Цікаво було... По Шону було дві застороги. Йому не можна було агітувати зі сцени – тому що він іноземний громадянин і це було б порушенням закону... І всі дуже переживали, щоб Шон не знімав майку, аби не шокувати бабусь у сільських клубах своїми татуюваннями.

Женя з першого дня була в цьому турі і я одразу запропонував їй також виходити на сцену разом з нами. Вона виходила, зверталася до людей, казала, наскільки нам важлива ця перемога. Юлія Володимирівна про це дізналася набагато пізніше. Уже десь в середині нашого туру був дзвінок від неї: “Слухай, Андрію, а як там моя Жужа?” Я кажу: “Вона у нас працює VIP-агітатором. Тримається добре – Ви мали би пишатися.”

Жені завжди хотілося підтримати маму і вона відчувала, що може бути цінною в громадській роботі. З іншого боку, у неї завжди було здорове розуміння того, що саме прізвище Тимошенко автоматично не робить її політиком першого ешелону.

Мені здається, це дуже хороша комбінація. Це не випадок молодшого Януковича, який став депутатом лише завдяки батькові.

Якщо комбінація з дочкою виглядає логічною, то з чоловіком історія не дуже зрозуміла. Після отримання політичного притулку в Чехії він де-факто протягом кількох років не зможе відвідати Україну і побачитися з дружиною… 

З юридичної точки зору, він може повернутися в Україну, але це автоматично поставить під сумнів або позбавить його статусу біженця. Але, думаю, як тільки у нього буде можливість сюди повернутися – він одразу буде тут, при першій нагоді.

А що його змусило виїхати? Його бізнес давно за кордоном…

Думаю, він мав свої причини боятися арешту і затримання. В ситуації, коли поновлені кримінальні справи 15-річної давності, ризик справді високий. У влади була і є колосальна спокуса затримати ще й чоловіка і, не доведи Господи, дочку або інших рідних і важливих для Юлії Володимирівни людей, спробувати в такий спосіб зламати її.

Я пам’ятаю, як Тимошенко описувала, коли їх обох затримали у справі ЄЕСУ і в якийсь момент їх спеціально провели по коридору СIЗО так, щоб вони побачили один одного. Той момент Юлія Володимирівна згадувала як один з найбільш драматичних і важких.

Кожен, хто читав “1984” Оруелла, знає, що режим може бути по-садистськи дуже винахідливим, дуже єзуїтським у способах тиску на тих, кого він не може зламати звичайним методом.

Треба бути Олександром Тимошенком, щоб прийняти рішення. У будь-якому разі на сьогодні його перебування в Чехії сприймається нашою командою як ще одна можливість розповідати світу про той безпредєл, який тут є.

Юлія Володимирівна закликала лідерів опозиційних партій об’єднатися і піти на вибори єдиним списком. Наскільки реалістична ця ідея?

На сьогодні це красива мрія, яка не буде реалізована на парламентських виборах 2012 року.

Чому?

Андрій ШевченкоЄ закони природи. У владі ти об’єднуєшся, а в опозиції кожен за себе. БЮТ, “Фронт змін”, “Свобода” – це три різні історії, три різні способи прийняття рішень, три різні набори принципів. Для цих трьох команд величезним здобуток буде координація на мажоритарних округах. Спільний список мажоритарників вибудувати реально. Це наша програма мінімум.

… Я інколи чую від людей, що ці парламентські вибори нічого не вирішать. Це пусті розмови. І шкідливі. Якщо ми серйозно думаємо про повалення режиму і усунення Януковича на найближчих президентських виборах – ми не можемо легковажити виборами парламентськими.

Помаранчевої революції не було б у 2004 році, якби перед тим не було парламентських виборів 2002 року, на яких “Наша Україна” здобула найбільший результат за партійними списками. Тоді люди зрозуміли, що є шанс перемагати цю владу, яка здається таким непорушним монолітом, який всіх давить.

Цього року ми маємо всі шанси побачити перемогу демократичних сил на парламентських виборах.  Якщо це відбудеться – це буде вірна ознака того, що ми за крок до повалення режиму Януковича.

Розмовляла Анна Ященко

Фото УНІАН

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

Погоджуюся
Ми використовуємо cookies