Як австрійське посольство захищало Шенген від кореспондента УНІАН

Святкову для дев`ятьох країн Європи п`ятницю, 21 грудня, я провів у черзі в Посольство Австрії, не викликав там довіри і візу не одержав, тому вільно пересуватися можу між Оболонню і Хрещатиком...

21 грудня 9 країн-членів Євросоюзу вступили до Шенгенської зони, розширивши її до 24 країн.

У німецькому Zittau, на кордоні між Польщею, Німеччиною і Чехією, в угорському Hegyeshalom, де проходить кордон Австрії, Угорщини і Словаччини та на пункті пропуску Skofije/Rabuiese, який розділяє (даруйте, тепер “який сполучає”) Італію і Словенію відбулись урочистості за участю перших осіб держав. Голова Єврокомісії пан Баррозу у зв`язку з такою подією приїхав до Талліна, де відбувалось аналогічне прощання з кордоном морською.

Шенгенська угода ліквідує контроль на внутрішніх кордонах країн Європейського Союзу, свобода пересування надається всім громадянам країн ЄС і всім, хто перетинає внутрішні кордони на цій території. Телеканали рясніли репортажами про розпилені шлагбауми, фейєрверки, танцюючих прибалтів, угорців, чехів – а й справді: якихось 15-20 років тому цей кордон більше нагадував лінію фронту. Лідери держав говорили про свободу пересування, спілкування, обміну думками.

Українське телебачення внесло до цієї святкової стихії свою тривожну ноту: «Шенгенська зона давно стала символом приниження для українських громадян». У кадрі – черги в посольства, розгублені люди з відмовами одна безглуздіша іншою, паспорт одного з журналістів зі штемпелем-забороною («хоч викидай»): зворотний ефект «Об`єднаної Європи» - ставить одне посольство, а їхати не можна нікуди.

У кадрі новий міністр закордонних справ Володимир Огризко. Він у курсі проблеми. Обіцяє контролювати якість візової роботи посольств, і реагувати «аж до моментів, про які не хотів би говорити». На моніторинг дає собі три місяці. Означає закінчить до весни, до відлиги...

Дуже доречно. Бо я особисто святкову для дев`ятьох країн п`ятницю, 21 грудня, провів у черзі в Посольство Австрії, не викликав там довіри і візу не одержав, тому вільно пересуватися можу між Оболонню і Хрещатиком, думками обмінюватися - тільки на веб-сайті. Що й розпочинаю.

Друзі запросили мене до Відня на Різдво. Звали днів на десять, я міг тільки на три, та й то якщо літаком (дорого, звісно, але поїздом всі три дні пішли б на стукіт коліс). Знаючи, що інформагентство, де я працюю, шукає можливість розширити кореспондентську мережу, зайшов до керівництва. Мовляв, без діла сидіти не звик, поєднаймо приємне з корисним: святковий репортаж з найгарнішого міста Європи, перспективні знайомств в областях, що цікавлять наше агентство: соціальна політика, культура, право, політична система, бізнес, церква, туризм. Керівництво погодилося, другий корпункт давно є в планах (перший працює в Брюсселі), досить нам чути, мовляв, чому таке агентство як УНІАН міжнародну інформацію бере у інших ЗМІ.

І ось вечір, субота 22 грудня. Але замість наміченого візиту до Akademietheater на «Die Brüder Karamazow» доводиться писати про зовсім інше видовище в постановці австрійського посольства, де мені дісталася епізодична роль Одного-з-тих-Хто-Вистояв-усі-Черги-Витратив-Купу-Часу-і-Грошей-і-Отримав... (як це буде сказати російською?). Велика така п`єса на два тижні в сімох довгих діях-чергах, а у фіналі хтось з-за лаштунків вирішує, що насправді я хочу не в театр, а сховатися від його очей серед трудових мігрантів.

Жанр видовища – складно визначити, мабуть, все-таки комедія... Судіть самі. Перша дія – чотири години в черзі, щоб подати документи, в другому – шість годин, щоб подати документи з урахуванням коректив. Дії супроводжуються притоптуванням черги на холоді, розповідями ветеранів (про австрійське посольство відгукуються як про далеко не гірше, але визнають, що так важко одержати візу, як зараз, ніколи не було), рефреном «А вони до нас їдуть без віз», знайомством людей з різних міст. Коротше, «скрізь життя».

Третя і четверта дія однакові – по дві години, щоб почути «Документи ще не готові. Можливо, завтра...»

У п`ятій (ще дві години) дістаю так звану «попередню відмову» - стандартний аркушик, де формулювання відмови позначене галочкою в списку інших. «Попередня» означає, що мені дається право щось заперечити. У шостій дії я приношу папір-пояснення, про те що «галочка» залетіла до відмови абсолютно даремно, в Києві залишаються дім, робота, гроші, собаки, і до всього цього я неминуче і з радістю повернуся за три дні. Мовляв, ми журналісти, нам би обмін думками і свободу спілкування, сподіваємося бачити в особі Посольства зацікавленого і конструктивного партнера.

Сподівання не виправдалося. Зацікавленим і конструктивним партнером Посольство бути не хоче. Свобода спілкування полягає в тому, щоб після сьомої черги без зайвих церемоній одержати... такий же стандартний листочок з такою ж галочкою.

Офіційно мовою Стефана Цвейга і Леопольда фон Захер-Мазоха це звучить так: „Eine Prüfung hat ergeben, dass Ihrem Antrag gem. der folgenden Bestimmung des Österreichischen Fremdenpolizeigesetzes (FPG 2005) abgelehnt werden muss: Es besteht Grund zur Annahme, dass die Wiederausreise nicht gesichert scheint (§21 Abs. 1 Zi. 2)“ – «Перевірка показала, що згідно наступних положень Федерального Закону Австрії про поліцію з питань іноземців (ЗПІ від 2005 р.) щодо Вашого клопотання не може бути прийнято позитивне рішення... Є причина припустити, що Ви не залишите федеральну територію після закінчення строку дії візи».

Сумна якась комедія. Тим більше у вікно приймальні добре видно кам`яну огорожу посольства, зверху засіяну битим склом. Що я кажу «засіяну». Охайна європейська робота – кожен уламок приклеєний чітко вгору гострим кутом. Неперевершений символ для візової політики.

Звертатися нема до кого: дівчата в трьох віконцях – співвітчизниці, «ми рішень не ухвалюємо, тільки видаємо». Викликати того, хто ухвалює рішення – нереально. Дівчата бороняють спокій свого австрійського працедавця так затято, що зрозуміло: спроба допомогти мені потягне прикрощі для них.

Нормальна бюрократична схема: відмову наказано мотивувати – ось вам папір, що відмова мотивована; відмову можна оскаржити – ось вам папір, що ви вже всі оскаржили. Хто вирішує – недоступний, хто доступний - не вирішує. А ззаду черга мерзне на вулиці – “ми ж не можемо через вас усіх затримувати”. Отже черга посольству навіть дуже до речі.

Я не бажаю прикрощів дівчатам. Я навіть тому, хто провів цю нібито «перевірку», ховаючись за спинами залежних від нього українок, прикрощів не бажаю. Хоча... Ні, все-таки не бажаю. Якщо він зіпсував свята мені, хай хоч сам добре посвяткує. Доросла людина, з освітою, гарною платнею, не виключено якою-небудь спецпідготовкою – невже він справді вважає професією ту профанацію, якою займається. Гм... на мої ж гроші – 35 євро консульського збору.

І це не останній веселий парадокс. У тексті відмови мені пропонують не соромитися і далі подавати клопотання. (Im Falle einer Abehung können Sie erneut einen Antrag auf die Erteilung eines Visums stellen, wenn die für die Ablehung Ihres Visumsantrages maßgeblichen Gründe bzw. Umstände weggefallen sind – У разі відмови Ви можете подати нове клопотання про видачу візи, якщо причин або обставин, які були вирішальними для відмови у візі, не існує). Перекладаю з бюрократичного: «Якщо ми Вам відмовили помилково, приносьте гроші ще».

І ще не все. Тут-таки в стандартному формулярі відмови після галочки завбачливо застережено: «Проти цього рішення не допускається вживання ніяких правових санкцій» (Gegen diese Entscheidung ist kein ordentliches Rechtsmittel zulässig). Перекладаю з бюрократичного: “Цур, я в будиночку”.

І ще не все. Оскаржити все-таки можна... У Адміністративній судовій палаті, у Відні, куди мене саме і не пускають.

Погана комедія. Краще б сходив до гарного театру у Відні, написав щиру статтю про Австрію, зустрівся з людьми справді зацікавленими і конструктивними. Але з огляду на відсутність вражень від різдвяного Відня, перший матеріал майбутнього УНІАНівського корпункту вийшов про посольство. Мимовільна така “контрольна закупка”.

Перейдемо до висновків, жарти облишмо.

Щодо Посольства Республіки Австрія. Фраза на дошці оголошень, “Посольство прагне вирішувати питання з повагою до подавця, ефективно і швидко" великою мірою відповідає дійсності. Якою б великою не була черга – працюють, поки всіх не приймуть. Дівчата у віконцях гарують мов на конвеєрі, нервують під цим тиском, часто спілкуються “на межі фолу”, але за грань не переходять. Натомість анонімність замість відповідальності, звичка створювати правила, зручні для чиновника, на шкоду подавачеві – провокують посольство на неякісну роботу і створюють несприятливе враження про країну. Помаранчева революція в Україні була перш за все антибюрократичною, і українські чиновники вже не можуть створювати системи, настільки закриті від критики і контролю, як австрійські. У цьому сенсі Україна демократичніша країна, ніж Австрія, де, схоже, своя Помаранчева революція ще має відбутися.

Щодо МЗС України. Акредитовані в Україні посольства мають можливість культивувати безправ`я українських громадян щодо своїх роботи і рішень, прописавши це безправ`я прямо чи опосередковано в своїх робочих документах, передбачивши заздалегідь нездійсненні процедури контролю і оскарження. Можливо, МЗСу потрібний орган, який не тільки моніторить роботу посольств, а й наділений правом анулювати “остаточні відмови”. З урахуванням того, що тепер один чиновник може довільно зробити українського громадянина “невиїзним” одразу до 24 країн Шенгенської зони – змінити “залізну завісу” на “штемпельну” справа техніки і мінімального часу.

Щодо Верховного суду України. Наскільки мені відомо, до компетенції суду в Україні входять будь-які правові відносини. Проте, скажімо, в австрійському посольстві вважають, що відносини українських громадян з посольством до компетенції українського суду не входять. Що думає про це Верховний Суд?

Щодо черг. У центрі Києва щодня видно зібрання людей, які вже втілили заклики політиків до єдності та пошуку національної ідеї: мешканці Сходу і Заходу країни, прихильники і опоненти другої державної мови, виборці Регіонів і Нашої України разом стоять в одній і тій самій черзі. У них один супротивник – анонімний віце-консул, який однією галочкою за настроєм може робити їх або європейцями, або паріями. А що коли черги в посольства довші, наприклад, за 20 осіб, автоматично вважати дозволеним мітингом, розставити плакати?.. Чи справді черг неможливо позбутися? Як відомо, “хто хоче зробити – шукає спосіб, хто не хоче – шукає причину”. Сьогодні черги не тягнуть незручностей для посольств і навіть вигідні їм. Змінити цю ситуацію, зникнуть і черги.

Відкриваю звернення нового прем`єр-міністра. “Вже за кілька років ми пишатимемося тим, що живемо у Великій Країні.” То це я просто поквапився сходити в посольство на кілька років раніше?..

Олександр Волинський

УНІАН в Google News