Чи є любов на “Молодості”, коли немає грошей?
Цьогорічну “Молодість” краще було б відмінити. Таке заявив гендиректор міжнародного кінофестивалю Андрій Халпахчі за два дні до його відкриття... Такої скромної церемонії відкриття я не бачила ще ніколи...
У Києві 21 – 29 жовтня проходить Міжнародний кінофестиваль “Молодість”.
Гостей ледве не залишили на вулиці
Цьогорічну “Молодість” краще було б відмінити. Такою радикальною заявою намагався струсонути інформпростір за два дні до відкриття генеральний директор міжнародного кінофестивалю “Молодість” Андрій Халпахчі. За його словами, організатори опинились у форс-мажорній ситуації через суттєве недофінансування з боку державних структур.
Гендиректор міжнародного кінофестивалю “Молодість” Андрій Халпахчі |
Через скорочення бюджету довелося відмовитися від VIP-гостя (зазвичай зірки світового кіно). Як розказав Халпахчі, цього року ним мав стати відомий британський актор Майкл Йорк. Але, крім світової зірки, фестиваль має цілу купу інших гостей – режисерсько-акторський “десант із Росії”, учасників конкурсної програми майже з усіх країни світу, членів чотирьох міжнародних журі, завсідника “Молодості” американського режисера з київським корінням Вадима Перельмана та ін.
– Завтра прибувають гості, ми маємо оселити їх на кораблі, а гроші на рахунок “Київрічфлоту” ще не переведені! Якщо цього не станеться, наші гості опиняться на вулиці! – жахалася представниця прес-служби “Молодості”.
Гостей врешті поселили, гроші перерахували...
Скромність прикрашає “Молодість”
Такої скромної церемонії відкриття я не бачила ще ніколи. Організатори повністю відмовилися від декорацій та мистецько-розважальної програми. Утім, як на мене, це не зіпсувало урочистості, а зовсім навпаки. Згадалося, як у рік приїзду Софі Лорен преса розкритикувала несмак урочистої програми відкриття.
А розваги таки були, і доволі веселі. Схоже, нині в Києві модно вносити в мистецькі події елементи надзвичайних ситуацій. Якщо на відкритті Арт-центру Пінчука це була пожежа на сцені, то на відкритті “Молодості” голова журі англійський режисер Джон Ірвін розтягнувся прямо на сцені, виходячи до мікрофона для урочистого “спічу”. Коли ж він підвівся й почав щось говорити, публіка кожне його слово зустрічала сміхом.
Власне далі смішного було багато. Наприклад, промова “зірки французького кіно”, українки за походженням Ольги Куриленко.
Публіка з партеру стала вимагати, аби колишня співвітчизниця говорила літературною українською. Але та відмовилася, боячись “наробити помилок”.
– Я народилася й до шістнадцяти років жила в Бердянську, а потім переїхала до Франції, де працювала як модель, нещодавно почала зніматися в кіно, – коротко повідала про себе Ольга, мимохідь запросивши всіх приїжджати “до нас на море”. На яке море вона не уточнила, і ми самі припустили, що йшлося таки про Бердянськ.
Слово взяв один з продюсерів фільму-відкриття фестивалю Кріс Болзлі. Він пообіцяв: якщо нам сподобається “Люблю Париж”, то вони знімуть такий самий фільм про Київ.
Як полюбити Париж
Кадр з фільму ”Люблю Париж” |
Отже, публіка з нетерпінням очікувала перегляду світової новинки. Утім на глядачів чекала ще одна незапланована розвага. Під час перших кадрів фільму виявилося, що субтитри – і українські, і англійські – просто мікроскопічні, і люди навіть із невеликими відхиленнями зору, але з місцями, наприклад, на балконі, просто не могли їх читати, а відповідно – розуміти, що відбувається (за винятком, звичайно, франкомовної публіки).
Тож частина балконної публіки встала і пішла в невідомому напрямку. Можливо, шукати місць на нижчих поверхах, а, можливо, просто до найближчого бару. Решта ж немов би піддалася масовому романтичному психозові, бо всі розбилися на пари, і той, хто мав кращій зір, на вухо начитував субтитри своєму короткозорому партнерові. Поруч зі мною притулилися одна до одної дві дівчини. “Лесбіянки?” – спершу подумала я. Але, прислухавшись, почула неголосне бурмотіння, що приблизно збігалося з написаним у субтитрах.
Тим часом на екрані з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну короткі історії про кохання. Не завжди традиційне, не завжди романтичне, не завжди між двома особами й часто зовсім не пов’язане з Парижем, хоча кожна історія мала назву якоїсь паризької місцини – кварталу, площі, музею, метро або вежі.
– Взагалі-то “Люблю Париж” – це просто фільм про кохання. Його можна було б зняти і в Амстердамі, але ви ж знаєте, як режисери та актори люблять щось знімати чи зніматися в Парижі, – скаже наступного дня на прес-конференції продюсер фільму Кріс Болзлі.
На половині фільму українські субтитри несподівано стають більшими. Через деякий час, зовсім зникають англійські, причому їхнє місце займає повтор українського тексту. Під час однієї з новел з’являються субтитри від наступної (це стає зрозумілим згодом), а в новели від Жерара Депардьє – жодних субтитрів, щоправда, говорять англійською, але дуже незрозумілою. У нашій компанії є перекладачка. Та однозначно вона може перекласти нам тільки фінальний акорд сюжету:
– Він сказав їй “суко!” і вона пішла.
– А що там взагалі відбувалося?
– Здається, вона принесла йому якісь папери від адвоката.
Можу також додати, що дія відбувалась у маленькому ресторанчику, власника якого грав режисер Жерар Депардьє.
Аж ось нарешті новела, захоплення від якої розділила вся наша компанія, що складалася з двох дівчат і одного хлопця. “Quartier de la Madeleine” від канадського режисера Вінченцо Наталі розповідає про вампіршу, яка закохалась у свою жертву – Елайджу Вуда – і відмовилася кусати його за шию. Таке вампірське благородство захопило хлопця, і він, перерізавши вени, помчав за нею, пропонуючи свою кров. Не догнав, спіткнувся, упав, розбив голову, почав вмирати. Виходу не було – вона оживила його своєю кров’ю, зробивши вампіром (ну, знаєте як це робиться). Перше, що він зробив, отримавши ікла, – вкусив її за шию. “Боже, як це схоже на чоловіків!” – скрикую я. Але тут вона, побачивши, що стримуватися далі немає сенсу, усміхнулась і з задоволенням теж застромила свої ікла в нього.
Як виявилося, роль вампірші виконала та сама Ольга Куриленко, що родом з Бердянська. Цього року її висували на премію “Сезар” у номінації “Відкриття року”. А взагалі, за словами продюсера, цю новелу було знімати найскладніше, бо вона найдорожча і має спецефекти. Болзлі також розповів, що через невеликий кошторис кожна історія мала коштувати 2–3 тис. євро – довелося відмовитись від режисерської роботи Вуді Алена. Зірка виявилась “жадібною” і запросила на свій сюжет 1 млн. євро. “Вуді Ален хотів приїхати до Парижа із дружиною та дочкою й вимагав знімати 40 кімнат у готелі для себе”, – каже продюсер Кріс Болзлі.
Мене особисто найбільше зачепила новела "Place des Fêtes" Олівера Шмідса з ПАР. Але мій колега, що сидів поруч, сказав, що “вона надто соціальна й політкоректна, як і більшість новел цього фільму”. Йому сподобалися брутальні брати Коени, в історії яких знявся Стів Бушемі. А зійшлися ми на новелі Сільвена Шоме про американську туристку та Ейфелеву вежу, вона була остання й ніби становила квінтесенцію всього фільму.
Цікаво, що коли продюсера спитали на прес-конференції, які історії автори ідеї хотіли б дозняти в повнометражні стрічки, він назвав саме новели Олівера Шмідта та Сільвена Шоме.
Багато, але неоригінально, можна також говорити про таких учасників проекту, як Том Тиквер, у якого знялася Наталі Портмен, і який був дуже схожий на себе, та Гас Ван Сент, який зняв історію про зародження кохання між двома хлопцями. А ще продюсери розповіли, що як режисер хотіла дебютувати в “Люблю Париж” Фанні Ардан, але через високий рівень інших режисерів задовольнилася роллю в одній з новел. Зірковості та гламуру додає фільму також участь акторів Жульєтт Бінош, Ніка Нолті, Мегі Гілленхал.
...Після закінчення ми вийшли на вулиці Києва й подумали, що необов’язково їхати до Парижа, аби відчути кохання, натхнення, смак до життя та інші речі. У нашому місті можна зняти не гірший фільм і, до речі, дешевший. Ми вже почали складати сценарії...
Аліса Сова