Владика Степан Сус - наймолодший католицький єпископ світу / фото УНІАН

Степан Сус: Бог не забороняє нам користуватися соцмережами. Можливо, Ісус Христос теж використовував би сучасні засоби комунікації для духовних настанов

В минулому військовий капелан, найбільш прогресивний священник Львова та наймолодший католицький єпископ світу, 38-річний владика Степан Сус розповів УНІАН про капеланство, активність в соцмережах та враження від серіалу «Молодий папа», про те, чи можна молитися в храмах інших конфесій або неправильно, та чому немає жінок священників.

Владика Степан Сус - наймолодший католицький єпископ світу / фото УНІАН

Ви заснували Центр військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ у 2006 році, задовго до початку війни. Вас зацікавила незаповнена у церкві ніша?

Так, мене завжди цікавили потрібні, але незаповнені ділянки життя церкви. Ще навчаючись у семінарії, я не прагнув бути просто парафіяльним священником окремої церкви. Але перші тижні роботи сформованого Центру все одно не знав, що говорити курсантам, солдатам та офіцерам, щоб вони прийшли до церкви.

Це був виклик?

Однозначно. Спочатку не знав, що маю робити. Але згодом побачив, що перший етап такого служіння – служіння присутністю. Краще бути, ніж не бути. Ти просто присутній поруч. Бігаєш з ними, ходиш в спортзал, береш участь в марафонах, говориш про певні речі та життєві ситуації. Адже у кожного виникають обставини та запитання, відповідь на які не знайдеш у вікіпедії. Хтось посварився та розійшовся з дівчиною, почав думати про любов, стосунки та відповідальність. Комусь просто хочеться розповісти про проблему, бо цигарками, дискотеками чи спортзалом порожнечу в серці не заповниш. Вони почали розуміти, що священник – це не особа «не від світу цього», а такий самий чоловік. Він все розуміє, але знаходить час для молитви. Ці моменти почали зближувати мене з військовими.

До речі, у мене питали, навіщо в церкві на літургії стільки разів повторюємо: «Господи, помилуй». А я тоді питав, навіщо в спортзалі по кілька підходів зі штангою робити? Відповідь зрозуміла – починають рости м'язи, стаєш сильнішим. Молитва – те саме. Десятки разів повторюєш у церкві: «Господи, помилуй», – щоб мати духовну міцність у складних життєвих  обставинах. Я завжди кажу нашим військовим, що церква – це духовний спортзал. У спортзалі ми качаємо тіло, а у церкві ми качаємо душу.

Чи стикалися зі скептицизмом щодо свого служіння від військових, коли тільки починали роботу Центру військового капеланства?

Мене навіть матюками посилали та двері перед носом зачиняли (усміхається). Прийшли до одного командира на полігоні з ідеєю організувати для його військових зі Сходу (вже війна почалася) екскурсію до Львова, зводити їх на каву та погуляти. Вже навіть спонсора знайшли оплатити автобус. Постукали, двері відчинилися, і нас прямим текстом послали... Ми були у військовій формі, тож він не зрозумів, хто ми. Але я завжди керувався принципом: якщо перед тобою зачиняють двері, не бійся постукати другий раз. Тому ми постукали вдруге. Командир відкрив з подивом, бо солдати після його слів просто пішли б геть. І ми вже назвалися, розповіли про свою ідею. Звісно, він вибачався, згадав про таїнство покаяння (усміхається). Ми з ним досі добрі друзі.

Якби я мислив суто церковними категоріями, мовляв, матюки є злом і не можна з такою людиною спілкуватися, ми б навіть не розпочали капеланство. Інколи душпастирське служіння починаєш саме з непростих моментів несприйняття. І головне – залишатися самим собою і хотіти добра, військові це побачать. Ми ніколи нікому не бажали зла. Навіть, якщо людина обирала шлях, який вів до занепаду. Навпаки, намагалися бути ближчі з цими людьми, хоча їхні вчинки могли й нас заплямувати. 

Можете навести приклад?

Зловживання наркотиками, алкоголь, гральні автомати – на жаль, світова проблема сьогодення, яка в армії також є. Були випадки, коли військові намагалися зробити щось з собою через борги. І ми тоді контактували з колекторами, повертали борг, блокували доступи до позик, контролювали людину, щоб витягнути. Тут основна проблема в тому, що люди не ділилися проблемою навіть з сім'єю, самі приймали рішення брати кредити, потрапляли в боргові залежності. Були випадки, що кредити бралися через безвихідь. Бо зарплата мала, а дружина, мати чи дитина важко захворіла. І це наче не наша проблема, бо немає духовної сфери та релігійної складової. Але відчували своїм обов'язком витягнути.  

Насправді, сімдесят відсотків капеланського служіння – це соціальна робота. Молитва важлива, але крім неї, ти робиш багато простих речей. Просто, щоб підтримати.

Владика стверджуэ, що колишніх капеланів не буває / фото УНІАН

Колишніх капеланів не буває?

Однозначно. Залишається певний слід в глибині серця. Враховуючи сьогодення нашої країни, війну, я завжди старався бути максимально наближеним до людей. Навіть виходили статті про єпископа, який п’є каву з друзями та пиво з військовими (усміхається).

Як ви до таких матеріалів ставитеся?

Не хочу себе ідеалізувати, бо каву я п'ю і пиво також. Загалом, немає нічого злого в пиві, якщо пам'ятати про міру.

Яке пиво любите?

Переважно хороше світле пиво. 

У Львові з цим проблем не мало бути.

Ні-ні. У нас навіть монахи колись пиво варили. 

Чи кожен священник може стати капеланом?

Бути капеланом – це додаткове покликання священника. Звичайний священник, покликаний бути душпастирем та служити людям, бути настоятелем храму. А капеланство – це служіння серед людей у певних життєвих обставинах, коли вони не можуть просто піти до церкви на богослужіння. Тому церква старається йти назустріч.

Ми говоримо про капеланство серед військових, студентської молоді, дітей-сиріт, людей з інвалідністю, серед в'язнів. Є також капеланство в шпиталі, де перебувають хворі чи поранені, люди після аварій.

Якщо говорити саме про військового капелана, то треба знати, як поводитися з військовими, про що говорити. У військовому середовищі маєш бути собою, не тримати дистанції, не вдягати маски. Тому ми обрали девізом військових капеланів Української греко-католицької церкви слова – завжди поруч. Ми поруч з віруючими та невіруючими, тими, хто приймають Бога, й атеїстами. Прийде час – і вони знайдуть, до кого звернутися. А ті, хто дозволяють собі казати: «Я священник, тож майже святий, інші грішники», – взагалі не до кінця розуміють, що означає бути священником.

Наразі формально ви вже не є військовим капеланом. Коли востаннє були на фронті?

Навесні минулого року і перед тим кілька разів. Я був керівником військового капеланства Львівської Архиєпархії, тому була певна специфіка мого служіння. Практично всі наші священники, двадцять два військових капелани, перебували на Сході по місяцю чи два, передавали нам інформацію про потреби військових. А моїм завданням було шукати ресурси для допомоги.

Якщо хтось просить генератор, треба його за щось купити. Хтось просить замінити шини, треба їх за щось купити. Якщо потрібна форма або інші речі, їх також треба шукати та привозити. Перебуваючи на Сході, я не міг це робити ефективно і розумів це. Тому присвячував більше часу пошуку ресурсів, щоб цілеспрямовано допомагати військовим підрозділам. За ці роки в Гарнізонному храмі святих верховних апостолів Петра і Павла у Львові, орієнтовно, ми зібрали для військових сорок мільйонів гривень.

Виключно пожертвами людей?

Так, у скриньку при вході до храму накидали сорок мільйонів. Це пожертви людей, знаних і незнаних, які просто переживають за армію. І я вам скажу, що серед коштів були гривні і євро, російські рублі і польські злоті.

Ви активно спілкуєтеся з українською діаспорою. Складається враження, що в плані допомоги військовим вона нині більш активна, ніж люди всередині України? Чому?

Я думаю, так сталося історично. Сама діаспора виникла, бо свідомі та активні українці втікали від складних обставин. Метою їхньої міграції було збереження української культури, традицій та мови. Все, що в Україні заборонялося радянською системою, вони плекали за кордоном. Саме тому у них утворилося співчуття за долю України, яким живуть і нині, намагаються ввімкнутися в процес допомоги Україні. Між іншим, тому вони трішки «закидають» хвилям сучасної міграції українців, яка є економічною. Виїжджають, щоб просто виїхати, за «грін-картою» тощо.

Крім того, діаспора є економічно більш стабільною. Водночас, їхній приклад має бути заохоченням для нас мобілізували зусилля та милосердя для підтримки військових.

Також деколи на відстані все виглядає інакше. Українське суспільство за ці роки інформаційно вимучене. Шість років негативних новин, починаючи з Майдану. Ми навіть почали отримувати якусь насолоду від негативного контенту. І коли мова заходить про щось позитивне, лунає щось на кшталт: «В країні війна, а ви тішитеся». Не бувши безпосередніми учасником подій, українська діаспора, можливо, певною мірою простіше до чогось ставиться. Разом з тим, залишаючись більш активною та включеною. 

Ви сказали, що церква – спортзал для душі. Чи з будь-яким питанням військовому можна прийти до священника?

Це питання довіри. Американські військові часто йдуть в першу чергу до капелана. І, чуючи від нього пораду звернутися до психолога (коли мова йде про психологічну проблему), кажуть: «Отче, я вам вірю та обов'язково піду». Це мені американський військовий капелан розповідав. В українському контексті щось схоже, адже наші люди довіряють церкві. Часто під час кризи чи депресії перший крок роблять саме до церкви. Звичайно, якщо мова йде про проблему, яка потребує медикаментозного втручання, я не скажу: «Ходіть до сповіді та причастя, і все пройде». Особисто я багато разів рекомендував пройти лікування. 

У Львові ви вели багатовекторну роботу щодо допомоги військовим та їхнім родинам. Що буде тепер, після вашого переїзду до Києва?

Коли ми розпочали у Львові всю цю діяльність військового капеланства, я ніколи нічого не зав'язував на собі. Натомість, завжди намагався вчити тих, хто був поруч мене. Навіть на зустрічі з гостями та меценатами завжди брав з собою ще когось. Тепер, коли мене вирвали з львівського контексту, мені приємно спостерігати, що робота продовжується. Думаю, що священники та військові капелани у Львові створять ще багато нового. Але вони добре і впевнено тримають курс наших традицій.

Наприклад, кожної останньої суботи місяця ми маємо зустрічі на кладовищі з родинами військових, які загинули в АТО та ООС. Ця група взаємної підтримки важлива для родин. Бо хтось пережив горе швидше, а хтось ще переживає. Вони об'єднані спільним горем, але підтримують один одного. Як результат таких наших молитов і зустрічей, деякі родини, які втратили на війні єдиного сина, не побоялися всиновити дитину. Вони самі казали, що в кризових обставинах життя допоміг Бог і люди, які просто були поряд.

Щонеділі маємо літургії, постійно сповідаємо людей у храмі, підтримуємо поранених воїнів. Намагаємося щодня виділяти кошти для поранених, які лікуються чи проходять реабілітацію. Також намагаємося допомагати сім'ям військових з кризовими ситуаціями, бути поруч. Наприклад, ситуація: чоловік - учасник бойових дій, дружина померла через рак, залишився з двома дітьми… Війна має різні спектри, та люди по-різному її переживають, ми стараємося підтримувати.

Степан Сус досі не розуміє, чому його в тридцять вісім років обрали владикою / фото УНІАН

Поговоримо більше про вас. Вже звикли до звернення: «владико»?

Досі незвично. На владик ніхто не вчиться в семінарії. Там вчаться на священників, а владиками стають в процесі, якщо Бог так хоче. Чесно кажучи, не до кінця розумію, чому в мої тридцять вісім мене обирали владикою. Але на все Божа воля. Треба звикати.

Перед нашою розмовою прочитала у вас у фейсбуці про іншого молодого священника, проголошеного єпископом. Виходить, ви тепер не «наймолодший». Відчули полегшення?

Цього священника тільки проголосили єпископом, але він ще не висвячений. Тому певний час я ще побуду наймолодшим з висвячених. Я вам скажу, що бути наймолодшим завжди складно. Це ніби «наймолодший брат». Всі приділяють увагу, з відповідальністю на тебе дивляться, бо ти ж наймолодший, мусиш вчитися.

Яким би я не був, наймолодшим чи найстаршим, перш за все, буду намагатися бути людиною та говорити про прості речі. Не хочу ускладнювати своє життя та тих людей, які шукають стежки до Бога. Буду служити Богові та людям.

Про які тренди у церкві загалом свідчать призначення єпископами молодих чоловіків?

Думаю, це реакція церкви на виклики сьогодення. Бо, так, є певні стандарти єпископського служіння. Всі звикли, що одним слово «єпископ» раніше було все сказано. Для мене зміна одягу священника на єпископський не змінює мене всередині. Буду намагатися допомогти людям, бути поруч. Робитиму все, що робив. Зараз думаю, в який спортзал записатися в Києві, ходжу містом, п'ю каву. Вже зрозумів, що куточок Львова у Києві – це Поділ.

Я присутній на різних заходах, з усіма спілкуюся, намагаюся також бути доступним в соцмережах, щоб люди могли звернутися. Багато мені спочатку пишуть про свої питання та проблеми, а потім вже питають, де зустрітися, прийти до сповіді чи на літургію.

Чи стикаєтеся з осудженням від більш консервативних колег через свою активність усоцмережах?

Можливо, хтось приватно думає, але особисто мені не говорили. Під час посту бувають заклики, мовляв, не можна користуватися фейсбуком, бо це зло, яке краде час. Але колись так само радіо називали злом. Час йде, ми сьогодні скайпом майже не користуємося, вайбер відходить, фейсбук став менш актуальним, а більше – інстаграм. Все змінюється, але ці зміни показують нам життя.

Владика зареєстрований в інстаграмі / фото УНІАН

У вас є інстаграм?

Так, також є. Бог не забороняє нам користуватися цими речами. Ми навіть не знаємо, можливо, Ісус Христос теж використовував би сучасні засоби комунікації для духовних настанов. Принаймні, ми використовуємо для того, щоб говорити його словами до людей.

Про власний ютуб-канал не думали?

Це для мене ще складно, бо потрібен час. Хоча, з нашою прес-службою УГКЦ ми розробили ідею раз на місяць записувати моє коротеньке звернення для ютуба. Але, щоб фахово це зробити, потрібна справді хороша команда.

А що ви самі дивитися на ютуб?

Стараюся почерпнути щось корисне. Новини «ТСН», цікаві відео про традиції та культуру різних країн, слухаю класичну музику.

Як вам серіал «Молодий папа», якщо дивилися?

Думаю, певною мірою цей серіал показує людську сторону церкви тим, хто будував собі ілюзії щодо неї. Бо ми часто думаємо, що церква – це святі. Але святі живуть в небі, а на землі всі грішні, всі мають плюси і мінуси, свої немочі. Церква – це є люди. І Папа Римський теж людина, а не ангел, який спустився на землю. Однак, ця людська складова, навпаки, певною мірою наближує людину з церквою. Церква має свої помилки та визнає їх. Бо мати мінуси – це одне, а не боятися сказати собі правду про себе – інше.

Попри те, що у серіалі багато декоративного і надуманого, він не повністю світський. Цей молодий Папа говорить про важливість молитви, що треба молитися і шукати Бога у житті. В серіалі лунає заклик, що людина має бути з Богом. Що має йти до церкви, в першу чергу, не до священника, а до Господа Бога.

В серіалі є сцена, де священник сповідався. Чи всі священники сповідуються? Як часто ви це робите?

Священники сповідаються в інших священників, єпископи також сповідаються, і Папа Римський сповідається. Бо сповідь – це момент нашого примирення з Богом, визнання та усвідомлення своїх немочів та гріхів, десь наша постанова змінитися. Взагалі, найосновніше в сповіді – не страх покарання Божого через купу гріхів. Головне – усвідомлення, що Бог мене любить таким чи такою, яка я є. Бо Божа любов безумовна. Це люди вигадали умови, за що любити. А у Бога немає умов, він любить просто так. І ця любов має нас спонукати йти до сповіді та покаяння.

Я сповідаюся раз на тиждень. Адже навіть коли в хаті все прибрано, через тиждень на меблях з'являються порохи. Навіть якщо ви в кімнаті були кілька разів і старались бути акуратним, порох все одно падає і треба його прибрати. Бо пройде ще тиждень, рік, два роки… Навіть якщо в кімнаті взагалі ніхто не жив, життя все одно припорошує важливі речі. 

Чому немає жінок-священників?

Покликання жінки дуже особливе – народжувати дітей. Дати життя та опікуватися ним – найбільше покликання, яке жінка може пережити. Чоловік не може народити. Тому Господь так все побудував, що чоловіки мають своє служіння, а жінка – своє.

Можливо, з часом канон стане більш гнучким і жінки священники все-таки з’являться? Як мінімум, бо сучасна жінка може не хотіти мати дітей, бути child free? 

Не думаю. Ісус Христос серед дванадцяти апостолів не обрав жінку, але жінки завжди були поруч, навіть по дорозі на Голгофу Ісуса Христа супроводжували жінки. Думаю, ми маємо десь говорити про покликання жінки бути жінкою, щоб жінка не розминулася з ним. Ми мали в історії моменти, коли жінка хотіла бути машиністом в поїздах чи сантехніком, бо мова йшла про рівність прав та обов'язків. Питання, ніби, добре, але чому цього хотіти, коли у цьому світі є багато іншого жіночного, де жінка може себе реалізувати? На жаль, сучасний світ деконструктивізму та постструктуралізму небезпечний відсутністю сталих форм. Але, якщо жінка не хоче народжувати дітей або не хоче бути жінкою – це питання кризи жіночності.

З іншої сторони, в церкві жінки активно присутні. Є багато монаших орденів, які допомагають вихованню дітей, служінню людям з особливими потребами, опікуються геріатричними закладами, людьми похилого віку, людьми, які паралізовані. І це велике служіння. Якщо прикуту до ліжка людину жінка огорне добротою та увагою, подарує любов людині в її останні місяці життя, щоб ця людина відійшла у вічність з гідністю, – це справді велика служба. 

Чи можна молитися неправильно?

Неправильно – це коли людина не до кінця розуміє, що хоче. Коли думає, що молитва – це магія: «Тричі почитаю молитву і прямо зараз воно має бути». Це трішки хибне уявлення про молитву. Бо молитва – це наша розмова з Богом. Звичайно, Бог каже: «Просіть і дасться вам, стукайте та відчинять вам». Тобто, він не забороняє просити про те, що нас турбує. Зрештою, також не є неправильним висловлювати про свій стан душі, про робочі чи сімейні хвилювання. Часто така молитва справді є щирою. Але якщо ми починаємо використовувати молитву за принципом – тричі помолюся і мені мають це дати – ось це неправильно. Звісно, буде розчарування, адже відразу нічого не стається.

Владика впевнений, що немає жодних проблем у тому, щоб зайти в храм іншої конфесії та помолитися / фото УНІАН

Чи є неправильним зайти помолитися до храму іншої конфесії?

Немає жодних проблем зайти в храм іншої конфесії та помолитися, якщо ми говоримо про християнський храм. Бо ми молимося до Господа Бога, а храм сам по собі – людська потреба. В перші століття християнства взагалі не було храмів, вони з'явилися вже в четвертому столітті, коли християнство стало офіційною релігією Римської Імперії (313 рік, Медіоланський едикт був виданий Імператором Костянтином Великим). Тоді почали будувати храми, які стали втіленням потреби людей зі світського життя увійти в якийсь інший світ. Бо ми ходимо вулицями, чуємо шум життя, а, заходячи в храм, потрапляємо у світ іншої атмосфери, людина цього потребує. Звичайно, якщо людина піде в храм інших релігій, де почне поклонятися їхнім божкам, це ідолопоклонство та зрада Бога.

Чи є неправильним не хрестити немовля, а чекати, поки дитина виросте та сама визначиться з релігією?

Це те саме, що сказати: «Не буду виховувати дитину, виросте і я запитаю, як її виховувати». Виховання дитини та релігійне виховання мають йти в ногу, бо є певні природні процеси. Ми, охрещені християни, маємо святий обов'язок виховати дитину в християнських цінностях. Адже це і є виховання. Ми часто забуваємо, що християнські цінності, навпаки, допомагають нам правильно виховати дитину чесною та чемною. А ті, хто кажуть: «Діти виростуть та самі вирішать», – щоб не вийшло так, що діти виросли та вирішили, що їхні батьки не є їхніми батьками. 

Що церква думає про вінчання після десятків років спільного життя? 

Знаєте, я часто порівнюю такі вінчання з будівництвом будинку. Ось ми збудували будинок, накрили дах, поставили вікна, живемо в ньому, а фундамент не поклали. Будинок ніби стоїть, ніхто нам не заборонить в ньому жити, але чогось важливого немає. Хоча його не видно, воно в землі. А коли в будинку починають виникати тріщини, ми згадуємо про фундамент. Тобто, багато пар приходять до усвідомлення потреби взяти шлюб, коли переживають кризу стосунків. Думають так розв’язати проблему, і це теж неправильно.

Сьогодні світ і Україна переживає серйозну кризу подружжя. Велика частина пар розпадається. І проблема може бути банальна – перевели любов на рівень звички, через відсутність відповідальності почали шукати на стороні те, чого не змогли знайти в сім'ї.

Багато людей питають, мовляв, візьмемо ми шлюб і що зміниться? Та ніби нічого, бо в кінцевому результаті головне – любов. Можна пройти багато церемоній, але без любові та відповідальності обряди – це просто декорації. Спитаєте тоді, чому церква взагалі говорить про шлюб? Бо церква говорить про серйозні стосунки, про спільну відповідальність, любов, усвідомлення наслідків. Про те, що не можна дати триста доларів дівчині зі словами: «Йди, розв’язуй свої проблеми, нам не час мати дітей».

Небезпека полягає саме в тому, що люди забувають про фундамент. А фундамент – це цінності, любов та відповідальність, взаємна довіра, бажання йти поруч, усвідомлення, що гладко ніколи не буде, але любов допомагає робити мінуси життя плюсами.

Так, чи варто вінчатися після років спільного життя?

Вінчання – це декларація стосунків перед Богом про те, що ми будемо жити разом, любити один одного всі дні свого життя. Церква не засуджує в прямому значенні цього слова подружжя, які не зуміли взяти шлюб раніше. Наприклад, жінка віруюча, а чоловік атеїст, але вони дійсно чесно та в любові живуть разом. Напевно, їхні життя Бог зараховує, як подружжя. Бо подружжя – це коли двоє люблять один одного і є чесними перед собою.

Немає чогось злого в тому, що люди прожили тридцять-п'ятдесят років, мають дітей, виховали онуків, але не мали змоги вінчатися (не було заведено або боялися, як було за радянських часів). Якщо тільки їхнє подружнє життя було в любові та у цінностях, які Господь та церква пропагують щодо подружжя. Але церква все одно запрошує їх прийти та задекларували стосунки перед Господом Богом, отримати благословення. В будь-якому випадку, добре, що люди вінчаються навіть після років прожитого життя.

Є ще таке поняття, як вінчання бажанням. Коли, наприклад, хтось з подружжя помер, а інший знав про його бажання вінчатися.

Жінка, яка живе з невіруючим чоловіком в любові – це теж сім'я. Для таких випадків церква навіть має окремий обряд. Жінка може прийти та сама скласти присягу на Євангелії, що буде вірна своєму чоловіку. Між іншим, часто такий вчинок жінки спонукає чоловіка атеїста до вінчання.

Ірина Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter