Ахтем Сеітаблаєв: Мене тішило, що «Кіборги» мають попит у піратів. З іншого боку, українці, які прийшли до кінотеатрів, допомогли зібрати мільйон 600 тисяч для родин загиблих героїв

Які українські фільми дивиться режисер Ахтем Сеітаблаєв? Що думає про наші кіноадаптації та чи мріє побачити власну стрічку на Netflix? В інтерв’ю УНІАН він відповів на ці питання, а також розповів про фільм «Додому», роботу над «Захаром Беркутом» та «Номерами» за п’єсою Олега Сенцова, задум створити кіно про рейд 95-ї бригади на Донбасі та свої політичні амбіції.

Бачила у фейсбуці анонс вашого мотиваційного тренінгу: «Повір у себе. Візьми камеру та йди знімай». Для чого вам це?

Я дуже люблю такі зустрічі, вони зазвичай дуже мотивують. Отримую багато від питань, які мені задають, сам вчуся, розмовляючи з людьми. Іноді зустрічаєш своїх людей, хтось потрапляє до тебе в команду.

Хотіли б, щоб одного дня Netflix придбав права на екранізацію якогось вашого фільму?

Звичайно, це ж дуже круто. Той самий «Захар Беркут», чому ні? «Хайтарма», «Кіборги», «Чужа молитва», «Номери» за п'єсою Олега Сенцова.

«Хайтарма» – про депортацію кримських татар. «Кіборги» – битва за аеропорт. У своїх фільмах ви, фактично, кричите про несправедливість. Не думали взятися за екранізацію подібної, але більш глобальної історії, зрозумілої людям різних країн. Умовно – голод, насильство над жінками?

Якщо потрапить на очі історія з такою гуманістичною ідеєю, зрозумілою в будь-якому куточку світу, то залюбки. Бо, на жаль, сам я не пишу. Хоча хотів би мати цей талант.

Чи виникає бажання зняти комедію? Відчуваєте в собі потенціал комедіографа?

Взагалі-то я дуже люблю комедію. До «Хайтарми» знімав комедії, в тому числі, для телебачення. Певно, мій внутрішній стан останні вісім років був таким, що я, як кримський татарин, людина та режисер, відчував необхідність розповісти саме ці історії – «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги», «Захар Беркут», «Номери». Зараз ми з Андрієм Бабиком, автором, наприклад, «Нюхача», пишемо комедію. Це роуд-муві по Україні – «туристична листівка», загорнути в авантюрну сучасну пригодницьку комедію.

Це самобутня історія чи можна провести паралель з якоюсь відомою стрічкою цього жанру?

Нічого нового у світі немає. Роуд-муві – доволі популярний жанр. Можна порівнювати з «Неймовірними пригодами італійців у Росії» Рязанова чи з «Романом з каменем» Роберта Земекіса. В першу чергу, це розповідь про людей, їхні стосунки, якості та базові цінності. А також про різноманіття нашої країни, зокрема, в сенсі ландшафту – Карпати та Олешківські піски, Кінбурнська коса, Львів, Чернівці та Київ, Одеса і Вінниця. Щоб при розмові з іноземцем на його: «Слухай, взагалі не знаю вашу країну, яка вона?», можна було відповісти: «Ось посилання на Netflix, подивися цю комедію, багато що зрозумієте про нашу країну».

Взагалі, на ваш погляд, чи вистачає українським фільмам сьогодні самобутності? Бо, як на мене, знімається багато адаптацій.

З одного боку, погоджуюся з вами, що багато копіювань. Але нічого поганого в цьому немає. Мікеланджело Буонарроті сказав: «Все велике починається з копіювання». Навчаючись у художній академії, людина декілька років малює чужі роботи, скульптури або бюсти. Тільки потім починає робити щось своє. Разом з тим, серед моїх колег є доволі багато людей, які знімають дуже самобутньо. Той же Валентин Васянович, Мирослав Слабошпицький, вже не кажу про наших корифеїв – Романа Гургеновича Балаяна або Кіру Муратову. Той самий Криштофович. З молодих – Марися Нікітюк, Тоня Ноябрьова, Антоніо Лукіч, Павло Тупіков. Їхні роботи можуть подобатися або ні, але за кожним з них стоїть власне бачення світу та драматургії.

За останні десять років 13 фільмів заробили в українському прокаті понад 10 млн. гривень касових зборів. «Кіборги» потрапили в цей топ, але на перших місцях все-таки комедії – «Я, ти, він, вона» та «Скажене весілля». Як ви до цього ставитеся?

В цьому немає якоїсь новини. Це світовий тренд. Так, в першу чергу, заробляють фентезі, комедії або фільми, орієнтовані на родинну аудиторію. Для мене велика честь, що стрічка зовсім не розважального жанру забрала доволі непоганий бокс-офіс. Свого часу це був рекорд (понад 22 млн гривень, – УНІАН). Так, він протримався декілька місяців, але все ж таки. Інша річ (такі приклади вже є), якщо у прокаті наших українських фільмів будуть зацікавлені інші країни, бо тоді це суттєво підіймає можливість для заробітку та повернення державних коштів.

Ваш «Захар Беркут», який вийде в прокат у жовтні, був знятий англійською (українською – дубляж). Це зроблено саме задля прокату в інших країнах?

Є багато складових, не тільки з точки зору бокс-офісу. Я дуже сподіваюся, що фільм буде вдалим, тоді це буде гарна промоція України. В тому сенсі, що у нас під час війни знімають стрічки такого масштабу із залученням голлівудських, британських зірок, акторів з Монголії, Казахстану, з України. Так, Роберт Патрік або Томмі Фленаган або Поппі Дрейтон наразі не є зірками першої сотні. Але їх знають в усьому світі. І якщо вони будуть розповідати, як класно працювалося в Україні, який якісний контент роблять українці, що під час війни їм не байдуже до культури – це також добре для промоції України. Бо це зрозуміло будь-кому будь-де.

Чи почерпнули ви для себе щось з фільму «Захар Беркут», знятого в 1971?

Я багато разів передивлявся цю стрічку, вона дуже класна. Там великий український режисер Леонід Осика, зірковий акторський склад. Тому, так, звичайно. Але наша стрічка – це не намагання щось скопіювати, адже для мене драматургія Івана Франка є прикладом світової драматургії, яка містить завжди актуальні теми. Ми ж навіть не зможемо з вами порахувати скільки разів, наприклад, екранізували Шекспіра, Конан-Дойля або Агату Крісті. В нашому випадку, екранізація «Захара Беркута» – це, знову ж таки, промоція нашої культури, однією зі складових якої є література та драматургія.

Я переконаний, що такі історії треба розповідати або максимально чесно, або не берися / фото УНІАН

Ця стрічка може претендувати наступного року на «Золота дзиґу»?

(Сміється) Теоретично, так. Але, з іншого боку, компанія Film.ua виробляла багато контенту, який міг би претендувати на премію, та чомусь їх не беруть.

У вас є задум зняти фільм про легендарний рейд 95-ї бригади на Донбасі. Плануєте, як і в «Кіборгах», залучати військових консультантів?

Обов'язково. Це взагалі перший крок. Власне, за їхніми спогадами й хочемо написати історію. Я переконаний, що такі історії треба розповідати або максимально чесно, або не берися. Це елементарна повага до людей, на тлі історії яких ти це робиш.

На знімальному майданчику«Кіборгів» хтось із консультантів та прообразів головних героїв був майже кожного дня. Вони дуже нам допомагали, нерідко підказуючи якісь, на перший погляд, дрібні деталі, що насправді набагато більше розповідають про фронтове братство та внутрішню систему координації людей, ніж бойові епізоди. Також це мотивація для акторів.

Зараз потихесеньку збираємо матеріал. Я читав інтерв'ю Михайла Забродського, за командуванням якого цією бригадою й було здійснено рейд. Дуже зрадів, коли він там сказав, що надасть будь-яку допомогу для створення стрічки. Особливо консультаційну. Там була не тільки 95-та бригада, але саме вона стала ударною силою. Маю честь знати багато військових, які зараз там служать. Мені написало багато людей з чинних військових та тих, хто вийшов в запас, про готовність розповісти, допомогти, навіть зніматися. Це дуже класно.

Як щодо музики? У «Кіборгах» була «Гуцулка Ксеня». Чи спадає вам на думку якась слушна музика для фільму про рейд?

Мені здається, буде поєднання. Якась українська пісня або тема, можливо, зіграна на гітарі. А потім вона буде розростатися в симфонічне виконання. Взагалі, я відкритий до співпраці, мені подобається, як розвивається українська музика. Захоплююся багатьма групами та композиторами, з якими маю честь працювати.

У випадку з «Гуцулкою Ксенєю» була наскрізна історія. За кілька днів до початку знімального процесу Слава Довженко (виконував роль «Серпня») запропонував, щоб його герой насвистував її. А ця пісня – одна з улюблених в Андрія Шараскіна «Богеми», який був одним з прообразів «Серпня». Крім того, сама пісня – це таке незвичне танго, яке доволі відрізняється від загальної української пісенної культури. Також я з самого початку знав, що персонаж «Мажор» буде щось грати на трубі на смерть «Серпня». Спочатку думав про якусь класичну мелодію. Але з «Гуцулкою Ксенєю» в мене все подумки склалося. Я зрозумів, що ця пісня стане не стільки плачем на загибель, скільки життєствердною темою. Вона вміщуватиме трагедію, але, водночас, це буде гімн життю. Її буде насвистувати «Серпень», вони співатимуть її разом, «Мажор» гратиме на трубі. Дай боже, коли будемо знімати та монтувати фільм про рейд, будемо рухатися в цьому ж напрямку відносно музики.

Наприклад, в «Захарі Беркуті» ми поєднали українську автентичну музику з сучасною. Щоб музика з’єднувала часи, а західний глядач почув саме українську музику, побачив інструменти. Ви знали, що музичний інструмент дримба під різними назвами є в багатьох народів світу? У фільмі я спеціально провів відповідні паралелі. Так, Захар Беркут грає на дримбі після загибелі дружини. І в той самий час в монгольському таборі у себе в шатрі на цьому ж інструменті грає Бурунда після загибелі сина. Це паралелі війни – чоловіків, які втратили найдорожче і оспівують трагедії.

Повертаючись до фільму про рейд. Почитала коментарі про нього в соцмережах. Висловлюють думки, мовляв, краще на головні роли запросити провідних американських акторів, бо своїх такого «калібру» у нас немає. Що ви про це думаєте?

Знаєте, спочатку я був переконаний, що в «Захарі Беркуті» мають грати тільки українські актори. Бо, на жаль, не так багато матеріалу та драматургії, на тлі якої наші актори могли б зростати. Але потім захопився ідеєю продюсерів залучити голлівудських акторів, бо це класна промоція. Тому, коли з'явилася фінансова можливість, ми це зробили.

Якщо така можливість з’явиться в цьому випадку, буде непогано. Але долучити варто одну-дві людини, не всіх. Що стосується того, чи є у нас класні актори, повірте, у нас є дуже класні актори. Просто багатьох ми не знаємо, адже вони не з'являлися на широкому екрані. Не хочу стверджувати, що в нас є власні Роберт де Ніро або Марлон Брандо, але чому ні? Якби деякі наші актори працювали в Голлівуді, то були б світовими зірками. Я в цьому переконаний.

Ми узгоджували практично всі моменти з Сенцовим / фото УНІАН

Поговорімо про фільм «Номери» за п'єсою Олега Сенцова. Ви підтримували зв'язок з Олегом протягом роботи над стрічкою?

Ми узгоджували практично всі моменти. Десь сперечалися в листах, хоча я йому одразу сказав – останнє слово за тобою з приводу всього. Таку позицію я для себе зайняв, тому дуже хотів зняти повністю п'єсу, не викидаючи жодного слова чи коми. Взагалі, для мене виклик робити щось у співрежисерстві, але в «Номерах» це був свідомий вибір. Це особисте намагання простягнути руку Олегові, який так багато робить. Спочатку я взагалі відмовлявся, але коли Олег мені написав: «Мій кримський брате, я хочу, щоб саме ти знімав стрічку», – не було шляху назад.

…п’єса російськомовна.

Так, перевели на українську. На мій погляд, дуже вдалий переклад. Він личить акторам, якщо можна так сказати. Моє суб'єктивне враження, але це буде один з найкращих прикладів того, як органічно лунає українська мова акторів загалом «на території» фільму.

Раніше ви казали, що вже десь півтора року розмовляєте українською. Я так розумію, мається на увазі у суспільному просторі. А у побуті як?

З людиною, яка розмовляє зі мною українською, розмовляю українською. Якщо відчуваю, що людина не може говорити українською або їй важко, для мене не питання перейти на російську або на кримськотатарську мову.

Ви дивилися виставу за мотивами п’єси «Номери»?

На жаль, так і не подивився. В нас тоді саме був пік завершення підготовчого періоду. Постійно, коли відбувалася вистава, був або знімальний день, або ще щось.

Чому вирішили не залучати до фільму нікого з акторського складу вистави?

Ми репетирували практично паралельно. А знімали дуже швидко. Не так просто було б акторам одночасно працювати на різних територіях: як жанрових, так і з різними акцентами. Я з великою повагою ставлюся до своєї колеги Тамари Трунової (режисерки вистави за мотивами п’єси Олега Сенцова «Номери», – УНІАН), але ця вистава – зовсім інша територія, як я чув.

Раніше ви зазначали, що вже написаний сценарій для «Конотопської битви», і що плануєте зняти фільм як політичний детектив. Поясніть, будь ласка, що це означає?

Головний акцент буде зроблено на тому, як головні герої, кожен з яких представляє свою державу, відстоюють свої інтереси, знаходять спільну мову або ні. Як намагаються, не поступившись інтересами держави, не втратити власної гідності. Адже політика – справа така… Це все дуже нагадує сучасні часи.

Переважна більшість екранного часу буде присвячена цим інтригам, детективній складовій. Тобто, акцентуємо увагу не на сотнях, тисячах вершників (хоча мрію, щоб було три-чотири битви та велика головна), а на змісті. Адже військове зіткнення – це вже результат домовленостей або не домовленостей не такого вже й великого кола людей. І саме про це мені було б цікаво знімати. Мені цікаво, як кримськотатарська, українська, польська, литовська сторони, під впливом гібридної війни (так!), яку і в той час вело Московське царство, змогли знайти спільну мову і перемогти ворога.

Нещодавно ви провели лекцію про кіно у Львові у Центрі Шептицького. На заході ви сказали, щось типу: «Не знаю, чи йтиму в політику, але, чим далі, тим більше про це думаю…». Маєте конкретні пропозиції?

Так, вони були. Від чого взагалі у мене з’явилася така думка? Іноді я замислююся над тим, що, наприклад, маючи повноваження народного депутата, разом з командою зможу принести більше користі задля моєї мрії. Це вкрай прості речі – щоб мої діти мріяли жити в цій країні. Саме мріяли, а не були вимушені. Але потім я кажу собі: стривай, можливо, все ж таки режисером більше користі принесеш. Поки що думка про режисера переважає.

Нещодавно прочитала висловлювання одного з кінокритиків, що «українське вже не соромно дивитися». Коли ви востаннє були у кінотеатрі? Що з українського дивилися?

Власне, востаннє я дивився фільм, в якому сам знімався. Це український фільм «Додому» режисера Нарімана Алієва. Продюсер запросив всю знімальну групу подивитися, що вийшло. Під час знімального процесу я жодного разу не підходив до монітора. По-перше, дуже хвилювався, адже мені сподобався сценарій та загалом вся ця історія сильно відгукується всередині мене. По-друге, не хотів ніяким чином турбувати Нарімана, «нависати» за його спиною, як старший колега. Адже для нього це перший повнометражний фільм.

Я дивився і «Дике поле», і «Гуцулку Ксеню». До цього – «Коли падають дерева» і «Герой мого часу». Різноманіття жанрів та якість українського кіно зросли, це дійсно так. Тому не тільки не соромно дивитися українське кіно, але відчуваєш гордість, що є українське кіно, яке з честю представляє нашу країну та команду на найбільш великих міжнародних майданчиках. В тому числі, міжнародних кінофестивалях класу «А».

Власне, востаннє я дивився фільм, в якому сам знімався / фото УНІАН

Фільм «Додому» потрапив до конкурсної програми Каннського кінофестивалю. Відчуваєте відповідальність? Чи бути актором в такій ситуації простіше, ніж режисером?

Так, це трохи по-іншому сприймається. Але іншою своєю режисерською частиною я можу зрозуміти хвилювання Нарімана. По-перше, це дуже велика радість. Тому що це один з найбільших кінофестивалів у світі. Це велика відповідальність та велика надія. А для мене це ще і біль, пов’язаний з радістю. Адже навіть не показуючи Крим, як такий, в стрічці багато пов'язано з моєю малою Батьківщиною. А радість, бо ми знову маємо можливість на весь світ розповісти не тільки про українське кіно, яке знаходиться у стані ренесансу, але про анексований окупований Крим, про кримських татар.

Нещодавно у Чехії суд підтримав готель, який не селив росіян без письмової заяви проти анексії Криму. Що думаєте про цю історію – це свідомий власник готелю чи ілюстративний приклад ефективності української міжнародної політики в сенсі засудження російської агресії в Криму?

З одного боку, так, ми ж говоримо про анексію і доволі багато, але не так багато, на мою думку, як потрібно. Адже ніколи не буде багато, ви ж самі бачити, що робить тільки один телевізор.

В цьому класному випадку, радше за все, свідомість цього власника готелю. Але ще і вдячність, наприклад, за те, що лідер кримських татар Мустафа Джемілєв свого часу свідомо та вголос засудив дії Радянського Союзу 1968-го року, коли вони задавили танками так звану Празьку весну. Саме за цю підтримку чехів він отримав один з тюремних термінів. Натомість Мілош Земан підтримує позицію, мовляв, нехай Путін заплатить Україні грошима або чимось іншим за Крим, час звикнути, що Крим є російським… Такі зигзаги робить історія.

Загалом, чи задоволені ви темпами та трендами розвитку українського кінематографа?

Тут ціла низка пов'язаних питань. Наприклад, я розумію, чому з'являється так багато стрічок, побудованих на певних історичних подіях, чому колеги беруться саме за історичний матеріал. Ця література чи драматургія вивірені часом. Постаті вже зайняли гідне місце в історії України. А знімаючи сьогоднішніми технічними засобами, своєю творчою трансформацією, ти робиш ці багатосотрічні історії сучасними. Ба більше, розповідаючи такі історії, ми ніби знову дивимося самі на себе. Те, що сталося колись, може статися і сьогодні.

Наша держава сьогодні зрозуміла, що культура в цілому, кіно та телебачення – дуже потужний інструментарій для народження нових меседжів, пропонування ідей, якими живе суспільство та людина, пасіонарна в тому числі. Протягом останніх двох років держава надає надзвичайну матеріальну підтримку. Як минулого року, так і на цей рік передбачено мільярд гривень на підтримку не тільки кінотеатрального контента, а також телевізійного. В першу чергу, створення серіального продукту. Однак, наприклад, кількості працюючих кінотеатрів замало для нашої країни. Потрібно, щоб їх було, щонайменше, втричі більше. Зараз біля п'ятисот, а потрібно, щоб було хоча и півтори тисячі.

... в багатьох маленьких містечках і одного немає.

Я дуже добре знаю, тому і кажу про це. Багато хто (навіть обраний президент) заявляють, мовляв, чому державі не повертаються гроші, виділені на створення українського кіно. Ні, гроші повертаються. Але треба розуміти, як працює ця система. Припустимо, що бюджет фільму складає 20 млн гривень. Половину знаходить продюсер, і 10 млн надає держава. Щоб вийти в так званий нуль, потрібно, щоб бокс-офіс складав 60 млн гривень. Щоб це стало системою, звісно, потрібно якісне кіно. Але також потрібно, щоб це кіно мало можливість дійти до глядача.

Це дуже жорстка система. Є велика черга, найперше, на голлівудський продукт. Про їхні релізи мережі кінотеатрів знають заздалегідь, адже отримують від великих студій розклад. Якщо знято досить непогане українське кіно, що показує шалений бокс-офіс, власники кінотеатрів або дистриб’ютори мають підґрунтя для розмови з американськими менеджерами. Мовляв, ми не можемо зараз поставити вашу стрічку, про вихід якої домовлялися, бо ось це українське кіно збирає шалену касу. Але якщо такого успішного бокс-офісу немає, то для порушника це може прикро закінчитися. Потім якомусь кінотеатру не дадуть фільм, здатний принести власнику дохід.

Тобто є купа питань, які потребують вирішення. Мова йде не тільки про підтримку з боку держави виробників кінотеатрального контенту. Також потрібне будівництво кінотеатрів, мереж, зокрема, в маленьких містечках, як ви сказали. Наприклад, наскільки мені відомо, в Чехії не скрізь будують величезні кінотеатри, що потребують коштовного високоякісного обладнання. Стрічки власного виробництва вони там демонструють також у форматі mp4 або dvd. Доволі проста техніка, яка не потребує інвестицій в кінотеатр. Так, цей формат просто зняти на телефон, зробити копію та викласти в мережу піратським засобом, але там дуже поважають авторське право.

Потрібна дійсно жорстка законодавча база та покарання за нехтування авторським правом / фото УНІАН

А яку ми маємо ситуацію з законодавчою базою щодо дотримання авторського права?

Закон ніби-то є, але не працює. Ви чули, щоб когось притягнули до відповідальності, примусили сплатити величезний штраф за піратський контент? Потрібна дійсно жорстка законодавча база та покарання за нехтування авторським правом. Наприклад, разом із кіберполіцією та нашими друзями було вилучено понад тисячу оригінальних посилань на

«Кіборгів». З одного боку, мене тішило, що стрічка має попит навіть у піратів. З іншого боку, людина не приходить в кінотеатр, не купує квиток, попкорн... Весь цей економічний ланцюжок не працює. Маємо недоотримані кошти всієї системи. А ми тоді ще з кожного квитка на «Кіборгів» передавали у фонд «Повернись живим» п'ять гривень для родин загиблих героїв. Таким чином ми віддали один мільйон шістьсот тисяч гривень, які допомогли зібрати українські глядачі.

На сьогодні чи є в українському кінематографі якісь постаті – режисери чи актори, близькі вам за духом? Не відчуваєте себе певною мірою одинаком?

Я доволі «всеїдна» людина – слухаю різну музику, дивлюся різне кіно, читаю різну літературу та драматургію. Знову скористаюся «підказкою» великої людини, тепер Жана-Батіста Мольєра: «Я беру своє добро там, де я його знаходжу». Ніколи не знаєш, де знайдеш рішення для якоїсь сцени у своєму фільмі. Наприклад, бачиш якийсь епізод у фільмі режисера, якого не можеш назвати однодумцем, і розумієш – це класно. Або він наштовхує на вирішення чогось власного. Тому я вдячний всім своїм колегам за можливість вчитися у них. До речі, тут справа не в тому, скільки років режисеру. Наприклад, коли Наріман Алієв почав знімати «Додому», йому не було 26-ти років. У мене старший син доросліший за нього. Але те, як Наріман працює, відчуває матеріал, те, за який матеріал береться, викликає надзвичайну повагу. Наша професія взагалі не має меж. Ти ніколи не зможеш сказати, що все знаєш.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News