Режисери досить тверезо оцінюють глядацький потенціал в українській кінотеатральній сфері / фото УНІАН

​​​​​​​Наріман Алієв: Український кінематограф існував і раніше, але тільки нинішня нова хвиля не просто робить кіно, а будує індустрію. Через п’ять-десять років це дасть цікавий результат

07:30, 04.11.2019
14 хв. Інтерв'ю

Український режисер кримськотатарського походження Наріман Алієв в інтерв’ю УНІАН розповів про свою вимогливість на знімальному майданчику фільму «Додому», «синдром самозванця» та страх провалу у прокаті, про перспективи повернення до короткого метру, про «Оскар», роботу з Ахтемом Сеітаблаєвим та знакові українські фільми.

Слава вашого фільму «Додому» йде попереду нього. Нагороди на кінофестивалях, претендент на «Оскар», у мережі називають «найкращим українським фільмом 2019 року». Чи боїтеся не виправдати очікування глядача та провалитися у прокаті?

Ми досить тверезо оцінюємо свої можливості та глядацький потенціал в українській кінотеатральній сфері. Розуміємо, що не зможемо зібрати сто чи триста тисяч глядачів, і навіть не націлені бити рекорди бокс-офісу. Зібрати хоча б двадцять тисяч глядачів – це вже буде для нас перемога. Наша головна мета – дати можливість подивитися це кіно людям, яким цікаво. Зі свого боку, робимо все можливе, щоб люди почули про кіно та мали змогу на нього прийти.

Чи притаманний вам «синдром самозванця»? Не думаєте про себе щось на кшталт: «Мене надто хвалять, я не такий крутий...»?

Відео дня

Ні, бо розуміюся трохи на процесах з середини, деякий час працював в кінотеатральній дистриб'юції, знаю правила ринку, можливості нових фільмів та смаки глядачів. Намагаюся все оцінювати з раціональної точки зору, бо поступово, крок за кроком, все йде у правильному напрямку.

Невже вам не дивно від того, що ваш перший повнометражний фільм викликає стільки уваги?

Я ж не вчора народився і не взявся нізвідки. До цього фільму я довго йшов, починаючи з короткометражних фільмів та участі з ними у національних та міжнародних фестивалях. Потім був довгий процес розробки та роботи вже над цим проектом. Певно, якісь свої очікування щодо нього ми перевиконали, але я задоволений результатом. Тим більше, це не привід зупинятися чи перестати рухатися вперед. Якщо знову говорити про прокат фільмів, то кожним своїм кроком сьогодні я працюю над тим, щоб в майбутньому моя стрічка окупила себе в українському прокаті. Нічого не робиться за один день, все має ціну та свій шлях. І я це розумію.

Далі будете займатися виключно повним метром? Чи не виключаєте варіант знову взятися за короткометражні фільми?

Короткометражне кіно переважно знімають молоді режисери, щоб показати свої вміння та почати розробляти повнометражний фільм. Це певні візитівки. Для мене «Додому» – це екзамен після трьох моїх короткометражних фільмів. У цій своїй дебютній картині використовую те, чого навчився та що відпрацював у короткому метрі. Якщо у мене з'явиться жага сказати щось у малій формі, і це матиме результат, можливо, зроблю щось. Проте, не вважаю для себе раціональним робити короткометражні фільми. Бо таке кіно потребує не менших зусиль та часу, ніж повнометражне, а кінцевий результат все одно не такий. З короткометражним фільмом маєш набагато менше інструментарію для реалізації проекту та його доведення до глядачів.

Алієв зазначив, що Каннська прем'єра була емоційнішою, натомість Одеська – відповідальнішою / фото УНІАН

«Додому» опинився серед кінострічок від 93 країн світу в номінації «Міжнародний повнометражний фільм» премії «Оскар». Кого вважаєте своїм найбільшим конкурентом?

Там кожен конкурент, адже на «Оскар» кожен рік відправляються найкращі фільми з усього світу. Наприклад, там є фільми, які вже мають визнання у світі. Переможець Каннського кінофестивалю фільм «Паразит», переможець Берлінського кінофестивалю фільм «Синоніми». Для мене честь, що я навіть просто в одному переліку з ними. Статистично маємо шанс [на перемогу], але ми розуміємо, наскільки там серйозні гравці, складно побудований ринок та сама система відбору до номінації. Звісно, це не «легка прогулянка». Але для мене цікавий сам процес участі. Це величезний досвід, про який ніде не прочитаєш. Тільки практичними кроками можна його опанувати.

Між іншим, щоб в Україні фільм отримав номінацію на «Оскар», треба теж пройти певний індустріальний шлях. Це залежить від багатьох аспектів, а не тільки від якості фільму. Важлива підготовка продюсерів, матеріальна база, бюджети та розуміння, як ними користуватися, партнери на північноамериканському ринку. Для загального розуміння та навчання ми зважали на попередні кейси висунутих Україною на «Оскар» фільмів («Українські шерифи» Романа Бондарчука, «Поводир» Олеся Саніна). Всі ми маємо ще пройти певний шлях, щоб брати участь у перегонах, як повноцінні гравці.

Серед претендентів на «Оскар» у згаданій номінації – фільм російського режисера Кантеміра Балагова «Дилда». З цим фільмом він переміг у секції «Особливий погляд» на кінофестивалі в Каннах. Ваш фільм показали в Каннах теж у цій секції. Чи вважаєте Балагова своїм більшим конкурентом? Адже, виходить, що ви вже змагалися.

Ні, бо всі ми – певні гравці з певними можливостями. Фільм Балагова заслужено отримав нагороду на Каннському кінофестивалі. Взагалі, чомусь у нас вважають, що Росія усюди бореться з Україною, і весь світ за цим спостерігає. Але це більше наше внутрішнє сприйняття конкуренції з Росією, яка існує тільки для нас.

Українська прем'єра «Додому» відбулася на Одеському кінофестивалі, а у Каннах – світова.  Давайте їх порівняємо. Якими ці події були для вас, якою була реакція глядачів?

Каннська прем'єра для мене була більш емоційна, а Одеська – більш відповідальна. В Каннах був перший публічний перегляд фільму перед професійною публікою на найбільшому кінематографічному майданчику світу. Але в Одесі був перший показ для українського глядача. Сприйняття фільму в обох випадках було чутливим, душевним та відкритим. З якимись упередженнями я не зустрівся.

Звісно, для закордонного глядача не знайомий важкий український контекст. Але я не намагався пояснити події в Україні, хто ці люди, що тут відбувається. Кіно ми будували, як універсальну історію стосунків батьків та синів. Це конфлікт, зрозумілий будь-де, хоча відбувається в українських реаліях.

У тих же Каннах після перегляду довго аплодували стоячи, бо багато людей емоціонували разом із героями. Тобто, кіно як цілісний твір справило на них враження. Не буду стверджувати, що на всіх. Але на переважну кількість тих, хто дивився. Якщо після цього емоційного досвіду людині захочеться дізнатися про Україну більше, то це для мене перемога. Це ще один прошарок смислів, для чого ми робили цю роботу. Але чи займався я просвітленням закордонного глядача? – Ні.

Не варто забувати, що для закордонного глядача не знайомий важкий український контекст / фото УНІАН

Для кого в першу чергу ви робили кіно, хто ваша аудиторія?

Цільова аудиторія – це дуже специфічне визначення... Якщо казати конкретно про таку аудиторію, то моя – це жінки 18-60 років. Адже «Додому» – це драматичний емоційний фільм. Але я роблю кіно, не зациклюючись на тому, щоб сподобатися певній аудиторії. Керуюся своїми кінематографічними смаками та намагаюся, в принципі, зробити цікаво для глядача. А наскільки мені вдалося, вже їм вирішувати. Від себе я зробив все, на що був здатен. 

Чому вам знадобилося долучати другого сценариста Марисю Нікітюк?

Якщо щось допоможе зробити мій твір кращим, я буду цим користуватися. Не важливо, починав я писати цей сценарій чи ні. Бо я, в принципі, не сценарист. Марися Нікітюк – моя гарна подруга, вона читала мій проект ще до того, як я запропонував їй долучитися. Вона – це ще один пазл, який додався та збагатив матеріал.

Чи часто у вас з нею були принципові суперечки щодо сценарію, і чиє слово було ключовим?

Звісно, моє, бо фільм мій і все одно відповідатиму за нього я. Щодо процесу написання сценарію, то всі чомусь уявляють його емоційними та конфліктними баталіями: «Я творець, я так бачу». Насправді, ні. В цій роботі немає нічого романтичного чи видовищного. Вона складається з певних етапів, дискусій, розробки сценарію з різних боків. Кожен із нас намагався ввести щось нове, разом ми це обробляли, дивилися, що буде краще чи гірше.

Не хочу спойлерити, тому запитаю так – чому кінцівка така, а не інакша?

За великим рахунком, якийсь конкретний сюжетний поворот не має кардинальної властивості для сценарію, бо твір треба сприймати цілісно. З кінцівкою ми пробували різні варіанти. Дивилися, які приведуть до того ефекту та меседжів, які хочемо закласти у фільм. Обрана кінцівка дозволяє сказати про те, що мені було важливим. Звісно, кожен сприймає події на екрані по-різному. Але ми не намагалися бути якимись однозначними. Ми завжди залишаємо простір для певної саморефлексії на запропонований матеріал. Щоб люди самі для себе вирішували, що відбулося.

Ви режисер, умовно кажучи, першого чи десятого дубля? Дуже вимогливі на майданчику?  

Що значить режисер першого або десятого дубля? Зняв один дубль – вистачить. Чи ще обов’язково зробити дев'ять? Це працює не так.

Як на мене, кіно базується на певній обізнаності, технологічному розумінні процесу ремісництва та смаку. Що тобі подобається, на що скажеш: «Хочу, щоб це було у фільмі». Я керуюся виключно особистим смаком щодо того, чи може це увійти у фільм. Тому ми знімали, поки мені не здалося, що є все.

Головну роль у фільмі зіграв ваш двоюрідний брат Ремзі Білялов. А до близьких, з якими працюють, зазвичай висувають більше вимог. У вас було так само?

Звісно. По-перше, виключно я за нього відповідальний, бо це було моє рішення. І якби щось не вийшло, були б виключно мої проблеми. А ще є така кримськотатарська приказка: «Якщо ти хочеш, щоб невістка знала, кричи на свою доньку...». Саме нею я керувався на знімальному майданчику і, за потреби дещо напружити атмосферу, використовував брата. Наприклад, спілкувався з ним на підвищених тонах, щоб решта трохи зібралися.

Знаю, що ви мали певні побоювання щодо участі у проекті Ахтема Сеітаблаєва.

Їх було кілька. По-перше, через його зайнятість та дуже щільний графік. Я не знав, чи буде у мене достатньо часу для реалізації проекту, а для мене було неприйнятно підлаштовуватися до графіків Ахтема, щоб зробити свій фільм.

По-друге, через вік. Мій герой прописаний все-таки старшим за Ахтема.

По-третє, Ахтем вже має певний авторитет у кіношному світі, який для мене не був доречним. На кораблі не можуть бути два капітани. Це теж для мене була принципова річ.

Але ми провели з ним три раунди кастингу з гримом та без, пробували з різними партнерами, я дивився, як він дослухається, як ми взаємодіємо, і мої застороги відійшли. Під час зйомок було комфортно, професійно та з повагою один до одного.

Фільм "Додому" – це такий собі роуд-муві з Києва до Криму / фото УНІАН

Де ви знімали? Окресліть географію.

Наш фільм – це такий собі роуд-муві з Києва до Криму. В принципі, знімальною групою разом з героями повторили їхній шлях. Знімали в Києві, в Київській, Миколаївській та Херсонській області, на озері Сиваш. 

Чи багато сцен вирізали? 

Відверто кажучи, ні. У нас практично безвідходне виробництво. Перший драфт [варіант монтажу] був година п'ятдесят дві хвилини. А фінальний –  година тридцять шість хвилин. Тобто, деякі сцени ми просто скоротили, але практично дев'яносто відсотків фільму залишилося в кінцевому варіанті. Розумієте, ми не знімали просто так. Мали обмаль часу, тому добре вирахували, що потрібно.

Кому в першу чергу показали готовий фільм? Я зараз не маю на увазі знімальну групу.

Ще на стадії монтажу ми показували фільм багатьом, бо процес довгий та має багато етапів. Кожен драфт показували широкому колу людей, яким довіряємо, щоб почути фідбек. Я запрошував когось зі свого боку, режисер монтажу та продюсер – зі свого. Одна з перших побачила моя дружина. Також однією з перших була моя колега, кінорежисерка Анна Акулевич. Мої батьки побачили вже в Одесі.

Якою була їхня реакція?

А як вони можуть відреагувати? Їм все подобається.

Раніше в інтервю ви говорили, що «Додому» може стати частиною трилогії. Ще є такі плани?

Зараз я не бачу перед собою варіанту зняти трилогію. Але навіть не ставлю собі за мету реалізувати всі ідеї, бо треба зважати на багато факторів перед тим, як почати знімати той чи інший проект.

З ким хотіли б попрацювати? Можливо, навіть не з українського кінобізнесу.

Знаєте, це такі речі… Це не на побачення сходити. Коли є певний проект, то вже намагаєшся знайти людей, здатних реалізувати твої цілі. Людей обираєш за доцільністю їхньої участі, зважаючи на те, чи зробить ця людина проект кращим. Можливо, я хотів би бачити в проекті когось, але якщо людина не зацікавлена, то навіщо воно мені? Життя таке, що можна попрацювати з будь-ким, навіть з кимось неочікуваним.

Але «рожевих мрій» щодо співпраці з відомими голлівудськими акторами у вас немає?

Ні.

На ваш погляд, фільмів яких жанрів не вистачає українському кінематографу?

Кожен український режисер робить своє кіно. Це вже більше про глядацькі смаки. У нас є Антоніо Лукич, який знімає фільми з цікавим гумором. У нас є Валентин Васянович, який знімає дуже естетичні драми. У нас є Марися Нікітюк, яка знімає дуже епатажні трагедії. У нас є дуже різне кіно, але кожному з нас є куди розвиватися, і я хочу, щоб ми рухалися тільки вперед. Український кінематограф існував і раніше, але тільки нинішня нова хвиля не просто робить кіно, а будує індустрію. Сьогодні в багатьох, не тільки її молодих представників, я бачу потенціал та перспективу. Через п’ять-десять років все це дасть дуже цікавий результат для всіх.

На українське кіно я дивлюся саме з точки зору потенціалу. Розумію, що для появи одного доброго фільму має бути зроблено тридцять поганих. Адже не може у вакуумі з'явитися щось добре. Все виробляється у лабораторних процесах, і зараз ми йдемо природним шляхом.

Назвіть фільми, які вважаєте найбільш знаковими для нашого кінематографу цієї нової хвилі?

Звісно, це «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, «Стрімголов» Марини Степанської, «Вулкан» Романа Бондарчука, «Панорама» Юрія Шилова. Навіть короткометражні фільми Філіпа Сотниченко (він ще не зняв повнометражний фільм, але це автор, який гримітиме у світі). Також «Мої думки тихі» Антоніо Лукича (ця людина може зробити культове кіно)… Багато є фільмів, і все це різні фільми.

Ірина Шевченко

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся