Ілюстрація / REUTERS

І війни не треба: чому ніхто не покараний за вибухи на військових складах

23:24, 25.03.2019
10 хв.

Сватове, Балаклея, Калинівка, Ічня – міста, які не з чуток знають про всі жахи війни. Та, на відміну від окупованого Сходу, в їхні домівки смерть прийшла не з триколором, а з рідним українським прапором. Через вибухи на військових арсеналах місцеві мешканці втрачали житло і здоров’я. Однак за чотири роки правоохоронці не спромоглися не тільки віддати під суд винуватців, а навіть встановити винних.

Чернігівська область, Ічнянський район, село Августівка. У жовтні минулого року 12 тисяч місцевих відчули на собі потужність українського реактивного озброєння: вигорілі вщент, покинуті будинки, стоять страшною згадкою про день, коли мирне, розмірене сільське життя, разом із десятками тон боєкомплекту, злетіло в повітря.

Це був вже четвертий вибух на артскладах за каденцію одного президента та його команди, тож реакція влади була миттєвою.

Зокрема, Петро Порошенко заявив, що захист людей – надзвичайно важлива позиція. Президент – наказує, а уряд і місцева влада – виконують. Торік на ліквідацію наслідків Чернігівській облдержадміністрації Кабмін видав уже стандартні для подібних випадків 100 млн грн. Сьогодні влада області рапортує - майже кожен постраждалий мешканець відчув міцне плече чиновницької підтримки.

«Нами було подано документацію по 8 об’єктах комунальної власності, 57 житлових будинках, а також на придбання 19 житлових будинків для громадян, житло яких було зруйновано», - розповідає директор департаменту економічного розвитку Чернігівської ОДА Олександра Хомик.

Вона невпевнено заявляє – вони чи-то будували, чи-то відновлювали зруйновані домівки, ледь не власними руками:  «Працювали прямо бригади міської ради, які здійснювали будівельні роботи».

«Будівельні роботи… а де саме?», - питаємо.

«По тих селах, які постраждали. Найбільше постраждало село Августівка», - говорить чиновниця.

«Саме в Августівці щось будували представники міської ради?», - цікавимось.

«І представники міськради також», - чуємо у відповідь.

Доводиться уточнювати: «Саме будували?» – «Не будували, а ремонтували» – «Ви казали, що будували» – «Ні, ре-мон-ту-ва-ли».

Та як саме місцеві чиновники «ре-мон-ту-ва- ли»? Запитуємо у місцевих мешканців. Тим паче, у понівеченій вибухами Августівці похизуватися отриманою допомогою від держави бажає майже кожен другий.

Надія Зінченко – не виключення. За іронією долі, 66-річна жіночка більшу частину життя пропрацювала на горезвісному арсеналі. Надії Іванівні досі не віриться, що її камуфльована, великокаліберна годівниця перетворилася на найстрашніше нічне жахіття. «Страшно було, не те слово. Шумить, червоне летить, сараї горять… Це передати неможливо. Хто тут був, страшне пережив», - згадує вона.

Надію Зінченко після пережитого жахіття паралізувало на три місяці

Вижити в день катастрофи їй допомогли волонтери. А ось зайнятися ремонтом розбитого вибухами житла мала держава. Тож пані Надія демонструє нам справжнє «ноу-хау» будівельних технологій: тепер навіть вдень, піднявшись на горище, вона може милуватися зоряним небом. До того ж, тут дуже зручно збирати дощову воду – відтепер жіночці не потрібно йти десятки метрів до колодязя.

Звісно, це – іронія. Адже насправді можна констатувати - Надію Зінченко, яку після пережитого жахіття паралізувало на три місяці, разом із донькою-інвалідом, держава кинула напризволяще в понищеній вибухами оселі. «За які кошти все це робити, за що крити? Допомоги ніякої не дають. Кожного дня думаю, впаде сьогодні дах, чи ні. Хто знає?», - бідкається жінка.

Пані Надія, може, і спробувала б відремонтувати оселю своїм коштом, та пенсії у 1980 гривень (це сума після збільшення у січні поточного року) на це не вистачить. Ба більше, поки жінка хворіла, 1300 гривень щомісяця їй доводилось віддавати на ліки. «А що лишалось, було на хліб, цукор, на що вистачить», - розповідає вона про свої поневіряння. 

Якщо цю зиму пані Надія з горем навпіл пережити змогла, то наступна, без державної допомоги, може стати фатальною. «Хату не можна натопити. Скільки б не топив, до ранку – три градуси тепла в хаті. Як вітер подує, вивіває усе тепло», - говорить вона.

Як вітер з понищеної хати Надії Іванівни вивіває тепло, так байдужість місцевих чиновників видуває з обласного бюджету гроші. Адже, виявляється, 100 мільйонів, виділені урядом, в Чернігівській області просто не встигли, або не захотіли освоїти, використавши всього 9% від загальної суми. 91 мільйон в кінці грудня минулого року, як раз, коли захурделило, «віднесло» назад до Києва.

Цікаво також, що левова частка з освоєних 9 мільйонів, чомусь пішла не на ремонти, а на придбання нового житла. «17 будинків влада придбала. 2 будинки залишилися не придбаними», - розповіла Олександра Хомик.

Нам поталанило знайти сім’ю, якій держава таки купила «новесенькі» квадратні метри. Антоніні Костенко та її родині пощастило двічі. Вперше – 9 жовтня 2018 року, коли старий, підгнилий погріб, врятував їх від смерті. Вдруге, коли місцеві чиновники пообіцяли нове житло. Та звикнути до мирного життя Антоніна не може й досі. «Вітер буває гуде так, що вибіжиш на вулицю, щоб подивитись: чи то уже летить з воєнбази», - розповідає жінка.

Допомогти забути про день, який докорінно змінив уклад родини, мали б нові чотири стіни держдопомоги. Проте заїхати в придбане можновладцями житло сім’я не може, адже замість аварійного будинку Костенкам придбали… сусідські руїни - тріщини, бруд, цвіль, сирість, вибиті шибки, розвалена груба, розтрощений ґанок… Саме ці умови обласні чиновники  називають «жилими». Адже, за словами Олександри Хомик, об’єкти, які купляють для постраждалих від вибухів на військовому арсеналі, в «жилому стані».

Поки Антоніна оббиває пороги кабінетів можновладців в надії на допомогу з ремонтом, її величезна родина тісниться в аварійному напіврозваленому будинку. Бідкається, що більше ніякої допомоги від держави не нададуть: «Вони сказали ясно: «Вам придбали будинок? Всьо»». Тобто ремонт у розрусі треба робити власним коштом.

В непроглядному відчаї, без надії на держдопомогу, з сином-інвалідом виживає й 65-річна Тетяна Зінченко. В середині 2018 ланцюг карколомних випадковостей заганяє сім’ю в глухий кут. Спочатку помирає голова сімейства, а після вибухів мікроінсульт підкошує й Тетяну. Паралельно з цими подіями лягає на невідкладну операцію її син Коля. «Хату не встигли переоформити і нам допомоги немає ні від кого», - розповідає жінка.

Звісно, без магічного папірця, який підтвердив би право сімейства на квадратні метри в Августівці, на допомогу від влади – годі й сподіватися. Тож наразі Тетяна, заручившись допомогою доньки і онуки, ремонтує розбиту вибухами хату самостійно…

Місцеві чиновники, замість реальних дій, створюють видимість допомоги. Тим часом досі ніхто не покараний за попередні вибухи на різних військових арсеналах. «Всі кримінальні провадження зараз тривають і слідство триває… Ще ніхто не покараний – немає обвинувальних актів, у нас тільки збирають документи. Це важливий документ, який вже піде в суд», - говорить речник Генеральної прокуратури Андрій Лисенко.

Так-так, це не обман зору. Слідство все ще триває. Тобто за чотири роки з моменту першої катастрофи в Сватовому не покарано аж нікого. І взагалі – чому підірвались склади – незрозуміло.

Гільзи на полі

Тут варіанти два: або в нашій країні працюють найповільніші правоохоронці в світі, або хтось дуже не зацікавлений в адекватному та швидкому розслідуванні пожеж на арсеналах. Інакше досить важко пояснити, чому досі немає судових вироків. Ба більше, не пред’явлено жодної підозри!

Можна ще зрозуміти відсутність конкретних винуватців по інцидентах в Балаклеї (2017 рік) чи Ічні (2018 рік). Але чому досі нічого не з’ясовано по Сватовому, де трагедія сталася в 2015 році? «Це все з’ясовується, оскільки справа дуже відповідальна. Неможливо сказати на чийсь роздум – нам потрібні факти», - говорить речник ГПУ.

Чому слідство роками товчеться на місці, програмі «Гроші» допомагає зрозуміти військовий експерт.

Перша причина неквапливих слідчих дій – наближеність осіб, які мали б понести відповідальність, до головнокомандувача.  «Ці всі склади – центрального підпорядкування. Вони підпорядковуються безпосередньо начальнику генерального штабу. Завдяки тому, що Муженко виказав лояльність і відданість президенту, він і досі на посаді. Він - недоторкана людина», - розповідає полковник запасу, екс-робітник оперативного управління Генерального штабу Олег Жданов.

Друга причина в’ялості розслідування кримінальних проваджень  –  спроба прикрити крадійкуватих колег по погонах. «Я вважаю, це - один із яскравих прикладів саботажу – внутрішня диверсія. Це спроба приховати недостачу, яка була сформована на цих складах в результаті продажу та утилізації боєприпасів», - говорить експерт.

І, схоже, є цілий ряд українських високопосадовців, які вкрай зацікавлені в тому, щоб про це ніхто й ніколи не дізнався.

Та приховати намагаються не лише докази можливого розбазарювання боєкомплекту, а й вигорілу вщент обороноздатність. Принаймні, такі дані з власних, секретних каналів, вдалося дістати незалежним антикорупційним експертам. «За секретними підрахунками МО, це близько 40% від всієї кількості арсеналів, які були нараховані на 2014 рік. Зараз у нас дефіцит. Є проблема неукомплектованості», - говорить незалежний експерт в сфері публічних закупівель, антикорупціонер Гліб Канєвський.

За умов, коли полум’я знищило всі докази, не дивно, що реально розслідувати вибухи та допомагати постраждалим людям ніхто не квапиться, і, як наслідок, живі населені пункти перетворюються на привидів, а люди, як і обороноздатність країни – на порожнє для жадібних можновладців місце.

Олександр Соколов, Тетяна Стежар

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся