ВЕРХОВНИЙ СУД ХОЧЕ З’ЯСОВУВАТИ СТОСУНКИ З УРЯДОМ У СУДІ. А ЩО КАЖЕ ЗАКОН?

Боротьба суду за незалежність суддів – справедлива боротьба. Але лише доти, доки він бореться за те, аби суддя в стані незалежності суворо підкорявся закону.

Окремі питання судової реформи

Боротьба суду за незалежність суддів – справедлива боротьба. Але лише доти, доки він бореться за те, аби суддя в стані незалежності суворо підкорявся закону. Коли ж незалежність розглядається як уседозволеність, держава не має права з цим миритися.

За останні декілька років Верховний Суд України перейшов межу боротьби за незалежність судді. Це стало очевидним. Він став політизуватися і, як наслідок, – ослаблятися. Про «дивні порядки» у Верховному Суді України, а також про те, у який спосіб можна отримати потрібне судове рішення, по Україні стали ходити міфи й легенди. Справа дійшла до того, що вперше за його історію з нього «вигнали» суддю за порушення присяги. Верховний Суд України почав різко втрачати авторитет і значимість у судовій системі держави. Це негативно позначилося на поведінці суддів низових судів і на стані законності в державі загалом. Як показують соціологічні дослідження, рівень довіри населення до суду впав до непристойності.

Оскільки Верховний Суд України перестав бути бар’єром на шляху беззаконня, за справедливістю громадяни України масово стали звертатися до Європейського суду з прав людини. За кількістю звернень до цього суду на душу населення Україна зараз займає перше місце в Європі.

Удавати, що нічого серйозного не відбувається, сподіватися, що «якось воно буде» і становище саме собою нормалізується, не можна. Держава зобов’язана реагувати на такі виклики. І вона нарешті зреагувала ухваленням Закону України від 7 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів». Законодавець позбавив Верховний Суд України бути центром визначального впливу на процеси, які відбуваються в судовій системі, перенісши відповідні акценти на вищі спеціалізовані суди. Крім іншого, Верховний Суд України не вправі переглядати справи в касаційному порядку. Для розгляду цивільних і кримінальних справ у касаційному порядку створено Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Законом посилено роль і значимість усіх трьох Вищих спеціалізованих судів. Їхні рішення є остаточними і можуть бути оскаржені до Верховного Суду України лише в разі неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах. Цим законом підвищено роль і значимість Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції та органів суддівського самоврядування всіх рівнів. Очевидним є те, що системність та сукупність прийнятих норм за логікою уже має на порядок покращити стан справ у судовій системі України.

На жаль, Верховний Суд України не сприйняв цей закон належним чином. Він не показав себе як орган державної влади, що зобов’язаний поважати й виконувати будь-який закон, який набрав чинності. І в цьому проявляється вся проблемність сьогоднішнього Верховного Суду України в спробах повернення собі в будь-який спосіб втрачених повноважень, навіть шляхом латентного опору початку функціонуванню Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Небажання сприяти початку роботи новоутвореного суду як його правонаступника з розгляду судових справ у касаційному порядку, гучні заяви про намір судитися з Кабінетом Міністрів України щодо передачі в оперативне управління приміщень, пошук інших зачіпок – усе це перетворюється у фарс.

Перш ніж робити гучні заяви про наміри з’ясовувати в судах стосунки з Кабінетом Міністрів України, треба подивитися в закон і з’ясувати, чи може суддя Верховного Суду України, який обіймає адміністративну посаду, без відповідного рішення зборів суддів одноособово приймати рішення щодо звернення з позовом до суду з такого питання і хто за посадою представляє Верховний Суд України як юридичну особу. Тобто Верховному Суду України треба добре вивчити законодавчі основи свого нового статусу.

Говорити про те, що Кабінет Міністрів України чинить сваволю щодо Верховного Суду України, порушує Конституцію шляхом вилучення в нього двох із трьох адміністративних будівель, це означає не бачити або не хотіти бачити норму закону на цей предмет. Зокрема, у відповідності з пунктом 14 Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кабінет Міністрів України зобов’язаний у місячний термін від дня набрання чинності закону забезпечити розміщення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у адміністративних приміщеннях, де на день набрання чинності цим законом розміщувалися судові палати в цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України. Тобто в такий спосіб уряд України приймає рішення про розміщення названого суду не тому, що так хоче, а тому, що його зобов’язує до цього закон держави. (Щодо Верховного Суду України, то в законодавстві його розміщення не визначено, і воно може бути будь-де). І тому кваліфікований суддя порушив би питання про конституційність цієї правової норми, а не про дії виконавця закону.

Й апелювати висновками Венеціанської комісії, ув’язуючи їх з проблемою територіального розміщення судових органів, - це означає принизити роль і статус такої важливої європейської структури, опустити її до того, щоб вона підказувала європейським державам, де і в який спосіб розміщувати їхні державні органи. Це технологія тиску на відповідні органи державної влади щодо поновлення повноважень Верховного Суду України. Безперечно, висновки Венеціанської комісії мають бути вивчені та обов’язково враховані в процесі вдосконалення вітчизняного законодавства, але ж без зв’язку з «місцем сидіння» Верховного Суду України.

Приймаючи норму про розміщення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у тих приміщеннях, де працювали судді цивільної та кримінальної судових палат Верховного Суду України (у тому числі й залах судових засідань), законодавець виходив з того, що з обмеженням повноважень Верховного Суду України, зокрема щодо перегляду судових рішень у порядку касаційного провадження, на підготовку та прийняття постанов Пленуму з питань роз’яснення законодавства, а також на всілякі погодження кадрових та організаційних питань, Верховний Суд України має відповідно скоротити частину працівників апарату, а судді мають діяти як посадовці високого державного рівня. Але поки що спрацьовують інші інстинкти.

Зважаючи на те, що Верховному Суду України залишено перегляд рішень, які містять колізії в правозастосуванні касаційних судів, оскільки інші непрогнозовані напрями діяльності (імпічмент, міжнародні обов’язки) жодного разу не використовувалися, працівникам Верховного Суду України не варто сподіватися, що держава роками утримуватиме їх на найвищому рівні лише тому, що Верховний Суд України передбачений Конституцією держави. На наш погляд, ці сподівання наївні. Утримання судового органу має відповідати виконанню ним відповідних функцій. За такої скрути в державі для їх виконання утримувати більш як 50 найбільш високооплачуваних посадових осіб держави (суддів Верховного Суду України), забезпечувати їх автотранспортом для вирішення власних соціально-побутових питань, а також секретарями, помічниками, консультантами тощо й не мати відповідної віддачі – це нонсенс.

Є декілька шляхів виходу з цієї ситуації. Звичайно, кожний з них вимагає змін до Конституції. Проте сьогодні це і можливо, і необхідно.

Перший шлях. Розглядати три категорії справ, передбачених процесуальним законодавством для поки що існуючого Верховного Суду України, на спільному засіданні суддів усіх трьох вищих спеціалізованих судів або на засіданні рівних делегацій представників суддів цих трьох судів.

Другий шлях. Об’єднати функції Конституційного і Верховного судів в одній установі. Найяскравіший аналог щодо цього – Верховний Суд Сполучених Штатів Америки. Можливо залишити спосіб формування цієї судової установи за правилами формування сьогоднішнього Конституційного Суду України.

Не виключені й інші варіанти на шляху реформування судової системи, які підкаже життя. У всякому разі держава в цьому напрямі зробила перший крок, вона зобов’язана послідовно йти далі. Важливо, щоб запрацювала саме незалежна й професійна судова система, оскільки це сприятиме економічному зростанню країни, притоку іноземних інвестицій через відновлення довіри до судів. Це те, чого очікують люди від держави. Адже не назви державних органів чи квадратні метри для розміщення їх посадових осіб мають визначати пріоритети для судових органів, а їх професійність, логічність та ефективність. Як казав Ден Сяопін, байдуже, якого кольору кішка, головне, щоб вона ловила мишей…

Василь Маляренко, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, голова Верховного Суду України у 2002-2006 рр. 

УНІАН в Google News