Навіщо Ахметову слава вмерлого футболу?

Днями головний тренер “Шахтаря” Луческу заявив, що якби до найсильніших клубів Росії додати найсильніші клуби України, оце був би чемпіонат! Цю пісню ми чуємо не перший рік...

Днями головний тренер “Шахтаря” Луческу заявив, що якби до найсильніших клубів Росії додати найсильніші клуби України, оце був би чемпіонат! Цю пісню ми чуємо не перший рік...

На Кубку Першого каналу, який розігрують в Ізраїлі найкращі клуби, до фіналу пробилися наші – “Динамо” і “Шахтар”. Приємно, але не більше. Особливих висновків з такого локального успіху українських команд не робить ніхто, адже турнір цей суто неофіційний, міжсезонно-тренувальний, до календарів і в рейтинги УЄФА не вписаний.

Роман Абрамович

Така собі меценатсько-бізнесова спроба Романа Абрамовича зіграти на ностальгічних настроях тих, хто на власні очі бачив диво під назвою радянський футбол.

Ностальгія – цікава штука, може завести куди завгодно.

Днями головний тренер “Шахтаря” Мірча Луческу заявив у інтерв’ю російським ЗМІ, що, от якби до четвірки найсильніших клубів Росії додати четвірку найсильніших клубів України, то, мовляв, оце був би чемпіонат, глядачі валом б валили.

Ну, пісню Бояна про об’єднання чемпіонатів України і Росії ми чуємо не перший рік, відомо, що саме власник “Шахтаря” Рінат Ахметов неодноразово підтримував цю ідею, аргументуючи її можливістю вивести чемпіонат на вищі спортивні та комерційні оберти.

Не дивно, що й головний тренер донецького клубу додав своїх п’ять копійок до теми.

За кілька днів перед тим у інтерв’ю, уже турецьким ЗМІ, Луческу щиро зізнався, що сумує за Туреччиною, де працював у 90-і роки.

«Якщо мені надійде пропозиція з Туреччини, я буду готовий прийняти її – але тільки після того, як залишу «Шахтар", – заявив Луческу, відзначивши, що любить прогулюватися по Стамбулу, а після цього скуштувати риби в тамтешніх ресторанах. – Коли закінчиться термін мого контракту з "гірниками", я віддаватиму пріоритет пропозиціям від турецьких клубів".

Ясна річ, рибка у Кальміусі не така смачна, як у Босфорській протоці, проте логіки панові Луческу, здається, трохи бракує: радить нам об’єднати чемпіонати, а сам мріє з’їхати в Стамбул.

А чому б шановному тренерові й не попрацювати в новому чемпіонаті, якщо ця фантастика матеріалізується?

Мірча Луческу

А ще цікаво, чи в Стамбулі в пана Луческу виникне ідея об’єднання чемпіонату Туреччини з якимось іншим – сусіднім? Чи, може, він поїде до себе в Бухарест і там запропонує об’єднати футбол Румунії і Молдови чи Румунії та Угорщини?

Футбол давно став соціальним і навіть політичним явищем, до його популярності прагнуть доторкнутися і пересічні громадяни, і державні, політичні лідери. У нашому випадку дехто не проти використати його з дуже далекосяжною метою, намагаючись прив’язати Україну як не тим, так іншим боком до силового поля Росії.

У цьому руслі педалюється тема про нібито високий рівень радянського футболу, чемпіонатів СРСР, у яких, мовляв, поєднання кількох футбольних шкіл – московської, української, грузинської, азійської, а ще прибалтійської, творили продукт надзвичайно високої проби.

Ну, то давайте згадаємо перелік досягнень того вмерлого футболу. З повоєнних років, відколи Федерація футболу СРСР стала членом ФІФА та УЄФА, збірна СРСР була: чемпіоном Олімпійських Ігор 1956 і 1988 рр., чемпіоном Європи 1960 року, віце-чемпіоном 1964, 1972, 1988 рр. На чемпіонатах світу найвищим досягненням було четверте місце у 1966 році. На клубному рівні – три перемоги київського та тбіліського “Динамо” в Кубку кубків (зовсім не найпрестижнішому на тоді єврокубку).

І це все? Так, усе. Додамо, що за цей період чемпіонами Європи ставала Чехословаччина, Олімпіад – Угорщина, Югославія, Польща, НДР, Чехословаччина, призерами чемпіонатів світу були Угорщина, Чехословаччина, Польща (дві бронзи), Кубок чемпіонів здобували румунська “Стяуа” і югославська “Црвена Звезда", той же Кубок кубків – “Слован” з Братислави і НДРівський “Магдебург”. Тобто досягнення футбольного СРСР та інших країн соцтабору були цілком зіставні.

Дивина та й годі. Мільйони й мільйони хлопчаків буцали м’яча на велетенському просторі Радянського Союзу, тут проводилися численні чемпіонати колективів фізкультури, районів та областей, вузів і армій, всілякі дитячі “Шкіряні м’ячі”, республіканські чемпіонати, діяла система дитячих спортшкіл, а на виході – майже нуль, гранд зеро. Маститі тренери писали підручники, захищали дисертації, великий Лобановський виводив магічні формули переможних моделей, проте лише лічені одиниці радянських футболістів ставали призерами європейських турнірів, а на світовому рівні – просто ніхто. Досягненням для збірної вважалося вже навіть подолати кваліфікацію на ЧС (у 1977-му й того не спромоглися зробити). Збірна СРСР має від’ємний баланс у матчах зі збірними Англії, Іспанії, Португалії, Нідерландів, у ФРН востаннє вигравали у 1956 році.

І це при тому, що загалом рівень радянського спорту, пам’ятаємо, був надзвичайно високим, інших завдань, ніж перемогти або увійти до трійки призерів, перед радянськими атлетами майже в усіх видах олімпійської програми просто не ставилося.

Футбол в СРСР був таким собі анфан террібль – примхливим, хуліганистим, проте улюбленим дитям. Стоячи по коліна в горілці (за висловлюванням метра радянської спортивної журналістики Лева Філатова), розбещений самим своїм статусом напівлюбителів-напівпрофесіоналів, подачками директорів заводів, голів облвиконкомів, увагою обкомів та ЦК Компартії, той футбол ірраціональним чином володів настроями мільйонів радянських людей.

Утім, уже й тоді він здавав свої позиції. Принаймні в Києві в 70-і – 80-і ще ходили на “Спартак”, “Динамо”, а вже на ЦСКА, “Локомотив”, “Торпедо”, “Зеніт” та інші «Крильця Совєтів» – не дуже. Щоб повернути глядачів на стадіони, навіть проводили лотерейний розіграш автомобілів ВАЗ – рожевої мрії радянської людини.

Тепер московські майстри рімейків і сіквелів, прополовши весь радянський фільмофонд, пропонують нам у футболі ті самі яйця, тільки у профіль, і зовсім не Фаберже.

Копія завжди гірша за оригінал – це аксіома. Кому тепер цікаво спостерігати за протистоянням, наприклад, київського “Динамо” і московського “Спартака”, коли у складі обох команд – самі легіонери? Вони сьогодні грають тут , завтра поїдуть ще кудись у пошуках кращої футбольної долі. Та й наші доморощені майстри воліють забезпечити свою перспективу в західних клубах. То про який патріотизм може йтися, про які традиції протистояння, зведення старих рахунків, честь прапора?

Зрештою, якщо вже так кортить, можна було б запровадити регулярні зустрічі збірних України і Росії (на зразок дербі Англія – Шотландія) чи, наприклад, збірних Москви і Києва, за гамбурзьким рахунком, без легіонерів.

А загалом чому б Москві не вийти на концептуально новий рівень та й не об’єднати, наприклад, чемпіонати Росії , Китаю і Монголії? Уявляєте, які були б масштаби аудиторії глядачів, які спонсори, реклама?

А ми вже якось тут, в Україні, переб’ємося власними силами. Змогли ж, наприклад, увійти до чвертьфіналу чемпіонату світу, стати срібними призерами в молодіжці, змогли разом з Польщею вибороти право проводити Чемпіонат Європи – 2012, чемпіон України постійно представлений у Лізі Чемпіонів.

Не забуваймо й про те, що УЄФА в принципі проти об’єднання чемпіонатів різних країн. Діє просте правило: одна країна – одна федерація – один чемпіонат – одне представництво у єврокубках. Винятки зроблено лише для родоначальників футболу – британців, які представлені чотирма федераціями: власне Англії, Шотландії, Вельсу та Північної Ірландії.

Президент УЄФА Мішель Платіні у своєму недавньому зверненні до ПАРЄ в Страсбурзі підкреслив важливість збереження ідентичності у футболі.

Цитата за офіційним сайтом УЄФА: «Платіні вважає, що масовий спорт і всі залучені до нього люди, разом з європейськими спортивними організаціями, створили баланс, необхідний для того, щоб передавати спортивні цінності новим поколінням постійно. "Європейська модель спорту багато в чому працює на збереження місцевої, регіональної і національної ідентичності, а також на побудову дружби й відносин між народами та націями", – сказав президент УЄФА». Платіні також говорив про "вибух галузевих і корпоративних інтересів на рівні ліг і клубів у всіх професійних командних видів спорту. Ці ініціативи, які нерідко привертають величезну увагу з боку преси, працюють на благо лише одного елемента системи, а не на маси – особливо коли цей елемент багатий і сильний. Робляться спроби обернути гру на шоу, принизити спорт і перетворити його на продукт. Прибуток стає важливішим від перемог".

Олег Савицький