ДЕНЬ “ЛУЦЕНКА”, ЯК РЕПЕТИЦІЯ ДНЯ “Т”

Відставка міністра внутрішніх справ і його повернення в свій кабінет дедалі двозначнішому статусі «в.о.», а також події, пов`язані з цією метаморфозою, мають кілька смислових шарів.

Відставка міністра внутрішніх справ і його повернення в свій кабінет дедалі двозначнішому статусі «в.о.», а також події, пов`язані з цією метаморфозою, мають кілька смислових шарів. Причому перипетії кар`єрних зигзагів самого Юрія Віталійовича – шар найбільш поверхневий і найбільш нецікавий.

МІЛІЦІЯ НА ПОСТУ

Серйознішими є взаємні звинувачення ПР і БЮТ в бажанні використати міліційне відомство для фальсифікацій на виборах, а також клятвені запевнення кожної із сторін в тому, що немає і не може в них бути іншої мрії, крім як націлити МВС винятково на нещадну боротьбу з цими жахливими фальсифікаціями.

Немає підстав не довіряти ні Монтеккі, ні Капулетті: сувора правда полягає в тому, що міліцію на місцях часто використовують. І для «кришування» влаштованих «своїми» махінацій (в тому числі й виборчих), і на шкоду опонентам (і тому числі і для боротьби з «чужими» фальсифікаціями). Ось тільки не варто перебільшувати значення в цих негідних (або, навпаки, шляхетних) діяннях міліційного відомства в цілому і самого пана міністра зокрема.

Навіть у періоди стабільності (і навіть за часів Кучми і покійного Кравченка) вплив міністерства не був зовсім уже абсолютним. А вже нині – й поготів. Чим далі від кабінету міністра, тим глибше міліційні начальники інкорпоровані в місцеві «еліти» (обласні, міські, районні тощо). І зважати на це доводилося і їм, і міністрові.

Переведення Юрія Віталійовича в статус «в.о.», та ще й при зростанні юридичної неоднозначності цього призначення – поза сумнівом, дає на місцях додатковий ступінь свободи. Психологічна дія самого факту «маленької звитяжної» парламентської операції ПР, напевно ще більше вплине на вільний вибір місцевої міліції.

Це були достатньо серйозні наслідки ще до того, як рішення Кабміну чи то було, чи то ще ні – призупинене Окружним адміністративним судом Києва.

ПЛАН “Т” ДЛЯ ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО

Але найважливіше в подіях четверга – це нетривіальність (і, скажемо делікатно, неортодоксальність) того способу, яким Тимошенко терміново повертала Юрія Віталійовича до його міністерського кабінета. А також швидкість цього рішення. Спостерігачі не без підстав кажуть про наявність наперед підготовленого саме на такий випадок плану “B”.

Можна припустити, що була продемонстрована (і «генерально відрепетирувана») базова модель тактики БЮТ у разі поразки Тимошенко в другому турі президентських виборів 7 лютого. Тобто, зрозуміло, що в саму таку можливість Юлія Володимирівна аніскільки не вірить, проте, як кажуть, «на виборця сподівайся, але верблюда прив`язуй»!

У четвер були озвучені дві знакові тези. Юрій Луценко (про своє перепризначення в МВС): «Рішення Кабміну може відмінити тільки одне – призначення повноцінного нового міністра внутрішніх справ».

«Бютівець №2» Олександр Турчинов: «Наша команда визнає результати чесних і прозорих виборів», – з роз`ясненням, у відповідь на прохання уточнити – хто саме оцінюватиме чесність виборів: «Головним рефері в цьому питанні є український народ». Позиція, бездоганна в політичному аспекті, але дещо сумнівна в аспекті юридичному. Власне, так само, як і твердження Луценка про остаточну і незаперечне рішення Кабміну.

Зрозуміло, що в разі посилання на «нечесність» виборів, на їх «непрозорість», на «неправомочність» тих чи інших судових вердиктів або рішень ЦВК можуть стати бойовими гаслами – якщо виникне бажання і/або необхідність оскаржити програш. Маючи на меті при цьому – утримати ситуацію «на льоту», а там уже – або спробувати переграти її в свою користь, або «заморозити», поки не намалюється надія на реванш.

Усе це саме можна було б сказати і про команду Януковича. З одним вкрай істотним у даному разі уточненням. Якщо результати виборів відмовиться визнавати Тимошенко – вона (хай тимчасово) не визнає їх із свого крісла прем`єр-міністра в кам`яній будівлі Кабміну. А Янукович, не «визнавши», залишиться – правильно, на вулиці.

Гіпотетично не виключене повторення ситуації 2004 року, коли «регіонали», розмахуючи рішенням ЦВК про перемогу свого лідера, вимагали, щоб Кучма віддав Януковичу президентський кабінет – мовляв, там вони вже самі знайдуть способи «розібратися» з Майданом. (Не дарма Табачник з друзями так рвався оприлюднити те «переможне» рішення в «Урядовому кур’єрі»!) А Леонід Данилович робив (напевно) «здивовані очі» і пояснював (знову ж таки, напевно), що він би – залюбки! І хоч зараз! – але не може, поки питання не вирішене остаточно і розглядається у Верховному Суді.

Ще незадовго перед першим туром ми писали, що багато чого в розвитку подій залежатиме від того, наскільки далеко готові зайти учасники виборчої битви.

Приймаючи як факт, що обидві сторони в небажанні визнавати свій програш готові зайти як завгодно далеко, визнаємо, що можливостей чинити опір явно більше у чинного прем`єра, яка нехай навіть втратила більшість у парламенті, але зберігає контроль над урядом.

Проте готовність піти «на все» (або «майже на все») зовсім не означає можливості це «все» справді реалізувати. Тим більше з цієї готовності не випливає, що, навіть реалізовані, раликальні плани неодмінно гарантують успіх.

ДЕНЬ «Т» ПРОСТРОЧЕНИЙ?

Залишаючи осторонь етичні й правові аспекти, постараємося в суто практичному розрізі оцінити вірогідність успіху реалізації умовного «Плану “Т”» – в тому гіпотетичному випадку, якщо такий план існує. А якщо він є – то чи буде введений у дію?

Важливу роль відіграє різниця в результатах переможця і другого. Проте сам по собі розрив (навіть більше 10 відсотків) не зможе стати вирішальною перешкодою. Оскільки йдеться про специфічну логіку, багато в чому схожу на логіку сектантів. В рамках якої, чим більше розрив – то тим більші були «фальсифікації». Аналогічно і щодо рішення судів («ці судді всі куплені»).

У практичному плані основною перешкодою якщо не для «запуску» плану, то для його успішної реалізації є те, що час, коли його можна було б пускати в хід з відносно серйозними шансами на успіх – схоже, вже згаяно.

Ймовірно, найбільші шанси план мав після першого туру виборів. По-перше, БЮТ міг тоді спертися на підтримку, принаймні, деяких з учасників виборчої гонки. Не дарма в перші години від Блоку Литвина надходили недвозначні «мессиджи» – аж до заяви Олега Зарубінського про готовність ініціювати в парламенті ухвалу про визнання виборів як таких, що не відповідають волевиявленню громадян.

Цей недвозначний сигнал був проігнорований. Не виключено, що поряд з іншими накопиченими образами, така зневага стала додатковим поштовхом до фактичного переходу Литвина на сторону Януковича і, зокрема, до голосування депутатів його блоку за відставку Луценка.

Набагато складніше після другого туру і використати розбіжність у результатах екзит-полів – навіть якщо така розбіжність знову матиме місце. Після першого туру на користь прихильників «3-відсоткового розриву» між фаворитами голосно звучав авторитет «Національного екзит-полу», проте подальші пояснення соціологічних «метрів», які брали участь в його організації, звели нанівець психологічний ефект.

Психологічно також важливим було б те, що результати першого туру спочатку сприймаються в суспільній свідомості як проміжні, і «підвішування» ситуації на цьому етапі виглядало б не так одіозно. Принаймі, менш одіозно, ніж після другого туру – який сприймається як Остаточне Рішення. Після першого туру Тимошенко вийшла у фінал, тобто, вона - майже переможець. Після другого туру вона (у разі поразки) – однозначно переможена.

Це, у свою чергу, серйозно вплине на рішення, які прийматимуть чиновники всіх рангів, займаючи ту чи іншу сторону. Деякі, особливо «найправовірніші» бютівці, можуть навіть уявити, що такий розклад – ідеальна можливість замолити гріхи перед новим господарем. Що поробищ, Юлія Володимирівна сама їх так виховувала. І таки виховала.

І, як уже зазначалося, після першого туру «її» Луценко був абсолютно легітимним міністром внутрішніх справ. Беззастережна лояльність найбільш «силового» з усіх «силових» відомств – один з ключових чинників успіху або провалу всієї операції. «Заморожування» ситуації на етапі першого туру зберігало status quo і в МВС, і в його позиціонуванні у виборчій кампанії. Цілком можливо, що чутки, які просочувалися весь час, про підготовлені плани “B”, “C”, “D” і т.д. значною мірою стимулювали «регіоналів» вивести Луценка з гри або хоча б знизити рівень його легітимності.

Якщо «бліц-повернення» Луценка в МВС справді було демоверсією «плану», то рішення окружного адміністративного суду про усунення звільненого міністра стало випробуванням цієї тактики на міцність в умовах, «максимально наближених до бойових».

Судовий вердикт підведе (якщо вже не підвів) «репетицію» до кульмінаційної крапки. Якщо до цього моменту дії Тимошенко були з погляду права лише «неоднозначними» і такими, що балансують «на грані», то фактичне ігнорування судового рішення перетворить їх на відверто протизаконні.

* * *

Що ж до прикладного використання центрального апарату МВС і головного міліціонера – як для «захисту від фальсифікацій», так і, суто гіпотетично, для їх організації, – те, повторюся, не варто перебільшувати здатності Юрія Віталійовича і його команди.

Нагадаю, що в травні 2008 року на дострокових виборах в столиці список блоку, який очолювався паном міністром, прийшов до фінішу з результатом 2,01%. Це стало таким конфузом для Юрія Віталійовича, що його оточення почало розпускати чутки про «масові фальсифікації». Але дуже швидко до когось дійшло, що така версія дискредитує Луценка ще більше, ніж втрата довіри виборців. Справді, якій політичній силі потрібний такий міністр, якщо він (а також начальник Київського ГУВС Віталій Ярема, що йшов у списку під №5) не здатні запобігти фальсифікації навіть результатів власного блоку!

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН

УНІАН в Google News