Андрій Садовий

Мер Львова Андрій Садовий: У молоді на майданах в очах немає страху

Прем’єр Микола Азаров погрожує – західні області України через протести на підтримку євроінтеграції можуть недоотримати фінансування з держбюджету, у разі продовження мітингів за підтримки місцевих влад під загрозою може опинитись теплозабезпечення окремих міст. Надзвичайно в цей час Кабмін тисне на Львів, жителі якого найбільше підтримують Київ. Про загрози від політичної кризи і шляхи її вирішення УНІАН розповів мер міста Лева.

Андрій Садовий

Сьогодні в ході круглого столу «План дій для країни» ви розповідали, що працівників мерії Львова почали викликати на допити в міліцію, і що влада чинить на місто ще й фінансовий тиск...

Цей тиск відбувається не тільки щодо Львова, він відбувається щодо всіх міст України. Я не думаю, що є якась вибірковість. Просто є міста, які про це говорять, а є міста, які про це мовчать. Але ситуація – на межі. Щодо великих міст, то більше сотні мільйонів гривень для них заблоковано на казначейських рахунках. У менших міст — суми менші, але вони також блокуються. Працювати в таких умовах надзвичайно складно. Тим більше, враховуючи, що ми ввійшли в зиму, дуже важлива зараз техніка для прибирання снігу, також для функціонування міст важливі тепло, вода. Це надскладна робота. І коли хтось в цей час, коли з останніх сил тримаєш ситуацію в місті в нормальному стані, починає говорити, що «ми вам ще щось там зробимо», це – не мудро.

В Києві місцева влада спекулює на темі, що саме Майдан є тим фактором, який не дозволяє комунальникам виконувати свою роботу. Чи у Львові місцевий Євромайдан перешкоджає функціонуванню міста?

Майдан, навпаки, дає людям натхнення, дає відчуття єдності, що ми є разом, що ми хочемо жити краще в нашій вільній Україні. А комунальні проблеми будь-якого міста мають вирішуватися без жодних дискусій, як це є у Львові. Вода, тепло, транспорт, медицина — все працює. Навпаки, комунальні служби розуміють, що сьогодні треба ще краще працювати, щоб люди не відчували жодного дискомфорту.

Саме тому навіть місцеві конфлікти у Львові зійшли нанівець?

Так, бо коли ти перебуваєш поруч з людьми, яких об'єднує спільна любов до своєї країни, готовність жертвувати свій час, своє здоров'я і свою енергію для цієї країни, це дуже велика сила. Сила єдності, яка завжди потрібна, якщо ми хочемо мати успіх в нашій державі. Наш львівський Євромайдан відбувається перед очами Кобзаря, який споглядає на нас і говорить: «Обніміться, брати мої»... Любов, сила, переконання, віра — це важливо сьогодні. Важливо почувати себе гідним, не бути байдужим.

Ці істини кожен з нас знає. Але, нажаль, не часто ми це згадуємо. Тому цей Майдан, цей вогонь, має бути в наших серцях постійно. Треба розуміти, що країни не будуються за один день і на все життя. Країни будуються кожного дня, кожного дня ми стикаємося з труднощами, і дай Бог, щоби ці випробування зробили нас сильнішими. Щоб ми гартувалися, сплавлювали нашу країну, і вона стала тою, про яку мріяли наші предки. Ми це можемо зробити. У тих молодих людей, які першими вийшли на Майдан, в очах немає страху. Є просто бажання жити в країні і пишатися нею.

На київському Євромайдані зараз дуже багато лідерів, і дехто вважає це проблемою. У Львові так само?

Не зовсім так. Подивіться на різницю освітніх процесів в Україні і, наприклад, в Канаді. Постійно, ще з часів Радянського Союзу, ми завжди готували лідерів. Мовляв, в класі має бути свій лідер, на змаганнях має бути лідер. В той же час в Канаді люди змалку вчаться працювати в групах. Спільна праця — це велике мистецтво. Так, є ситуативні лідери, так, лідери з'являються в тих чи інших політичних процесах. Але є велике вміння бути разом. І чого нам бракує сьогодні — це спільного думання.

Нинішній момент в нашій країні, можливо, це шанс посіяти зерно спільного думання. Ніколи в житті одна людина не може вирішити всіх проблем і дати правильні дороговкази. Власне, спільне думання робить феноменальні речі. Це турбореактивний двигун. І я закликаю людей користуватися тою приємною мирною енергією спільного думання, яка є на Майданах, тому що будь-які протистояння не дадуть того ефекту, який може дати саме це.

Люди і у Львові, і в Києві, повинні розуміти, що мова йде не про партійні або владні амбіції. Мова сьогодні йде про державу Україну, яка має всього-навсього трохи за двадцять років. В той час, як ідея української справи має тисячу років! І ми не маємо права змарнувати цю ідею сьогодні. Ми повинні стати сильнішими і мужнішими, перейшовши всі труднощі разом.

Громадськість вже не один день закликає владу і опозицію сісти за стіл перемовин і вирішити кризу, що склалася. Ви вірите, що за таким круглим столом сторони почують одна одну?

Наразі питання лише в тому, коли вони почують: чи станеться це сьогодні, чи завтра, чи не почують взагалі. Якщо не почують, то на їх місце прийдуть інші. Але я дуже великий оптиміст і вірю в Україну, як в державу. Це - вимріяна справа життя десятків поколінь. І це буде зроблено.

Просто, якщо сьогоднішня влада і опозиція зрозуміють те саме, стануть пліч-о-пліч до цього процесу, то честь їм і хвала. Якщо ж вони цього не зроблять, то люди викинуть їх на смітник історії.

Але, припустімо, що на найвищому, президентському рівні, домовитися не вдасться, чи зможуть переломити ситуацію, наприклад, народні депутати від провладних і опозиційних сил в парламенті?

Я нагадаю, що коли вони всі обиралися в парламент, коли складали присягу, вони її складали не своїм партіям, а народу України. Тому вони повинні забути про певний рабовласницький устрій в своїх партіях. Повинні стати політиками, встати з колін, бо давали клятву перед Богом і перед людьми. І саме люди з них спитають. Спитають дуже голосно. Боронь Боже, щоби депутати про це забули.

Чи не призведе неможливість знайти компроміс на різних рівнях до розколу країни?

Про розкол говорять здебільшого політики, які живуть поза реаліями сьогоднішнього життя. Вони не знають проблем і турбот простих людей. Тому що з вікон броньованих джипів, критих басейнів і заміських будинків всього життя не видно. Говорити сьогодні про будь-який розкол країни — злочин. В моїй уяві Україна — це гарна жінка. Як можна її поділити? Руку відрубати, чи відрубати ногу? Може, відрубати відразу голову? Це абсурд. Особисто я ніколи в житті не дозволю, щоб подібний сценарій міг би бути зреалізований. Це – моя принципова позиція. І, маю надію, що ніхто цього не дозволить. Україна – єдина країна. Вона існує і буде існувати.

Тетяна Урбанська

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter