Заступник міністра освіти та науки України Єгор Стадний / фото УНІАН

​​​​​​​Єгор Стадний: Вища освіта повинна бути доступною. Але отримувати її слід людині, яка усвідомила, що це її потреба, а не просто данина тенденції, тому що всі так роблять

Заступник міністра освіти та науки України Єгор Стадний розповів в інтерв’ю УНІАН про кардинальні зміни у системі державного фінансування університетів, хто і як буде боротися з плагіатом і підробними дипломами та чому абітурієнтам слід звертати увагу на професійну, а не тільки вищу освіту.

Заступник міністра освіти та науки України Єгор Стадний / фото УНІАН

Міносвіти кардинально змінило систему державного фінансування університетів в Україні. Розкажіть про ці зміни.

Кінцевим результатом стане фінансування за державні кошти, в першу чергу, сильніших університетів. Ми розпочали їх фінансувати за результатами діяльності.

До цього Міністерство, коли розподіляло кошти, ніколи не вимірювало, яка є власне якість роботи університетів. Було ліцензування, акредитація, але коли йшла мова про державні кошти – кошти платників податків, які не безмежні, МОН ніколи не підходило до цього з точки зору якості роботи цих закладів.

Фінансувалися ВНЗ у попередні десятиліття фактично по штатних розписах, які залежать від кількості студентів-бюджетників. Тому університети прагнули якомога більше зарахувати студентів. Але якщо у «золоту епоху» для університетів (2003-2005 роки, коли було найбільше випускників шкіл в незалежній Україні) абітурієнтів було багато і можна було ставити більш жорсткі умови вступу, відсівати їх, перебирати, то зараз випускників шкіл у два рази менше, ніж було колись. Університети ж, отримуючи кошти фактично за кількість студенів, яких вони зарахували на бюджет, намагаються зарахувати навіть тих, хто по знаннях своїх дуже часто не дотягує. Звідсіля беруть початок усі ці історії що, наприклад, на «атомну енергетику» прохідний бал 100 по шкалі від 100 до 200. Це взагалі страшна історія! І чим далі кількість випускників шкіл падає, тим більше університети намагаються гнатися за усіма, кого тільки можна зарахувати.

Тому з 1 січня 2020 року ми вирішили фінансувати університети не за кількістю студентів-бюджетників, а за результатами діяльності ВНЗ. Серед цих результатів кількість студентів є лише одним із шести показників.

фото УНІАН

Про які саме показники йдеться?

По-перше, це показник зайнятості випускників – як фахівці реалізують себе на ринку праці.

З 2021 року Міністерство почне враховувати цей показник у формулі. Цього року має бути налагоджена система моніторингу працевлаштування випускників. При чому вимірюватись буде не просто зайнятість чи зайнятість виключно за спеціальністю, а працевлаштування на таких посадах, які вимагають кваліфікації вищої освіти. Наприклад, якщо ми візьмемо випускника ІТ-спеціальності, він може застосовувати свої навички у різних сферах. Це стосується і правників, і юристів, й інженерів, і багатьох інших професій.

Тож планується шляхом взаємодії двох електронних баз робити моніторинг зайнятості випускників. Університет, який має більше випускників на тих роботах, де потрібна вища освіта, буде отримувати більше державного фінансування.

Читайте такожЗоя Литвин: Якщо у вчителя немає ресурсу, він не має бути вчителем. Або він «вигорів» та потребує перепочинку, або це взагалі не його професія і він має з неї піти

По-друге, замовлення, які університет отримує від бізнесу та різних міжнародних фондів (міжнародні гранти) на дослідження. Для нас, як для держави, це лакмусовий папірець – хто отримає більше таких замовлень, залучить більше позабюджетних коштів, тому держава теж дасть додаткове фінансування. Адже це сильні науковці, які можуть конкурувати на ринку послуг. Вони мають знання, матеріальну базу і можуть транслювати свій досвід і залучати студентів до цих досліджень. Держава має це винагороджувати.

Третій показник – входження чи не входження у міжнародні рейтинги. Ми не беремо українські рейтинги, а лише міжнародну спільноту, бо Україна уже давно конкурує на глобальній арені, як мінімум в Центральній Європі, з іншими університетами інших країн. Отже, якщо наші університети (зараз їх там шестеро) потрапляють в міжнародні рейтинги – це наша репутація, це, знову ж таки, те ж змагання за різні міжнародні гранти, це іноземні студенти, це замовлення на міжнародні наукові дослідження з-за кордону в тому числі, до чого ми прагнемо привести якомога більше університетів. Якщо університет потрапляє у ці рейтинги, ми даємо йому більше державного фінансування. Не входить – даємо менше державних коштів або фактично не знижуємо наявні, не даючи додаткового.

Це три показники, які я називаю «група якості», тому що ці показники говорять про якість роботи установи.

фото УНІАН

Але ви сказали, що показників шість.

Є ще три показники, так звана "політична група". Це показники на злобу дня. Якби ми були в іншій ситуації – економічній, соціальній, демографічній, ми би, можливо, їх і не застосовували.

По-перше, це «регіональний коефіцієнт» – регіональним університетам надається додаткова підтримка, збільшене фінансування. Чому? Коли попередня система все фінансування базувала на кількості студентів і ті переїжджали у більші міста на навчання, фактично вона репресувала регіональні університети.

Це ж лише стереотип, що "обов’язково в столиці будуть кращі університети". Я знаю безліч потужних закладів і викладачів, кафедр, які розташовані в регіонах - Сумах, Чернівцях, Запоріжжі, Одесі, Львові, Харкові і т.д. Проте абітурієнти та їх батьки часто дивляться на можливості довкола університету - роботу, житло, певні перспективи, а їх дає велике місто.

Читайте такожКабмін фінансуватиме університети залежно від їхньої успішності

Обласні центри України розвинуті дуже по-різному. Є міська влада, яка дбає про свої міста, а є, на превеликий жаль, така, яка фактично обкрадає свої міста і ті не розвиваються. Вони втрачають привабливість в очах молоді, яка їде в інші міста і вступає в інші ВНЗ. Звісно, ми в Міносвіти не можемо вплинути на міську владу, але можемо компенсувати такі втрати для тих регіональних університетів, які не є слабкими. Тому ми запроваджуємо певний «регіональний коефіцієнт». Для Києва він нічого не приносить. Для Львова і Харкова – невеликий бонус, а от для всіх інших регіонів, умовно кажучи, університету, розташованому у Чернівцях, Кропивницькому, Сумах, він дає вагоме додаткове державне фінансування.

По-друге, це масштаб університету. Нас за цей критерій справедливо критикують. В іншій країні ми б його і не застосовували. Але ми маємо певну проблему, яку прагнемо розв’язати за допомогою цього показника. Тільки лінивий не говорить, що в Україні багато університетів! Це правда: кількість студентів падає, а кількість університетів не змінюється. Дотепер міністерство намагалося адміністративно «тиснути» на університети, щоб ті об’єднувалися. Сьогодні ми пропонуємо інші стимули – економічні. Тому у формулі фінансування є показник масштабу університету.

Адже, уявіть собі, в Україні є університет (державний університет, не філія), в якому навчається 264 студенти! 264 студенти – це навіть менше, ніж учнів у більшості шкіл по країні. Можна допустити, що, з точки зору якості, освіта навіть у таких маленьких ВНЗ може бути гарною. А з точки зору ефективності витрат? Це 264 студенти в аудиторіях, які розраховані на набагато більше осіб, плюс опалення, персонал і т.д. Видатки у перерахунку на одного студента стають не ефективними.

Уявіть собі, в Україні є університет, у якому навчається 264 студенти / фото УНІАН

Тому ми пропонуємо: якщо університет має менше тисячі студентів, то наша формула фінансування буде віднімати в нього гроші. Якщо більше тисячі, буде давати йому паритет, статус кво – ні плюс, ні мінус. Понад три тисячі студентів – буде відчутно додавати.

Наша мета, щоб університети без постійних нагадувань міністерства почали рух до об’єднання, до укрупнення. Власне, уже зараз є цей рух, ми його спостерігаємо. Самі ж університети, які бачать економічну вигоду в об’єднанні, до нас уже звертаються.

У тій країні, де не падає кількість населення і відповідно – кількість студентів, ми б не застосовували цей показник. Але в Україні, де є всі ці проблемні ознаки, ми мусимо його застосовувати.

Третій показник – це той критерій кількості студентів-бюджетників, який раніше важив 100% і тільки він визначав суму державного фінансування. Цього року його вага зменшується до близько 80% відсотків. Через два роки він буде зведений до 50% впливу на обсяг коштів, які отримує університет. Це поступовий процес, тому що важливо робити зміни неминучі, але поступові. Бо якщо робити різкі зміни, вони якраз можуть бути кимось іншим взяті під сумнів і скасовані.

Крім того в критерій кількості студентів ми «зашили» ще один момент: за технічні спеціальності держава буде давати більше грошей – наприклад, за одного інженера на 60% більше коштів, ніж за одного економіста.

Читайте такожМіносвіти запроваджує мінімальну ціну контрактного навчання для 38 спеціальностей

Поясніть детальніше, як це працюватиме?

Що у нас відбувається на вступній кампанії? Переважають менеджери, правники, філологи. Натомість падають набори на інженерію, на фундаментальні природничі спеціальності, технологічні. Кожного місяця або й частіше я спілкуюся з роботодавцями і чую: «Ми шукаємо інженерів!» Мова не лише про тих інженерів, які пишуть програмне забезпечення, а й про тих, які працюють власне з конструюванням, з самим обладнанням, які можуть працювати і з машинобудуванням. Таких людей зараз дефіцит.

Ми розуміємо, що без розвитку високотехнологічних виробництв ми будемо мати в країні величезні проблеми. Тому ми пропонуємо університетам такі-от економічні стимули: за технічні спеціальності більше коштів із державного бюджету, а, скажімо, за економічні – менше.

Але, зауважу, що всі ці критерії фінансування взаємопов’язані! До прикладу, є показник працевлаштування, який говорить, що на виході ці інженери мають бути якісними професіоналами.

фото УНІАН

І яка кінцева мета всього цього?

У 2020 році МОН вже почало розподіляти державні кошти для університетів за показниками якості. Гроші – це лише інструмент. Ми хочемо дати кошти сильнішим університетам, а вони, в свою чергу, всередині себе мають дати їх сильнішим викладачам і науковцям, бо саме вони приносять кращі результати навчальному закладу.

Навіть в сильних університетах є люди, які поступаються своїм колегам – у викладачів же різний рівень! Я сподіваюсь, що вже цього року відчутне покращення в оплаті праці отримають сильні науковці і викладачі тих університетів, які отримали від держави більше фінансування. Адже є навчальні заклади, які отримали у 2020 році збільшення на 40-70 млн грн. Економічний інтерес університетів в тому, що тих науковців і викладачів, які приносять результати та дають якість, винагородити. Адже без винагороди університет просто може їх втратити! А разом з тим втратити ті результати, за які держава їх фінансує.

Тобто у всій цій формулі є протягнута нитка інтересів. Університети мають почати піклуватися про те, кого вони набирають. Адже це абсолютна аксіома: чим слабший набір студентів, тим слабший випуск. Будуть приглядатися до роботи науковців, які приносять результатами своєї роботи гроші. Ті заклади, які наразі в кризі, теж мають продумати певні антикризові заходи, об’єднатися з іншими і отримати додаткові кошти.

Хочу наголосити, що об’єднання – це не так, що хтось один поглинає іншого і «вичавлює» його повністю. Ні! Держава надає додаткове фінансування саме для того,  щоб університети пройшли період улагоджування без різних соціальних зривів, без звільнення викладачів.

фото УНІАН

Але ж це тільки перші кроки? Що далі?

Далі ми б хотіли дати університетам фінансову автономію. На сьогодні вони не можуть вільно витрачати кошти, є дуже багато обмежень. Наприклад, за кошти від студентів-контрактників не дозволено фінансувати ремонт в гуртожитку. Це ті механізми, які лишилися з часів пізнього Радянського союзу і досі є незмінними. Це дуже незручно, коли ти хочеш розвивати установу.

Або ще один приклад: для розміщення в університеті банкомату чи якогось кіоску треба просити погодження в Міністерстві освіти і Фонді державного майна. Я розумію, чому раніше така система була актуальною: кожне таке «погодження» - це можливість певного впливу на університет. Нам це не потрібно.

Є плани зняти десятки подібних обмежень! В результаті університет має отримувати певну суму коштів: які сам заробив, і від держави. Державу має цікавити лише те, щоб ці гроші заклад витрачав на статутну діяльність, щоб там не з’являлися витрати, які не пов’язані з наукою та освітою. А все решта має бути дозволено!

Плюс мають бути дуже прості, прозорі, взаємовигідні стосунки навчального закладу із бізнесом. Зараз бізнес, щоб допомогти університету, входить до нього «натурою» - закупкою обладнання, ремонтом аудиторію чи щось подібне. Наприклад, щоб створити науковий парк, університети зараз використовують модель, коли потрібно заснувати якийсь благодійний фонд, окрему юридичну особу, щоб вона спільно з підприємством ввійшла на певних засадах у цей науковий парк. Університет як такий не може спокійно комерціалізувати свою інтелектуальну власність і тп. У рамках фінансової автономії цей момент має бути спрощений.

Часто думають, що фінансова автономія означає зняття державного фінансування або обкладання податками. Ні того, ні того не буде! Університети і надалі будуть мати статус «неприбутковості». Крім того, ми будемо поступово збільшувати державне фінансування. І працюємо над отриманням міжнародної фінансової допомоги. Цим коштом плануємо оновити матеріальну базу університетів, в першу чергу – лабораторій.

фото УНІАН

А як щодо управління університетами? Планувалося, що з 2020 року МОН укладатимеконтракти з новообраними ректорами за новими правилами – з чіткими ключовими показниками ефективності, яких має досягти ректор. Як це працюватиме, про які показники мова?

Так, ми уже розпочали певні кроки з реформи управління університетами. По-перше, законодавство уже передбачає, що контракти з ректорами мусять мати ключові показники ефективності. Раніше контракт з ректором був на зразок «за все гарне, проти всього поганого» - без конкретики. Тільки у разі порушення ректором законодавства, яке доведене, можна було щось змінити. Але, по суті, якщо людина не порушує законів, то може спокійно знаходитися на своїй посаді усі 5 років, навіть не показавши результату.

Ми ж бачимо у контрактах ректорів чіткі показники, яких їм потрібно досягнути. Це в тому числі спосіб, як нам кожного року підвищувати ефективність державного фінансування.

Також важливо, щоб управлінці на місцях розуміли, що потрібно зробити, які краще використовувати способи керування університетом, інвестування всередині нього. Тому у нас в планах запуск навчальної програми для університетських менеджерів, особливо середньої ланки. Адже фінансова автономія – це великі можливості і ціна ухвалення рішення стає вищою. Чому? Все буде залежати від хисту управлінців, від того, наскільки вдало вони будуть розпоряджатися отриманими ресурсами, в тому числі і від держави.

Наведу приклад. Українські університети у 2019 році мали на депозитах 3,2 млрд грн. Мало хто про це знає, але так, університети зберігають певні свої кошти, які у них залишаються, на депозитах у державних банках. Подекуди це виправданий крок, подекуди, я вважаю, це не найбільш ефективний шлях інвестувати кошти. Тому що є викладачі в цих університетах, які кажуть, що якби їм закупили обладнання на ці кошти, то вони б принесли університету стільки замовлень і грошей, скільки б цей відсоток з депозиту не приніс би ніколи. І тут, бачите, така тонка грань: з однієї сторони – депозит, такий лінивий спосіб підзаробити кошти за відсотки, і ніби безпечний. А з іншої сторони – треба знати свій викладацький склад, своїх науковців і довіряти людям, вкладати в них. Це вимагає трохи більшої управлінської майстерності.

фото УНІАН

Коли скоротять число липових комерційних вишів?

Загалом приватні університети мають менше 10% студентів по всій Україні. Тобто установ багато, але навчають вони досить мало студентів. Серед них є сильні заклади – наприклад, Український католицький університет – це дуже потужний заклад. І є ще декілька подібних, які є приватними та дають якісну освіту. Але є ті, які справді зловживають, які заманюють студентів чи-то низькими цінами, чи іншими «привілеями», і дуже часто як такого навчання там взагалі немає.

Я раніше говорив про показники працевлаштування випускників і використання їх у формулі фінансування університетів. Крім того, цю інформацію ми будемо доносити до широкого загалу: це університет А і після нього студенти працюють тут і там, а це університет В і його випускники працевлаштовуються уже гірше. Люди отримають від міністерства інформацію про те, які перспективи на ринку праці дає той чи інший заклад. І ми розраховуємо, що у низькоякісних навчальних закладах залишиться маленький процент студентів, яким абсолютно однаково, де «пересиджувати» ці роки, і які тільки згодом зрозуміють свою помилку.

Також ми хочемо розпочати комунікацію з абітурієнтами і їх батьками про те, що вибір вищої освіти, університету, спеціальності – це інвестиція у власне майбутнє. Адже ми дуже рідко сприймаємо освіту як вклад, як інвестицію, а її можна навіть у грошах порахувати. Поясню. Коли я вступаю до університету, навіть на державну форму навчання, у мене є супутні видатки: я харчуюся, одягаюся і т.п. Крім того, у мене є не отримані мною доходи: якби я не навчався, то міг би десь працювати. Я стартую із мінусом, він під час навчання росте, навіть попри те, що я можу десь підробляти. Наша мета в тому, щоб отримати таку вищу освіту, щоб цей мінус дуже швидко відбити і перейти в плюс. Тому ми і хочемо говорити зі вступниками, щоб ті розглядали свій нинішній вибір саме як таку інвестицію.

І тут ми приходимо до іншого питання. Можливо, комусь боляче чи неприємно це чути, але на ринку праці пропозиція дуже часто вигідніша для випускників професійної, а не вищої освіти. Тому, можливо, їм після школи треба гарно пригледітись, чи потрібні ті перенабори з права, менеджменту та інших таких кон’юнктурних спеціальностей? Адже зараз фактично на одну вакансію юриста 13 претендентів.

фото УНІАН

Вважаєте, що така комунікація дозволить зменшити кількість низькоякісних навчальних закладів?

Така комунікація вбереже молодь від хибного вибору. На сьогодні приблизно третина студентів під час навчання зізнається, що вони б хотіли вчитися на іншій спеціальності, що саме зараз вони зрозуміли, що це не їхнє, і їм потрібно було прискіпливіше обирати професію і навіть університет. Але «потяг уже пішов», вони бояться перевступати.

Крім того варто ще звертати увагу, а не заплющувати очі на ту проблему, що у нас дуже часто гендерноорієтований вступ. Тобто технічні спеціальності «чоловічі», а менеджмент та філологія – «жіночі». Парадокс ще і в тому, що математику на ЗНО дівчата складають краще, ніж хлопці. Але, що відбувається? Оточення, соціум, самі батьки «заточують» дівчат в стереотипні рамки. І випускниця школи із 160-180 балами по ЗНО з математики іде на іноземну філологію. Тож маємо невикористаний людський потенціал. А дівчина могла б розкритися на тій же ІТ-спеціальності.

А як щодо підроблених дипломів?

З дипломами бакалавра і магістра уже все просто. Ми навіть даємо електронні виписки. Тобто будь-хто може зайти на сайт державного підприємства Інфоресурс, там є розділ «Реєстр документів про освіту», ввести дані і отримати електронну виписку. Дипломи про вищу освіту можна швидко перевірити таким способом, починаючи з 2005 року. До 2005 року, коли ще не було електронної бази, перевірити диплом можна тільки через архіви університетів.

І тут є дилема, яку ніхто не може вирішити: якщо архіви залишилися на окупованих територіях. Там можуть процвітати різні махінації. Але все ж через певні атрибути, опосередковано можна перевірити справжність документа. Адже люди, які підробляють дипломи, дуже часто не розуміють, які тоді були форми, які були додатки. Наприклад, беруть сучасний диплом і видають його за документ 90-х років.

фото УНІАН

В Україні доволі часті скандали й з підробленими дисертаціями. Наприклад, чи перегляне Міносвіти рішення про вчений ступінь дружини Кириленка?

Щодо куплених дисертацій, плагіатів, ми думаємо, що, в першу чергу, нам треба поставити з голови на ноги саму систему підготовки наукових кадрів – це там, де у нас з’являються науковці. Бо дисертація – це ніби твоя перепустка в науковий світ. Ти маєш підтвердити, що ти здатний на наукову роботу. І тут я, як людина, яка на власній шкурі пережила дві аспірантури, але так і не захистилася, розумію, що коли ми аспірантам платимо стипендію, яка не покриває і третини їх потреб, ми, звісно ж, прирікаємо їх на пошук іншої роботи, і вони відсіваються. Таким чином, молоді науковці починають приділяти більше уваги роботі, а не своїй дисертації, і зникають. Це і мій особистий життєвий досвід. Тому нам треба змінити самі умови навчання аспірантів.

Також зараз працює робоча група над зміною процедури захисту дисертацій. І, можливо, на кінець весни МОН вийде з рішенням, як має виглядати ця сфера підготовки наукових кадрів.

Читайте такожВчену раду НПУ імені Драгоманова розпустять через плагіат у дисертаціях

Щодо санкцій за уже наявні підроблені роботи, поки що, за законом, у 2020 році це ще перебуває у повноваженнях Міністерства освіти. А уже з 2021 року ці функції перейдуть до Нацагентства оцінювання якості освіти під керівництвом Сергія Квіта. Вони уже на фінальній стадії порядку про скасування рішень.

На сьогодні, згідно з законодавством, міністерство не може скасувати попередньо присуджений ступінь до того часу, поки до нас не звернеться спецрада, яка його присудила. І це абсолютна маніпуляція! Тому що жодна спецрада, яка присудила липовий науковий ступінь, ніколи в житті не звернеться з проханням про його скасування.

Те, що зараз у поточному процесі, коли люди щойно захистилися, там МОН намагається максимально підключатися. І ми уже скасували не лише присуджені наукові ступені, а і закрили кільканадцять самих спецрад, які ці фейкові ступені пороздавали. Думаю, це своєрідний сигнал, що більше так не буде, так не можна.

Проте, системні зміни слід очікувати вже під крилом Нацагентства із забезпечення якості освіти. Там буде все просто: є інформація – перевірили – підтвердили - забрали ступінь.

Ми не плануємо зупинятися, тому що на сьогодні у нас дуже плачевна ситуація. Часто під дисертаціями видають не тільки зплагійовані роботи (це ще пів біди!), а може бути абсолютно чітко текст з усіма посиланнями на всі запозичення і цитати, але сам текст – ні про що, не наукова робота! Це більша проблема, я вважаю. І можна говорити про декілька причин, чому так відбувається. Першу, я уже згадував, що аспіранти мають мале фінансове забезпеченні і найкращі просто тікають. А з іншої сторони – коли люди хочуть отримати ступінь через якусь буцімто престижність, статус або просто, щоб отримувати грошову надбавку – це дуже неправильні стимули. Науковий ступінь має хотіти отримати та людина, яка горить бажанням зайнятися наукою.

І МОН наприкінці весни, як я уже говорив, має запропонувати таку модель, яка буде такі стимули і ставити перед людьми. Краще допомогти справжнім науковцям, ніж весь час намагатись очиститись від фейкових

фото УНІАН

Яка нині ситуація з вищою освітою на окупованих територіях? Чи зможе людина, наприклад, з дипломом кримського університету 2020-го року випуску влаштуватися на роботу в Києві?

Україна не визнає ці дипломи, бо це суперечить усім міжнародним угодам, конвенціям. Крим ми ніколи не визнаємо російським. Крим – це Україна! А отже видані окупаційною владою документи ми теж не визнаємо.

Якщо є така необхідність, ми пропонуємо випускникам з окупованих територій пройти підтвердження тих навичок і компетентностей, які вони декларують. Я розумію, що це страшенно незручна процедура, але є державна позиція. Як тільки ми почнемо визнавати дипломи, видані університетами під окупацією, це означає, що ми визнаємо «владу» окупантів над цією територією. Ми на це ніколи не підемо!

Читайте такожДипломи не скасують: в Раді роз'яснили нюанси нового закону про освіту

Як підняти престиж українського диплома в Європі?

У більшості випадків українські дипломи визнають у світі. Є нюанс: країни ЄС мають 12-річну школу. Коли ми подаємо наші шкільні атестати після 11 років навчання, то деякі з них їх не приймають. Тобто на сьогодні ви не маєте права вступати, скажімо, до німецького університету з українським атестатом суто через цю різницю в роках. Часто наші студенти навчаються рік в університеті, а потім вступають в європейський, і наш перший курс там зараховується як додатковий рік навчання в школі.

Але як тільки наші університети будуть фігурувати у світових новинах як ті, які випустили якихось унікальних діячів, ми будемо мати престижність.

Водночас, престиж українських університетів часто псує політика, яку проводять неякісні заклади по набору іноземних студентів. На превеликий жаль, українські університети користуються послугами недобросовісних фірм-посередників, які їм набирають іноземців на навчання. І вони дуже часто приводять тих, хто і не хоче навчатися, у кого зовсім інші цілі. Тих, хто, наприклад, хоче мігрувати. Дилема в тому, що такі студенти платять гроші і це вигідно університету. Їх не хочуть відраховувати, навіть якщо ті показують низький рівень навчальної підготовки. І потім ми змушені терпіти нарікання від послів, які кажуть, що іноземні випускники після українських університетів не володіють матеріалом. А часто і мовою навчання. Є така процедура апостилізації дипломів. І от під час цієї процедури іноземні студенти приходять в МОН, провчившись в Україні 4-6 років, і не говорять англійською мовою, хоча це була їхня мова навчання! Тому уже не одна країна відмовилася після такого визнавати наші дипломи. Так кілька років тому було з Малайзією, наприклад. У нас звідти було до 3 тисяч студентів, тепер їх нуль. І зараз до такої ситуації близькі ще кілька країн, з яких у нас є іноземні студенти.

фото УНІАН

І як розв’язувати цю проблему?

Університети мусять самостійно проводити набір іноземних студентів. Я розумію, що це зручно: ти чекаєш собі, поки умовний «постачальник» набере тобі іноземців. Але це ведмежа послуга. Тактика випаленої трави. Ми зайшли в країну, набрали людей, які не хочуть навчатися, вони потім повернулися назад у свою країну і не можуть підтвердити свої знання. Посли говорять, що більше не визнають наші дипломи. Ми втрачаємо цю країну і йдемо до наступної…

Комусь подобається така тактика, бо вона приносить швидкі гроші, але на довшу перспективу вона закриває перед нами багато дверей.

Ми прагнемо змінити цю систему. По-перше, треба зняти усі корупційні ризики, які однозначно там присутні. А також будемо спонукати українські університети, які слідкують за якістю своєї освіти, робити відбір. Бо, відверто, це стосується не всіх університетів, але все ж є.

Ви вже сказали, що багатьом випускникам слід звернути увагу на професійну, а не вищу освіту. Але яким має бути студент українського університету?

Я вважаю, що вища освіта повинна бути доступною кожному/кожній. Але на певних засадах і умовах. Якщо людина усвідомила, що це її потреба, а не просто данина тенденції, тому що всі так роблять.

Читайте такожЄгор Стадний: Якщо маєте низькі результати ЗНО з певних предметів, краще не пробувати вступати в цьому році, а взяти gap year – рік перерви

Я хотів би, щоб сучасний студент був людиною більш зрілою. Людина має бути доросліша не по роках, а в усвідомленні свого вибору: «я знаю, чого я хочу від такого вибору, або, принаймні, я чітко розумію, які можуть бути шляхи, перспективи, які професії зможу опанувати, що мені вимагати від викладачів». У нас дуже часто ставлення між школою і університетом не змінюється. Вчорашні школярі приходять і не розуміють, що рівень персональної відповідальності кардинально відрізняється від того, який у тебе був у школі. У школі за тебе планують розклад, розжовують домашнє завдання, трясуться над тобою. В університеті такого не має бути: не хочеш – не треба. Забираєш документи і до побачення – ніхто не має тягнути. Разом з тим, якщо хочеш – усі умови для тебе.

Студенти мають вимагати, адже вони отримують послугу, вони здобувачі освіти, це в їхніх інтересах. Вище я говорив про інвестиції. От якби студенти оцінювали вищу освіту як інвестицію, вони б дуже свідомо вимагали на кожному кроці: пояснення, вибіркові дисципліни. Нам потрібні вимогливі студенти, які гарно бачать, знають свою потребу і вимагають від університету, щоб ця їх потреба у знаннях, навичках, компетентностях була покрита.

Щоб цього досягти, є багато роботи. Міністерству – роботи над якісною профорієнтацією на рівні 7-8 класу. Батькам потрібно постаратися не накладати свої власні досвіди на нинішніх дітей, не обмежувати їх у виборі. Особливо це стосується гендерних стереотипів. Дитині треба дати відчути свої потреби і не насаджувати власну думку. Можливо, я заглиблюся у психологію, але я вважаю, що чимало дітей виходять зі школи без вміння розуміти свої потреби. Вміти чути свої потреби не закладається «автоматом» природою, не дістається як безумовний рефлекс. Це навичка, її треба здобувати. Якщо ні батьки, ні школа над цим не працює, потім буде дуже складно. Багато з тих, хто прочитає це інтерв’ю, скаже: «Та це нісенітниця! Я прекрасно знаю, що я хочу! Я хочу зараз подивитися кіно». Ні, мова про складніші речі і мова про уявлення себе в майбутньому через 5-10 років. І такі речі не тривіальні!

фото УНІАН

Коли у нас з'являться свої «ілони маски» і «цукерберги»?

Думаю, для початку нам треба втілити всі наші задумані перетворення, зміни. Потім наші університети, думаю, почнуть набирати більш дорослих по свідомості студентів/студенток. Коли зростатиме економіка, будуть створюватись необхідні умови. От тоді, думаю, у нас будуть свої ікони сучасного глобального технологічного прогресу, які працюватимуть в Україні.

По суті, можливо, через економічну кризу чи ще щось, ми недооцінюємо університети. Це мій особистий біль, коли я їжджу по містах України і бачу, як місцева влада обділяє увагою вищі навчальні заклади. Бо наскільки здоровий університет, настільки через 5-10 років буде здоровою місцева громада. Це саме можна сказати і про школу. Якщо зараз ми бачимо якусь кризу, то очікуйте, що в майбутньому вона буде відбиватися на цих студентах, коли вони вийдуть на ринок праці. Як тільки наші університети «здоровшають», вони через 5-10 років будуть випускати набагато кращих спеціалістів, завдяки яким міцнішою стане і вся Україна.

Вікторія Гордієнко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter